— Тетянко, сонечко, — промовила Валентина Петрівна, неквапно помішуючи цукор у чашці. — Хотіла перед від’їздом трохи з тобою побалакати… І не встигли озирнутись, як тиждень минув.

Таня мовчки кивнула, допиваючи чай. Біля дверей уже стояла валіза свекрухи. Нарешті закінчується цей марафон.

Пильно вдивляючись в обличчя невістки, Валентина Петрівна зітхнула й продовжила:

— Якщо чесно — я трохи розчарована. Очікувала більше тепла від тебе.

Таня не відводила очей від чашки.

— Що саме ви маєте на увазі?

— Та ти ж нічого особливого не приготувала! — з жалем зітхнула свекруха. — Звичні сніданки й обіди, нічого вражаючого. А я ж сподівалася хоч на якусь родзинку…

Таня обережно поставила чашку на блюдце.

— І що ж ви мріяли скуштувати?

— Та бодай би запитала, що мені до смаку! — обурено вигукнула Валентина Петрівна. — Ми ж майже не спілкувалися раніше. Це ж чудова нагода ближче познайомитись!

— Пані Валентино, — стримано мовила Таня, відкладаючи ложечку, — я не кликала вас у гості.

Свекруха завмерла, тримаючи чашку в повітрі.

— Як це розуміти?

— Як сказано. — Таня зберігала спокій. — У вас виникла аварійна ситуація з трубами, Коля сам запропонував вам тимчасовий притулок. Це не було запрошення на відпочинок.

— Але ж ми родина! — обурено вигукнула свекруха.

— Саме тому я й прийняла вас, — кивнула Таня. — Але це зовсім не означає, що я маю ламати свій графік.

Свекруха стиснула губи.

— Я ж не вимагала нічого грандіозного. Просто хотіла трохи тепла, уваги…

— Ви мали чисту постіль, їжу й турботу, — спокійно перелічила Таня. — Гостинність — це коли на людину чекають, а не коли вона з’являється вимушено.

Валентина Петрівна театрально зітхнула.

— Які жорстокі зараз молоді. Невже так важко бути трішки людянішою?

Таня підвелась і почала складати посуд.

— Я щодня працюю по вісім годин. Увечері займаюся хатніми справами, готую вечерю. Вільного часу — обмаль.

Свекруха мовчки попрямувала до передпокою, де чекала її валіза.

— Тепер я розумію, чого варті сімейні зв’язки у вас у домі, — промовила вона через плече.

— Річ не у зв’язках, — спокійно відповіла Таня. — А в реалістичних очікуваннях. Ви хотіли, щоб я вгадувала ваші смаки?

— Було б добре, якби хоч спитала! — обернулась Валентина Петрівна. — Це ж елементарна ввічливість!

— Я щодня питала, що саме приготувати вам, — нагадала Таня. — І чула у відповідь лише: «Готуй, що хочеш, я не вибаглива».

Свекруха на мить розгубилася.

— Я просто не хотіла турбувати…

— І не турбували, — погодилась Таня. — Але й не варто тепер звинувачувати мене в байдужості.

— А проявити ініціативу? Запросити прогулятись чи сходити в театр? — не вгамовувалась Валентина Петрівна.

— У будні дні? — Таня підняла брови. — Після восьми годин в офісі?

— А вихідні?

— У вихідні я прала, прибирала, ходила в магазин. Хто це зробить замість мене?

— Тобто я була вам тягарем… — сумно прошепотіла Валентина Петрівна.

— Ні, — Таня похитала головою. — Ви були обставиною. І я обрала не робити з неї драму.

Свекруха рвучко схопила сумку.

— Дякую за гостинність, — холодно мовила вона.  — Дуже… повчально.

Після її від’їзду буденність повернулася. Та минув лише місяць — і почалося нове коло:

— Таня була до мене холодна, — нарікала Валентина Петрівна під час родинного обіду в сестри Колі. — Уявіть собі, вона навіть не запитала, які страви мені до смаку!

— Та невже! — вигукнула Людмила. — Хіба складно було виявити трохи турботи?

