– Сама подумай, куди я тебе впущу? Тут двокімнатна! Уп’ятьох жити, чи що?

Голос Олени був натягнутий, як цирковий канат. Якщо натиснути ще сильніше – самовладання лусне, і назовні поллється щось дике, пекуче і, можливо, нецензурне.

Марина сиділа на краю кухонного стільця, склавши руки на колінах. В іншій кімнаті її шестирічна дочка займалася розфарбуванням, іноді намагаючись завести розмову із двоюрідними сестрами.

Ті відповідали однозначно і намагалися триматися трохи далі. Відчували настрій матері.

– Олено, я ж не чужа. Ну якось уживемося, – тихо сказала Марина. – Раніше я навіть не заїкнулася б. Але зараз… Я взагалі думала, що ти сама запропонуєш.

– Запропоную? Ти думаєш, я тут, як сир у маслі катаюся? – Олена обернулася до неї, схрестивши руки на грудях.

– У мене двоє дітей. Уроки, гуртки, іграшки по всій квартирі. Тут нема де повернутися. І ти з Алісою. Ну, куди?

Вони вже не вперше говорили про це. Просто раніше Марина все терпіла, соромилася, не хотіла заважати.

Після розлучення з’їхала на орендовану квартиру, підробляла вечорами, тягалася по судах через аліменти.

Марина до останнього сподівалася на допомогу та розуміння, поки мати не відмовила їй: у неї з’явився новий «друг», який тепер жив разом із нею.

Заощадження танули на очах. Залишився лише один дах на горизонті. Бабусина квартира, в якій господарювала Олена.

– Але ж я маю право перебувати тут, – нагадала Марина, потихеньку з’їжджаючи на юридичні рейки замість сімейних. – Ми по заповіту її поділили. Порівну.

– Ну то й що? – Олена знизала плечима. – Я сюди раніше прийшла. Коли я заселилася з дітьми, ти з чоловіком каталася на моря. А я в цей час шпалери тут переклеювала і міняла сантехніку.

Марина мовчки проковтнула. Так, каталася. Тоді все здавалося стабільним.

Чотири роки тому мама попросила її поступитися бідній сестрі. Марина хотіла якнайшвидше розв’язати майнове питання.

Вона хотіла виставити квартиру на продаж і відкласти свою частину на банківський рахунок. Може купити машину, щоб було простіше з дочкою. Олені дісталася б її частина. Все чесно.
Але плани довелося змінити.

– Потерпи трохи, – умовляла мати. – Олені нікуди йти. Хай там поживе. Ти ж у шлюбі, у тебе все гаразд. Куди тобі поспішати?

– А вона з двома дівчатками, ледве кінці з кінцями зводить. Потім все вирішите. Нікуди ця квартира не втече.

Марина не стала упиратися. Вже тоді було ясно, що нічого хорошого чекати не варто, але жінці здавалося, що все якось налагодиться.

Може, Олена накопичить і захоче взяти іпотеку. Може, зустріне чоловіка, та переїде до нього.

– Ти ж її сестра. Ти ж повинна розуміти її, – дорікала мати щоразу, коли Марина зачіпала тему нерухомості. – Спробуй влізти в її шкуру.

І вона влізла….

Тепер вона сама жила в орендованій однокімнатній квартирі, викладала за неї половину зарплати й рахувала кожну гривню.

А Олена сиділа у своїй, як вона вважала, квартирі й ще мала нахабство говорити про терпіння.

Видно, що сестра вважала, що різниця в одну дочку ставить її на п’єдестал. Вище був хіба що Еверест.

– Ну, добре. Тоді продаймо квартиру та поділимо гроші. Я вже не тягну оренду. Ти що-небудь в іпотеку візьмеш. Або винаймеш, якщо поки що не готова, – запропонувала Марина.

Олена підібгала губи, обурено скинула брови й пирхнула.

