-Вова, ти там на базу збирався, може мене візьмеш? – Володимир почув голос Ольги. Запитала вона обережно, наче так, про всяк випадок – візьме, не візьме.

-Ну, що за питання, я ж сам запропонував, звичайно, поїхали.

На продуктовій базі дешевше, тільки знаходиться вона в кінці міста. На автобусі сумки важко везти, а своєї машини у Ольги немає. Зате у Володимира є. Ось і бере попутно.

-Ти навіщо цибулю купуєш? – запитала Ольга. – У мене ж дача, я ж обіцяла тобі.

Володимир нерішуче залишив пакет в ящику з цибулею. – А тобі хоч вистачить, якщо мені даси цибулю?

-Вистачить! Нині повно, поділюся хоч якийсь час. У мене там, в холодильнику, моркви трохи, та капустина, – теж візьмеш.

-Гаразд, я в боргу не залишуся, картоплю вирішиш копати, телефонуй.

Ольга сховала посмішку, відзначаючи про себе, що хоч нині не буде турбот з вивезенням врожаю.

-Давай, пакет, – Володимир укладав у багажник два пакети Ольги.

-Ой, ну добре, що з’їздили, вважай що від ґанку до ґанку, – сказала вона. Та й на п’ятий поверх Вова занесе покупки.

Вдома вона віддала пакет з овочами, Володимир засоромився. – Тоді за гроші, – сказав він і потягнувся до кишені.

-Картоплю з моєї дачі теж за гроші вивозити будеш? – Строго запитує Ольга. – Тоді і я за бензин буду платити.

-Ну ні! Допоможу безоплатно.

Ну, так і ось. Це у нас взаємодопомога, так би мовити.

-Ти якщо чого привезти з дачі треба, телефонуй. Знайду час – допоможу, а то на автобусі всю дачу не вивезеш.

Колись давно Вова і Оля вчилися в одній школі і були однокласниками. Було це майже чверть століття тому. Оля була старостою, а Вова – звичайний учень, вчився посередньо. Незрозуміло чому, але обидва терпіти один одного не могли. Вова вперто не сприймав Олю як старосту класу. Їй від цього, за великим рахунком, ні холодно, ні жарко. Але коли стосувалося заходів, кисла гримаса Вови дратувала. Вони могли зіткнутися в словесній суперечці і швидко припинити суперечку, розійшовшись кожен з власною думкою.

Після школи обидва «загубилися» один для одного. І якщо Оля ще спершу підтримувала і навіть організовувала зустрічі однокласників, то Вова не з’являвся на них. Ні, образ не було, просто не надавав значення, та й часу не вистачало.

Зрідка зустрічалися в місті, сухо перекинувшись парою слів, точніше сказати, одним словом: «Привіт».

Але цієї весни зійшлися на продуктовій базі. Ольга стояла з важкою сумкою (їздила вона сюди рідко, набирала зазвичай масла, круп різних).

Володимир від несподіванки здивовано дивився на Ольгу.

-Привіт. На автобус іду.

-Ну, так і я вже все. Підвезти може?

Ольга шкільні чвари не згадувала, і їй давним-давно все одно було, як він ставиться до неї. Стільки років пройшло, люди дорослі, у самих вже діти.

-Підвези, якщо по дорозі буде.

Виявилося, що живуть вони тепер в одному районі, на автобусі – дві зупинки один від одного.

По дорозі розмова ненароком зайшла про те, що приготувати.

-Ну, тобі якось простіше, ти жінка, швидко придумаєш, а тут вибір невеликий: напівфабрикати та картопля, не дуже я в кухарській справі.

Ольга хотіла запитати про дружину, але внутрішній голос підказував, що, скоріше за все, Володимир самотній.

-Сімейне життя вщент, син уже працює, зустрічаємося, спілкуємося… І все.

-А я овдовіла, – зізналася вона.