— Ото ж бо й воно! — підхопила Валентина Петрівна. — А вона мені прямісінько у вічі: «Я вас не запрошувала». Можна уявити? Просто ляпас словами!

Коля ніяково прокашлявся:

— Мамо, може, досить вже…

— Не перебивай мене, сину, — зупинила його Валентина Петрівна. — Люди мають знати правду. Бо що за родина, якщо немає гостинності?

На її дні народження історія вже звучала інакше — з новими вигадками та деталями.

— А найбільше мене зачепило от що, — зверталась вона до гостей за столом. — Я ж нічого особливого не просила. Навіть не цікавилась, смачно мені чи ні!

— Ой, просто ганьба якась! — зітхнула тітка Зіна. — Раніше таке в голову не вкладається.

Таня, що сиділа збоку, не стримала усмішки.

— Таню, є що сказати? — одразу насторожено перепитала свекруха.

— Та нічого надзвичайного, — спокійно відповіла Таня. — Просто згадала, скільки разів перепитувала про ваші вподобання.

— І що? — миттєво обурилась Валентина Петрівна. — Справжня господиня має сама здогадуватись, що кому подати!

Таня лише зітхнула й відвернулася до вікна. А свекруха тим часом збирала чергову порцію співчуття серед родичів.

Минув ще один місяць — і Валентина Петрівна знову з’явилася. Цього разу — без будь-якого попередження.

Ледь переступивши поріг, вона сповістила:

— Таню, уяви собі! Віктор, мій брат, приїжджає в місто!

Таня, стоячи біля плити, не відволікалась від каструлі:

— Добре.

Але Валентина Петрівна не збиралася зупинятись:

— Приїде з дружиною і дітьми — там двійко. Чудова родина, завжди дружні були.

— Ага, — кивнула Таня, помішуючи суп.

— З Колею давно не бачились. Стільки всього розповісти треба, згадати… — з лукавою посмішкою додала свекруха.

Таня мовчала. З родичами чоловіка вона не надто близька, та й клопотів своїх вистачало.

— Я їм трохи розповіла про ваше житло, — продовжила Валентина Петрівна. — Гарна квартира, простора, зручна.

— Ясно, — коротко відгукнулась Таня, розкладаючи столові прибори.

Свекруха задоволено всміхнулась і незабаром пішла. Таня швидко забула про цю розмову.

Рівно за тиждень пролунав дзвінок у двері. Таня відчинила — і на порозі побачила Валентину Петрівну з валізами та групою незнайомців.

— Ми приїхали! — радісно заявила свекруха. — Таню, знайомся — це мій брат Віктор, його дружина Олена, а це їхні діти — Маша й Петрик.

Кремезний чоловік років п’ятдесяти пильно окинув Таню поглядом з ніг до голови.

— А Коля де? — запитала Валентина Петрівна, уже проштовхуючись у передпокій.

— Він на роботі, — спантеличено відповіла Таня, спостерігаючи, як гості роззувалися й розсідались у вітальні.

— Нічого страшного, — махнула рукою свекруха. — Самі влаштуємось. Два тижні промайнуть непомітно!

— Два тижні?! — не повірила Таня.

— А що ж! — підтвердила Валентина Петрівна. — Віктор у відрядженні. Хіба ж не логічно — у рідні зупинитися?

Родина зайняла кухню й вмостилась навколо столу. Віктор окинув поглядом порожню поверхню і знервовано спитав:

— А що, нічого не приготували? Це такий у вас прийом гостей?

Таня стояла в проході, приголомшена. Олена згоджувалася, діти скиглили — хотіли їсти.

— Таню, чому застигла? — підштовхнула її свекруха. — Давай швиденько щось на стіл! Люди з дороги!

У цей момент до кухні зайшов Коля. Побачивши картину, застиг з розширеними очима.

— Мамо, що тут відбувається?! — нарешті мовив.

— А що такого? — спокійно знизала плечима Валентина Петрівна. — Я ж казала: приїде Віктор із родиною. Вони трохи поживуть у нас.

— Ти не попереджала, що вони ночуватимуть у нас! Тим більше — два тижні! — вигукнув Коля.

— А куди ж їм іще подітися? — знизала плечима Валентина Петрівна. — Готель — це дорого, а серед близьких — завжди краще!

