– Ти не маєш тут жодного права, – різко кинув мені свекор, дивлячись з-під лоба.

– Все належить нам із дружиною, і крапка.

– Але ж ми з Ігорем вкладали сюди всі свої заощадження, – у розпачі відповіла я.

– Як ви можете так поводитися? Це ж дім, де виросла ваша онука!

– Наша онука? – здивовано перепитала свекруха й переможно перезирнулася з чоловіком.

– Ми турбувалися про сина, а тепер його немає. Тож цей дім – знову наш. Шукай собі інше житло, Тетяно.

Почувши ці слова, я мало не знепритомніла. Образа пронизувала мене, але сильніше за все я боялася за свою доньку Марічку. Їй тринадцять, і після втрати батька вона й так була пригнічена, а тепер ще й нас викидають, як непотріб. Та як таке можливо? Я ніколи в житті не подумала б, що люди, з якими ми колись сиділи за одним столом і святкували дні народження, стануть для нас ворогами.

Ви можете подумати – може, я десь сама винна? Може, сперечалася чи ображала свекра й свекруху раніше? Ні, навпаки. Я завжди намагалася бути з ними ввічливою, а Ігор, мій покійний чоловік, над усе вірив, що батьки бажають нам добра. Але виявилося, що то була лише ілюзія.

Ігор був моїм другим промінчиком сонця після доньки. Ми познайомилися в університеті: я вчилася на філології, він – на інженера. Виглядало, що між нами не могло бути нічого спільного, але випадкова групова зустріч нас дуже зблизила. Ігор завжди відзначався людяністю, умів слухати, рідко підвищував голос – чим і купив моє серце.

Ще тоді я зрозуміла, що він буде добрим батьком. І не помилилася: коли народилася Марічка, Ігор буквально розцвів. Усе, що стосувалося дитини, він сприймав із трепетом, від купівлі пелюшок до вивчення методик виховання.

Спершу й свекри – Ганна та Микола – доволі непогано ставилися до нас. Вони мешкали за містом у невеличкому селі. Після нашого весілля з’ясувалося, що офіційно той будинок належить Миколі, тобто моєму свекру. Але фактично ми жили в ньому й були впевнені, що це наш спільний родинний простір. Ігор відверто запевняв мене:

– Таню, тато давно обіцяв, що цей дім він фактично передає мені. Він про це говорив ще на моє повноліття, а ти ж бачила: ніяких заперечень раніше не виникало. Де їм самим жити, якщо вони поїдуть? У сусідньому селі є сестра батька, їм завжди було куди податися. Втім, вони й не планують переїжджати від нас. Усе нормально.

Я тоді наївно раділа, що родина, хоч і з певними дивацтвами, але міцна. Спершу ми разом відремонтували будинок. Ігор брав кредити, я доклала гроші з продажу маминої квартири (я залишилася сиротою ще в студентські роки), і ми поступово перетворили стареньку хату на зручне помешкання з теплою підлогою, новим дахом і двома світлими спальнями.

Марічка отримала окрему кімнату, про яку мріяла. Ми прибудували невеликий ганок, і щовихідних снідали там усі разом, поглядаючи на яблуневий сад, що розрісся позаду хати.

Коли Ігоря в одну мить не стало, мій світ зламався. Того дощового вечора він так і не доїхав додому. Машину знесло на слизькій дорозі, і її відкинуло в кювет, де був крутий схил. Мені зателефонували з поліції, я спочатку подумала, що це якийсь жарт чи непорозуміння.

Але, на жаль, усе виявилося правдою. Я досі пам’ятаю, як губилася в деталях, писала заяви, бігала по страховках і довідках, а моє тіло існувало ніби саме по собі без душі. Марічка плакала ночами, питала, чому саме її тато…, а я не знаходила жодної відповіді.

І от, не встигла я відійти від всього, як на нас з дитиною налетіли свекри. Вони заявили, що я маю звільнити будинок і звільнити його швидко.