І замовкла. Та й що тут скажеш, по обличчю було видно, що тема ця сумна для обох. Він не тільки підвіз додому, але і підняв важку ношу на п’ятий поверх. Домовилися на базу їздити разом. Ольга в боргу не залишилася: купила тканину і підшила кілька кухонних рушників. На подив жінки, Вова прийняв із вдячністю.

-Май на увазі, у мене швейна машинка є, штори там або ще щось, підшию так, що від фабричного не відрізниш.

У них не було задушевних посиденьок за чаєм, романтичних розмов, спільних походів у кіно. Була, як говорила Ольга, взаємодопомога. Тепер вона вже не турбувалася за дачу, чоловічі руки допоможуть, а вона у відповідь кілька загорнених банок солонини дасть. А то і більше, тому що вирішила, що заготовок трохи збільшить, – є кого пригостити.

Особистим життям один одного не цікавилися. Просто жили і допомагали один одному, не виявляючи ніяких симпатій.

Іра, двоюрідна сестра Ольги, випадково дізналася про помічника.

-І що, ви просто допомагаєте один одному? І все?

Ольга не розуміла питання з підступом.

-Просто допомагаємо.

-І у вас взагалі нічого? – Іра намагається натякнути на інші відносини.

Нарешті Ольга зрозуміла, про що йдеться. – Сподіваюся, я не відлякую від нього «наречених», – вона усміхнулася.

-А якщо у тебе хтось з’явиться? Якому чоловіку сподобається, що ти за допомогою до іншого звертаєшся.

Ольга замислилася.

-Ось коли з’явиться, тоді і поговорю з Вовою. Та й він, думаю, зробить так само. У нас зараз все по-чесному: допомогли один одному без всяких відносин і на тому спасибі. Це взагалі добре, коли є такий друг, товариш чи що.

-Ой, Ольга, нудно ти живеш! Була б я вільна, давно б закрутила, у тебе ж усі мости наведені, залишилося «доріжку килимову постелити».

Ольга згадала шкільні роки, згадала Вову, як з’явився він у них в дев’ятому класі, – ніколи раніше вони не були дружні. Він навіть називав її «вискочкою». А Ольга була просто відповідальна, ось і «спихали» на неї бути старостою класу.

Після розмови з Ірою вона задумалася ще більше: а раптом і справді у Володі є жінка, а вона зі своїми проханнями лізе. Але копати картоплю він зголосився сам, навіть слухати не став відмов. Працював бадьоро, як то кажуть, «з вогником». Ольга кілька разів поривалася запитати. Втомлені, присіли на ґанку маленького будиночка, майже хатинки.

-Слухай, Вова, я от думаю, може комусь не сподобається, що ти мені допомагаєш?

-Кому може не сподобатися?

-Ну, може жінці якій, може є у тебе хто.

-Немає нікого. Так що не переживай. Або може я заважаю? – Він відклав картоплину, яку крутив в руці і повернувся до Ольги. – Раз така розмова почалася, значить я вже зайвий?

-Ні що ти! – Вона навіть зраділа. Навіть не думала. І взагалі, ти так мене виручає, я так тобі вдячна…

-Оль, давай зійдемося. А краще – одружимося.

Ольга дивилася на купу картоплі, намагаючись зрозуміти, що це було. Він обійняв її за плечі:

-Ніколи не думав, що спільні побутові справи можуть так зблизити. Чуєш, Оля, може, спробуємо разом жити? Щось мені підказує, що у нас вийде. Або я тобі досі, починаючи зі школи, не надто приємний?

І тут вона прокинулася:

-Та ти що! Яка школи, сто років тому це було. Та й не було неприязні, просто наша підліткова впертість. І взагалі, я тебе ось за це літо пінала більше, ніж за шкільні роки.

Вона видихнула після полум’яної промови. Плече Володі було поруч, і вона несміливо, схилила на нього голову.

Було тепло, пахло осіннім листям, і вони сиділи, не рухаючись, боячись сполохати щастя, яке ледь ледь намітилося.