– Нічого не встигаю, – скаржилася матері Уляна, яка три місяці тому вперше стала мамою.

– Тася дуже неспокійна, я сплю уривками, постійно з нею на руках. Навіть готувати й прибирати ніколи.

– Ой, доню, я б допомогла тобі, але робота, не кинеш же, ще й до пенсії довго, – нарікала Тамара Семенівна, яка жила в іншому місті, й щиро готова була допомогти.

– А що, Василь не допомагає зовсім?

– Допомагає, – приречено зітхнула жінка.

– Я б без нього взагалі збожеволіла.

– А сваха що? Вона ж поруч із вами, – поцікавилася мати.

– У вихідні хоча б приходить?

– Ні, – заперечила Уляна. – Я її тільки на виписці й бачила востаннє. Каже, що робота.

– Без вихідних, чи що? – недовірливо запитала Тамара Семенівна. – Якби я поряд жила, звичайно…

Дочка не стала продовжувати обговорювати поведінку свекрухи, тож перевела розмову на іншу тему.

Родички ще близько десяти хвилин поговорили, і Уляна, побачивши, що Таїсія заснула на руках, посміхнулася.

Вона знову могла вловити момент і прилягти, щоб набратися сили, поки дочка спить. Увечері, ніби дізнавшись, що йшлося про неї, Уляні раптом подзвонила свекруха.

– Як у вас справи? – Діловито запитала Анастасія Дмитрівна.

Невістка навіть здивувалася, що жінка раптом вирішила виявити свою участь. Однак вона дуже швидко зрозуміла, що свекрухи до неї та внучки немає жодної справи.

Бо через пару хвилин свекруха різко перервала її, та запитала:

– Де мій син? Не можу до нього додзвонитися.

– Вася на кухні, – злякано відповіла Уляна, зрозумівши, що свекруху цікавив тільки чоловік.

– Дай йому слухавку! – роздратовано скомандувала Анастасія Дмитрівна, ніби дивуючись, що невістка сама до цього не додумалася.

Розгублена дівчина віднесла чоловікові телефон. У цей час Василь стояв біля кухонної плити.

– Мамо, я поки зайнятий, готую, – відповів матері чоловік.

– Готуєш? Чому ти? А як же твоя дружина? – Почала сипати питаннями жінка.

– В Уляни вистачає, чим зайнятися, – знизав плечима Василь. – Донька невгамовна у нас.

– І що з того? Хіба це дає твоїй дружині право нічого не робити?! – обурилася Анастасія Дмитрівна. – Навіщо ти тоді одружився? Щоб ще два роти годувати?

– Мамо, не починай, – грізно рикнув на неї чоловік. – Давай я потім передзвоню.

Проте Анастасія Дмитрівна не збиралася переривати розмову, тож Василю довелося покласти слухавку.

Сам він не став передзвонювати матері, бо забігався і забув, а вона теж більше не виявила ініціативи.
Натомість наступного дня, ближче до п’ятої вечора, Анастасія Дмитрівна прийшла в гості.

Уляна була одна, але попри це, впустила незадоволену свекруху у квартиру.

– Васі ще немає? – швидко озирнувшись, запитала Анастасія Дмитрівна.

– Ні, він до шостої години сьогодні працює, – зніяковіло відповіла невістка.

– Ну гаразд, почекаю, а я тут йому поїсти принесла, – промовила жінка, і витягла з торби контейнер з їжею. – Як я зрозуміла, готуванням займається лише мій син?

– Я теж іноді, – Уляна здивовано знизала плечима, бо не бачила в цьому нічого поганого.

– Він і так вас утримує, май совість хоча б трохи, – важко зітхнула Анастасія Дмитрівна.

– Коли я можу, я теж готую, – похитала головою Уляна. – З Тасею ж має хтось сидіти.

– Знайшла виправдання! – награно сплеснула руками свекруха. – Скільки ти ще прикриватимешся дитиною? Все на мого сина вирішила звісити.

Молода мати обурилася і почала виправдовуватись, але дуже швидко зрозуміла, що Анастасія Дмитрівна не збирається її слухати.

Жінка підійшла до холодильника, і поставила в нього контейнер з їжею.

– Не надумай брати! Там лише порція для Васі, – суворо промовила Анастасія Дмитрівна.

Близько години вона просиділа на кухні, спостерігаючи за тим, щоб Уляна, не дай Боже, не з’їла провізію, принесену синові.

Василь з’явився після шостої години. Побачивши матір, він щиро здивувався, та поцікавився причиною її візиту.

– Годувати тебе прийшла, – зітхнула Анастасія Дмитрівна. – Дружини ж у тебе немає, – додала вона і, підбігши до холодильника, дістала контейнер із їжею. – Їж!