Мовляв, Ігор не встиг нічого переоформити, а це – їхній власний дім, і зараз вони готуються його або продати, або переписати на свою доньку (мою зовицю). Та одразу наголосила, що мріє зробити там “євроремонт” і переїхати сюди з родиною. На мої питання, де ж будемо жити ми з Марічкою, ніхто не зважав.

– Мамо, а що буде з моєю кімнатою? – одного разу запитала мене донька, коли бігла до школи. – Я ж тут усе так гарно прикрасила – з фотографіями тата на стіні, зі стелажем для моїх книжок. Невже нам доведеться покинути це?

Мені хотілося кричати від несправедливості, але довелося відповісти стримано:

– Розумієш, доню, не все залежить від мене. Я дуже старатимуся, щоб ти мала гарне місце для життя. Але, на жаль, ми не можемо змусити людей бути людяними.

Тепер ми живемо у орендованій двокімнатній квартирі на околиці міста. Я працюю вчителькою англійської в приватній школі та підробляю репетиторством, а Марічка змушена була перевестися до нової школи.

Тут вона почувається чужою, досі згадує попередніх друзів і спортивну секцію з плавання, яку ми ледве оплачуємо, адже це коштує грошей. Усі мої заощадження пішли на ремонт того будинку, де ми вже не маємо права жити.

Нещодавно трапився новий ляп. Марічка прийшла додому заплакана – порвалися її фірмові кросівки, які Ігор ще встиг купити. Вони тепер безнадійно зіпсовані, відновити неможливо.

А я, дивлячись на неї, розумію, що не можу собі дозволити купити щось подібне. Та й взагалі, за нинішніх обставин ми змушені жити економно. Я намагаюся пояснити доні, що грошей не вистачає, ми ще досі виплачуємо кредит, узятий на ремонт, а з орендою квартири в мене щомісяця вилітає левова частка зарплати.

– Мамо, ми тепер уже ніколи не повернемося додому? – спитала Марічка, смикаючи шнурок від розклеєних кросівок.

– Доню, я роблю все можливе, щоб у нас знову був свій куточок, – тихо відповіла я. – Судова тяганина триває, але шанси виграти не такі вже й великі. Нам лишається запастись терпінням і боротися.

Адвокат, якого я найняла, не дає марних обіцянок. Він одразу сказав:

– Тетяно, у справі все вирішують документи. Будинок офіційно вашому чоловікові не належав. Ви фінансували ремонт на чужій власності. У теорії можна вимагати відшкодування за вкладені гроші, але якщо не залишилося чеків і рахунків, завдання стає складнішим.

Я збираю всі уламки нашої історії: фото, свідчення сусідів про те, що ремонт ми робили за свої кошти, навіть записи у телефоні Ігоря, де він нотував витрати. Проте, навіть якщо мені повернуть частину грошей, це не відновить справедливості і не поверне мій дім.

Залишається турбота про доньку. Вона – моє сонечко, що зігріває мене навіть у ці холодні часи. Я хочу дати їй упевненість, що все буде добре, що нам не назавжди доведеться рятуватися від злиднів і заощаджувати на найпростішому.

Та коли вона приходить зі своїми кросівками, а я не можу їх замінити новими, це болить дужче, ніж усі колючі слова свекра і свекрухи.

Як бути в ситуації, коли рідні – ті, хто мав би простягнути руку підтримки, – так вчинили? Чи є сенс боротися за право жити в домі, на який я витратила всі свої сили та гроші, але формально не оформила його на себе? Як пояснити дитині, що я не можу дозволити їй нову пару якісного взуття, бо весь наш бюджет іде на виживання?

Хотіла б почути ваші думки. Може, хтось стикався з подібною несправедливістю? Як вийшли з цієї ситуації? Чи варто відпустити все і починати життя з чистого аркуша, чи треба битися до останнього?

Джерело