— Вибач, Вікторе, — звернувся Коля до дядька. — Просто ми не знали, що ви планували зупинитись у нас…

— Як це не знали? — ображено спитав Віктор. — Ми ж рідня! Невже своїх не пускаєте?

Таня мовчки розвернулась і рушила до спальні. Витягла сумку й почала складати речі.

— Таню, ти що робиш? — злякано зайшла за нею Валентина Петрівна. — Куди ти зібралася?

— До мами, — сухо відповіла Таня, застібаючи блискавку.

— Що значить — до мами? — обурилась свекруха. — А як же гості? Вечеря?

— Якщо мене навіть не запитали, чи я згодна приймати гостей, — спокійно промовила Таня, — то, очевидно, мене тут не чекають.

— Але ти ж господиня в цій квартирі! — вигукнула Валентина Петрівна.

— Господиня приймає тих, кого кличе сама, — відповіла Таня. — А тут — самовільне вторгнення. Розважайте тепер своїх гостей самостійно.

Коля вибіг із кухні, почувши шум.

— Таню, не йди! Давай спокійно все обговоримо, — благав він.

— Немає чого говорити, — твердо сказала Таня, прямуючи до дверей. — Я їду до мами. Влаштовуйте свої родинні зустрічі без мене.

— Таню, не поводься, як мала! — зітхнула Валентина Петрівна. — Приїхала рідня — і що тут такого?

— Це ваша рідня, — спокійно уточнила Таня. — Я з ними нічого спільного не маю.

— І що мені тепер із цим робити? — розгублено спитала свекруха.

— А я звідки знаю? — знизала плечима Таня. — Готуйте, пригощайте, розважайте. Усе те, що ви самі хотіли б отримати від мене.

— Але ж це твоя квартира! — обурено вигукнула свекруха.

— От саме так. Нарешті ви це визнали, — спокійно сказала Таня. — Але чомусь забули запитати мого дозволу. До побачення.

З кухні лунали голоси: Віктор щось вимагав, діти скиглили.

— Таню, прошу! — звернувся Коля. — Вони вже тут… Що тепер з ними?

Таня зупинилася на порозі, обернулася:

— Вирішуй сам. Це твоя рідня — от і розбирайся.

— Але ж ти не можеш просто піти! — вигукнула Валентина Петрівна.

— Ще і як можу, — злегка усміхнулась Таня. — І саме цим зараз і займаюсь.

Вона спокійно вийшла, залишивши здивованих родичів у коридорі.

У мами Таня відразу поділилась усім, що сталося.

— І правильно вчинила, — кивнула мама. — Не можна дозволяти топтатись по собі.

— Уявляєш, — сміялась Таня, — дядько ще ображався, що я не подала нічого на стіл! Наче я мала стрічати їх пирогами на порозі.

— Нахабство, — зітхнула мама. — Добре, що не розгубилась.

— А знаєш, мамо… — задумливо мовила Таня. — Мені справді стало легше. Я більше не дозволю так поводитись зі мною.

Два тижні промайнули швидко. Коля кілька разів телефонував, умовляв її повернутись. Але Таня стояла на своєму.

— Поки ваші гості не поїдуть, мене вдома не буде, — твердо повторювала вона.

І от нарешті пролунав довгоочікуваний дзвінок:

— Таню, вони вже виїхали, — втомленим голосом сказав Коля. — Можеш повертатись.

— Побачимо, — коротко відповіла Таня.

Коли вона повернулась, квартира була в безладі. Коля виглядав виснаженим.

— Вибач, — сказав він тихо. — Більше такого не повториться.

— Дуже на це сподіваюся, — відповіла Таня.

Пройшов рік. Більше жодних раптових візитів не було. Таня дала чітко зрозуміти: більше вона поступатись не стане.

Валентина Петрівна тепер приходила нечасто — і завжди телефонувала заздалегідь. Інші родичі зробили висновки — почали бронювати готелі заздалегідь.

І Таня зрозуміла головне: справжня повага — це не слова, а дії. А інколи найкраща відповідь — це просто піти.

Ставте вподобайки та залишайте свої думки у коментарях!