– Ти принесла їжу тільки мені? – здивовано спитав чоловік. – Серйозно?

– Так, – посміхнулася мати. – Ти мій син. Хіба я маю ще когось годувати?

– Так! Якщо приносиш мені, то мусила принести й моїй дружині! – обурено промовив Василь.

Замість заперечень, чи якоїсь більш-менш адекватної відповіді, Анастасія Дмитрівна схлипнула, і кулею вискочила з кухні.

Через кілька хвилин стукнули вхідні двері, даючи зрозуміти, що жінка покинула їхню квартиру.

Однак, на цьому історія не закінчилася. Увечері Анастасія Дмитрівна почала допікати невістку гнівними повідомленнями, та звинувачувати в тому, що вона посварила її з коханим сином.

Уляна спочатку хотіла обуритися у відповідь і сказати, що жінка сама у всьому винна, але потім вирішила їй просто не відповідати.

Ображена мати так само вирішила не контактувати з сином через те, що він не став на її захист, а навпаки, відчитав перед молодою дружиною. Після інциденту минули дні, а стосунки між матір’ю та її сином залишалися натягнутими.

Жінка продовжувала ображатися на Василя, а той, своєю чергою, намагався уникати будь-яких згадок про матір у розмовах з Уляною.

Молода сім’я поступово звикла жити в такому режимі, намагаючись не згадувати про конфлікт зі свекрухою.

Тим часом Уляна все частіше ловила себе на думці, що відсутність допомоги з боку родичів починає позначатися на її стані. Постійний недосип, турботи про малюка, і домашній клопіт давалися взнаки.

Василь робив усе можливе, щоб полегшити життя дружини, але його робочий графік залишав мало часу на допомогу по дому. У такі моменти Уляна особливо гостро відчувала самотність, та нестачу підтримки.

Якось увечері, коли Василь був на роботі, а Таїсія мирно спала у своєму ліжечку, Уляна почула дзвінок у двері.

Підійшовши до дверей, вона побачила на порозі свою матір. На обличчі жінки читалося занепокоєння, та втома від довгого шляху.

– Мамо, що ти тут робиш? – здивовано спитала Уляна.

– Доню, я не могла більше залишатися там, знаючи, що тобі важко, – тихо сказала Тамара Семенівна, обіймаючи дочку. – Я взяла відпустку на роботі, та приїхала допомагати вам.

Уляна міцно обійняла маму, дякуючи їй за підтримку та турботу.

– Дякую, мамо! Мені справді потрібна твоя допомога, – прошепотіла вона, витираючи очі.

Тамара Семенівна увійшла у квартиру, та одразу почала оглядатися, оцінюючи помешкання. Вона залишила сумки в передпокої, помила руки, та відразу запропонувала свою допомогу.

– Давай я візьму Тасю, а ти відпочинеш, – сказала жінка, ніжно взявши дитину на руки.

Уляна не стала сперечатися. Вперше за довгий час вона дозволила собі розслабитися і заплющити очі, відчуваючи, що тепер має підтримку та опору.

Увечері, коли Василь повернувся додому, він застав кухню чистою, а вечерю вже готовою.

– Що трапилося? – здивовано спитав чоловік, дивлячись на дружину.

– Приїхала моя мама, – з усмішкою відповіла Уляна. – Тепер я маю помічницю.

Василь обійняв дружину і подякував Тамарі Семенівні, яка вийшла з кімнати, за те, що вона наважилася приїхати.

Наступні тижні пройшли спокійно та розмірено. Тамара Семенівна допомагала по дому, гуляла з Тасею, дозволяла Уляні висипатися, та відновлювати сили.

Василь також відчув полегшення, бачачи, що дружина нарешті може відпочити, та приділити увагу собі. Анастасія Дмитрівна, дізнавшись про приїзд Тамари Семенівни, спочатку була незадоволена.

Однак, через деякий час, вона усвідомила, що її спроби контролювати життя сина та невістки ні до чого доброго не привели.

Коли відпустка у Тамари Семенівни закінчилася, і вона повернулася додому, свекруха дізналася про це і зателефонувала Василеві.

Ні з того ні з сього, вона раптом почала пропонувати свою допомогу, ніби намагалася налагодити стосунки з невісткою та своїм сином. А можливо її збентежив приїзд свахи, і їй стало соромно через свої витівки.

Подружжя порадилося і таки вирішило дати Анастасії Дмитрівні ще один шанс. Можливо вона прийшла до тями, бо у неї було для цього достатньо часу. А ви як вважаєте, вони слушне рішення ухвалили, стосовно свекрухи?

КІНЕЦЬ.