– Продамо? Зараз? А ти потім куди? Надвір? З дитиною? Мати тебе не прийме, це я знаю. Поповзеш назад до чоловіка? Чи житимеш на його подачки по дві тисячі?

Марина відкинулася на спинку стільця та заплющила очі. Вона не хотіла сваритись. Ніколи. Але слова Олени були гірші за ляпас.

– Я ж до тебе не лаятись прийшла, – майже прошепотіла вона. – Я прийшла, бо мені реально тяжко. Я розуміла тебе всі ці роки, а тепер мені потрібне твоє розуміння. Тому що я плачу послуги за пів квартири, якою володію лише на папері.

Олена встала і з гуркотом жбурнула тарілку із залишками пюре в раковину.

– Ну, дивися сама. Ти, звісно, ​​можеш перебратися сюди. Але я одразу кажу: спокою тобі тут не буде. Діти мої звикли, що кожен має своє місце, окрему кімнату.

– Тут і так завжди хтось хворіє, хтось кричить. Нам тісно. Дуже. А жити в нервах – воно тобі треба?

Марина нічого не відповіла. Їй треба було подумати. Вона встала, покликала Алісу і пішла до виходу.

Вже в коридорі дочка одягла черевики, а потім тихо спитала:

– Ми ж не житимемо тут, так?

Марина сама не знала, але сподівалася, що це ненадовго.

Зате вона зрозуміла щось інше. Просити марно. Потрібно діяти й брати без дозволу, інакше чиїсь діти житимуть на всьому готовому, а її доньці доведеться тулитися по чужих кутках і голодувати.

З цього все й почалося.

– Ти охрініла? Я все одно не дам тобі тут жити!

Олена зривалася на істерику. У дверях красувалася причина її обурень: новенький замок. Марина прийшла сюди, поки нікого не було, разом із рукатим знайомим, який погодився допомогти їй.

Навіть зараз вона вчинила по совісті: взяла собі меншу кімнату. Велику залишила Олені з двома племінницями. Але її шляхетність, звісно, ​​ніхто не оцінив.

– Не даси жити – здаватиму. Мені гроші потрібні, – спокійно відповіла Марина.

Минуло три дні з тієї самої розмови. Тепер вона більше не збиралася нічого обговорювати. Іона мала ключ від квартири. Він належав їй по закону. Як і кімната у двокімнатній квартирі.

Марина повідомила Олену заздалегідь. Спокійно, без погроз. Просто написала, що увечері їм треба буде поговорити.

Марина не стала уточнювати, що приїде вона ще вдень, з речами та із замком для дверей. І не просто поговорити, а розставити крапки.

– Здавати?! Ти хочеш притягнути у мою квартиру чужих людей?! – Олена обурено махнула руками. – Ти взагалі у своєму розумі? У мене тут дівчата живуть! Маленькі!

– У нашу квартиру, – поправила її Марина. – Половина моя. Я чотири роки терпіла, більше не можу. У тебе свої труднощі, у мене тепер свої. Тільки чомусь, ти сідаєш мені на шию, а свої питання я повинна вирішувати сама.

Олена скривилася так, ніби її змушували їсти лимон.

– Ми ж домовлялися, – глухо нагадала вона.

– Не ми, а ти з мамою. Мене ви фактично поставили перед фактом. Я просто була тоді одружена і промовчала. Але тепер усе. Лафа скінчилася!

– Якщо ти не з’їдеш, я сама здам свою комусь. Та так, щоб сюди в’їхав натовп. Якщо я тут жити не зможу, то й ти теж.

Марина підібгала губи. Якщо вранці вона ще думала про те, що пожаліє сестру, спробує якось домовитися, то зараз ухвалила остаточне рішення.

– Дивись сюди. Ось лист, – Марина дістала з сумки аркуш паперу. – Пропозиція викупу. Офіційна. Таку саму я відправлю поштою. У тебе є місяць, щоб викупити мою частку. Потім я можу продати її будь-кому.

