Я вже 18 років працюю за кордоном, в Португалії. Поїхала туди не від гарного життя, але зараз не про те.

Є у мене в Україні дочка Віка, їй 30 років. З я чоловіком давно розлучилась, бо Василь, то не та людина, яка допоможе й підтримає та й тато він не ахті. Вже в Португалії я зустріла українця Федора, з яким і досі разом.

Вдома я відбудувала будинок в селі поробила ремонти й допомагала дочці. Віка моя ще заміж до 30 так і не вийшла й з того почала їздити по святих місцях. Вона вірила, що це допоможе, а я не заперечувала. Бо ж усі її подруги уже давно чоловіками й дітьми обзавелись.

І от в 32 Віка повідомила, що виходить заміж за Івана через пів року знайомства. Я раділа і дякувала Богу, що донька нарешті матиме свою сім’ю.

Діти одружились, згодом у них народився синочок. Онука я бачу тільки через екран. Та це нічого, головне, що у доньки все добре.

Та тепер Віка почала викидати різні вибрики. Раніше вона їздила по церквах та святих місцях, молилась, дякувала за сім’ю. Навіть за кордон їздила у святі місця. Тепер же Віку як підмінили. Вона почала не звертати увагу на своїх близьких. Могла покинути сина й піти гуляти з подругами на всю ніч.

Зять сидів з дитиною, порався по господарці та ходив на роботу. Іван ніколи не жалівся на дружину. Я й надалі надсилала доньці гроші на її потреби та подорожі по святих місцях. Та тепер Віка стала вимагати у мене гроші для поїздки за кордон на море й відпочинок.

– Мамо, я втомилась. Сину вже 3 роки і ми могли б поїхати з ним на море – просила Віка.

Я дала гроші, але виявилося, що донька поїхала з подругами, а зять з онуком залишились вдома.

Коли я про це довідалась і почала вимагати у Віки пояснень, вона накинулась на мене зі звинуваченнями:

– Ти поїхала в свою Португалію, а мене залишила з бабусею, коли я була ще дитиною – у 12 років. Татові до мене діла не було. Тож мусиш компенсувати мою дитячу травму.

– Я поїхала гроші нам на життя заробити, а ти їх тепер витрачаєш лише на себе. Ти кидаєш дитину через гульки, а не потребу – кажу.

– Не вчи мене жити. Треба було бути поруч, як я мала була, а тепер – пізно. Чекаю на грошовий переказ.

Після цих слів Віка кинула слухавку. Я не впізнаю доньку. Що з нею відбувається? Вона звинувачує мене у всіх бідах і я їй важлива лише через гроші.

Як мені повернути ту Віку, яку знаю? Дайте пораду, як знайти з дочкою спільну мову і пояснити важливість сім’ї, про яку вона так мріяла?