– Ти навіть уявити не можеш, що таке справжні турботи! – огризнулася Ольга, колега, коли я спробувала додати щось до нашої розмови на кухні. Вона стояла явно роздратована, й дивилася на мене з таким виразом обличчя, що я навіть не знала, як реагувати. Усі мовчки глянули на неї, а потім на мене.

У такій атмосфері я часто проводжу свої робочі дні. На вигляд я спокійна, усміхнена й, можливо, навіть трохи занадто задоволена життям, як думають мої колеги. Але чи знають вони, як виглядає мій кожен день?

Я – Олеся, мені 38 років, і я працюю бухгалтером в середньостатистичній компанії. У мене є чоловік Ігор і троє дітей – Настя, Андрій і Марко. Наша родина живе у великій квартирі у новобудові. Так, це квартира, а не будинок із садом. І саме це, мабуть, викликає найбільше обурення в моїх колег.

Часто чую на кухні, як дехто бурчить: «Ой, їй легко, у неї ж немає городу, щоб його копати». Або: «А що там у квартирі робити? Посуд помив і все». Смішно, але ці жінки, здається, вірять, що моє життя складається тільки з кавування та прогулянок із дітьми.

– Олесю, ну в тебе ж усе просто! – не витримала одного разу Ольга. – Живеш у квартирі, ніякого господарства, нічого робити! Та в тебе, напевно, навіть підлога пилососиться сама!

Я мовчки слухала й думала: чи є сенс щось пояснювати? Чи розповідати їм, що кожен мій день починається о шостій ранку, коли треба нагодувати дітей, зібрати їх у школу та садок, попутно знайти чоловікові шкарпетки (які він чомусь завжди губить) і хоч на хвилинку випити каву, перш ніж мчати на роботу?

Чоловік працює у великій компанії на керівній посаді. Його робота займає багато часу, але він намагається бути поруч, коли це важливо. Втім, більшість домашніх обов’язків усе одно на мені. Я не скаржуся. Ми так домовилися, і я цілком задоволена цим розподілом.

Коли діти в школі, а я на роботі, мій телефон буквально розривається. Від учителів, вихователів, гуртків – усі хочуть чогось термінового. До вечора, повернувшись додому, я швидко готую вечерю, допомагаю дітям із домашнім завданням, перевіряю форму на завтра, а ще треба зробити так, щоб удома панувала гармонія. Іноді здається, що я балансую на канаті.

У вихідні ми з Ігорем намагаємося втекти від рутини. Пакуємо дітей і їдемо на природу – чи то велопрогулянка, чи похід у ліс. Це наше правило: хоча б раз на тиждень побути разом поза домом. Але знаєте, що? Це теж робота! Бо зібрати трьох дітей, запланувати маршрут, приготувати їжу на два дні вперед – це завдання не з простих.

Але на роботі про це говорити не можна. Там мені доводиться чути: «Олесю, ти ж, мабуть, навіть не знаєш, що таке тримати сапку в руках». Так, не знаю. І, чесно кажучи, не хочу знати. Але я точно знаю, як це – не спати пів ночі, бо в дитини завтра контрольна, або бігти до магазину за фарбами для шкільного проєкту, про який забули сказати заздалегідь.

– Олю, кожен сам вибирає, як жити, – наважилася я якось відповісти. – Ми з Ігорем свідомо вирішили жити в квартирі, щоб більше часу приділяти родині. І, знаєш, садок чи город можна облаштувати так, щоб він не забирав усі вихідні».

Вона тільки фиркнула у відповідь.

Я не ображаюся на своїх колег. Можливо, вони й справді не розуміють, що за кожною усмішкою і гарною зачіскою стоїть велика праця. Усі ми жінки, але чомусь замість того, щоб підтримувати одна одну, ми змагаємося, хто з нас більш виснажена.

Я не ідеальна. У мене бувають моменти, коли я падаю від втоми, або коли хочеться просто закритися в кімнаті й нікого не бачити. Але я щаслива. Бо маю родину, яку люблю. І якщо за це мене критикують – нехай.

А як ви ставитеся до такого? Чи доводилося вам стикатися з осудом через свій вибір у житті? Як ви реагуєте на це? Поділіться своїми думками, бо, можливо, я десь не права.

Джерело