Олена взяла листа так, ніби він міг ужалити. Тепер у її погляді були не тільки образа, переляк та злість, а й розгубленість.

Проте невпевненість швидко випарувалась, і сестра порвала папір на дві частини. Після цього вона відвернулася і пішла на кухню. Мабуть, лаятись більше не було сил. Або слів.

Марина зайшла до своєї кімнати. Замок тихо клацнув. Здавалося, на місце став не лише він, а і її життя.

Минув місяць. Олена на листа так і не відповіла. Ні письмово, ні усно. Просто припинила вітатись, коли вони випадково зустрічалися в коридорі чи на кухні.

Гучно слухала музику до півночі. Намовляла своїх дівчаток, щоб вони ображали Алісу, забирали іграшки та рвали розмальовки.

Перетягла майже весь посуд у свою кімнату, пояснюючи це тим, що вона купувала ці каструлі та пательні.

При цьому наполегливо дивилася повз, ніби Марина була не рідною сестрою, а чужою людиною.

Видно, Олена сподівалася, що сестра передумає. Сподівалася натиснути мовчанкою, образою. Або просто не вірила, що Марина піде на цей крок.

Але термін минув, і Марина виставила свою частку на продаж. Ціну поставила низьку, знаючи, що мисливців на частки зі скандальними сусідками обмаль.

Покупцем виявився Семен, чоловік років сорока. Тихий, інтелігентний, зі шкіряною текою під пахвою. Не скандальний, а непробивно спокійний. Точно не з тих, кого легко вижити погрозами та примхами.

– Цей, якщо що, ще й сам сестру виживе. Спокійно, без шуму, просто через суд, – пожартував знайомий рієлтор перед їхньою зустріччю.

Коли до Олени нарешті дійшло, що половина квартири тепер належить чужій людині, почалося пекло. Спочатку полетіли нескінченні дзвінки. Потім голосові повідомлення. Потім знову дзвінки, але з лівих номерів.

Марина спочатку вперто не брала слухавку, але наступного ранку випадково спросоння прийняла виклик. Злякалася, що Аліса прокинеться.

– Ти мені не сестра! Пустила лівого мужика до рідних племінниць! Ти взагалі головою думаєш? Як нам тепер жити тут?

– А ти мені сестра? Ти виганяла мене надвір, – спокійно заперечила Марина. – Може, я тобі більше й не сестра. Зате і не ганчірка.

Після цього зателефонувала мама.

– Ну, навіщо ти так, Маринко? – Почала вона без вітання. – В Олени діти. А цей чоловік перекуп. Продасть частку табору якомусь і що потім робити? Не можна так із сім’єю…

– Мамо, у мої двері постукало лихо! Я чекала на допомогу! Не дочекалася! Тепер я сама собі опора.

Марина розуміла, що нічого доброго більше не почує, і поклала слухавку.

Тепер вони жили в однокімнатній квартирі на околиці. Скромно. Зате тут було чисто, спокійно і ніхто не шипів: «Ти тут не житимеш».

Сума з продажу частки перетворилася на вклад у банку. Не величезний, але для неї відчутний. Марина дивилася правді у вічі: вона не змогла б тягнути іпотеку.

Проте відсотки частково покривали оренду. А головне – їй не доводилося принижуватись, випрошуючи те, що й так належить їй.

Вона заварила чай, відчинила ноутбук і почала переглядати оголошення в тиші. Вже не про квартири, а про роботу.

Може, вона все ще не мала свого особистого кута, але тут її дитину ніхто не ображав. Телефон був вимкнений: якщо сім’я не почула її, значить, тепер вона для них поза зоною дії мережі.

Так буває, якщо когось теплою ковдрою накривають, а для когось і старої подертої кофтини шкодують. Ну нічого – на віку, як на довгій ниві! Життя покаже, хто де нагидив…

Я слушно міркую? А як би ви вчинили в цій ситуації? Пишіть свої думки в коментарях. Ставте вподобайки.

КІНЕЦЬ.