Без мами я залишилася досить рано. Мені не було ще й 20 років. Для молодої домашньої дівчини, якою я тоді була, залишитися одній було дуже стpaшно.

З батьком у мене не склалося, він залишив сім’ю відразу після мого народження. На виручку нам тоді прийшла мамина старша сестра, тітка Аня. Вона жила не в нашому місті, а в селі, в 40 кілометрах.

Але вона кожні вихідні, а іноді і в середині тижня приїжджала до моєї мами. Допомагала ростити мене, привозила нехитрі сільські продукти, підкидала грошей. Адже мама залишилася після відходу батька без засобів до існування.

– Нічого, Маринко, – говорила вона сестрі, – вистоїмо. А ні, то – замикай свою квартиру і давай до мене, ти ж зараз не працюєш.

В кінці-кінців мама так і зробила і я до 3-х років жила у тітки в селі. А самій їй теж було дуже непросто. Тітка жила у великому будинку їх з мамою батьків, вправлялась по господарству одна.

Вона після весілля через півроку вже залишилася вдовою. Свого майбутнього сина чоловік тітки Ганни так і не побачив. Але вона не сумувала, та й мамі моїй не давала сумувати.

І вона перша прийшла на допомогу мені, коли мами не стало. Вона й інститут мені не дала кинути, і заміж мене видала. І з моєю дочкою здорово допомагала. А ми з чоловіком часто їздили до неї, допомогти в неосяжному сільському господарстві.

Син тітки Ганни вже давно виріс, він був старший за мене на 15 років, поїхав жити до Москви, де його дружина отримала квартиру від заводу, на якому працювала. Так-то вона була теж сільська, але, виїхавши до столиці, запишалися.

-Фу, який бруд, – морщила ніс Ніна, на початку сімейного життя ще приїжджала в гості до свекрухи, – гноєм пахне. І невже не можна помити ці мерзенні галоші!

У цьому взутті тітка ходила давати корм свиням, вони стояли на вулиці, біля заднього входу в будинок. Тітка Аня починала метушитися, намагаючись догодити невістці, але це було неможливо.

Я не буду пити це молоко, – відверталася Ніна від столу, – і воду цю не буду.

Можна було подумати, що вона виросла в сім’ї лорда, що не менше, хоча власні батьки Ніни жили через кілька будинків від тітки і в їхньому будинку і на столі було все те ж саме.

На мене і мого чоловіка Ніна теж поглядала гидливо: провінціали.

– Міша, – зверталася Ніна до свого чоловіка, – ось ця твоя родичка від свекрухи не вилазить, дивись, загарбає вона твою спадщину.

Це говорилося прямо при нас, а Міша весело сміявся зі слів дружини. Ми з чоловіком намагалися не звертати уваги. В гості до двоюрідного брата я не їздила і не збиралася. А ось за тітку мені було прикро.

Поступово син перестав їздити до матері зовсім. У селі шепотілися: Воронов з дружиною до тещі приїхав, а до матері і не зайшов навіть.

– Зовсім Нінка відбило мужика від рідної матері, – говорила сусідка тітка Клавдія, – та й він, хороший, слухає свою вертихвістку. Анюта одна його піднімала, все для нього, а син очей до матері не показує.

Тітка плакала, крадькома, але що вона могла вдіяти.

Коли вона зaxворіла, Міша не з’явився ні разу. Лікaрі сказали, що шансів на одужання немає, все, що можна зробити – дати їй спокійно і без бoлю піти. Чоловік мій сказав, що з лікaрні тітку ми забираємо до нас.

Я дзвонила двоюрідному братові, але слухавку весь час брала Ніна. Звати чоловіка до телефону вона відмовлялася, а одного разу сказала так:

-Хворіє, а мені яке діло? І Міші діла немає. У нас своє життя, у свекрухи своє. Ви грошей хочете з нас зрубати? Ні? Ну так і не телефонуй моєму чоловікові!

Гроші нам були не потрібні, я хотіла, щоб син встиг попрощатися зі своєю матір’ю. Але він так і не приїхав.

Про смepть матері йому повідомила теща. Він з’явився на пoмuнках, коли ми вже проводили тітку на сільський цвuнтaр. З ним була і його дружина, яка відразу почала ходити по кімнатах і розпоряджатися:

-Телевізор зараз заберемо, і цей кришталь, а рештy потім вивеземо. Так, – звернулася вона до мене, – після поминок занеси ключ від будинку моїй матері, вона прийде і свій замок повісить.

Ось тут і встала зі свого місця сусідка, тітка Клавдія:

– Гей, Нінко, – сказала літня жінка, – покладеш усе те на місце, не хотіла я на пoмuнках це питання піднімати, так доведеться, інакше, ти, як стеpвятниця справжня, все тут розориш-розхапаєш!

Клавдія і дістала з сумки документ, заповіт на будинок, тітка ще до того, як лягти в лікapню, відписала свій будинок мені.

Я заплакала, а брат Міша з дружиною почали кричати, що в суді вони скасують заповіт, що матір я силоміць змусила його написати.

– А ось і ні, – подала голос сусідка тітка Тоня, – ми з Клашою і Анею їздили до нотаріуса, як знала Анюта, що син з невісткою судитися надумають. Ти, Міша, про матір за останні 12 років і не згадав ні разу, та й навіщо тобі цей будинок? Твоєї праці тут немає, ти ж допомагав тільки тестю з тещею, а не матері рідний.

А під час цієї розмови Ніна, під шумок, пов’язувала в покривало, зняте з ліжка, те, що було в будинку цінне. Зупиняти я її не стала.

А в будинок тітки Ганни, побудований ще моїм дідом, ми з чоловіком переїхали після сороковин. Квартиру міську здали квартирантам: виросте дочка, потім туди і жити піде, а ми краще тут, на землі.

Міша перестав приїжджати в своє рідне село. Зовсім. Видно глузування і презирство односельців за ставлення до власної матері, сильно по очах йому piже.

А біля задніх дверей мого тепер будинку, так і стоять галоші. У них тепер люблять спати пустотливі кошенята, яких принесла по весні улюблена тіткина кішка.

Ні, я ті калоші не надягаю. Чоловік замовив знайомому своєму виготовити керамічні. Як пам’ять.

КІНЕЦЬ.