— Ти мені не довіряєш? Чому тримаєш кімнату на замку? — обурилася зовиця, коли дізналася, що я замкнула гроші та прикраси.

Ніна стояла біля кухонного вікна й спостерігала, як Світлана паркує свою стареньку машину у дворі. Зовиця виглядала втомленою після зміни в лікарні: темні кола під очима, розпатлане волосся.

— Ніно, можна до тебе? — почулося крізь домофон, голос Світлани звучав стомлено.
Ніна натиснула кнопку, відчинивши двері під’їзду. За хвилину Світлана вже стояла на порозі їхньої квартири з сумкою, де лежала форма.

— Привіт, — усміхнулася вона втомлено. — Можна я швидко в душ? Між змінами маю всього три години, а додому їхати півтори години в один бік.

— Звичайно, заходь, — Ніна відступила, пропускаючи зовицю.

Світлана зникла у ванній, а Ніна повернулася на кухню готувати вечерю. Та думки вперто кружляли навколо одного й того ж. Уже другий тиждень Світлана заходила між змінами. Спершу рідко, а тепер майже щодня.

— Андрій вдома? — спитала Світлана, виходячи з ванної у рушнику.

— Затримався на роботі, — відповіла Ніна, навіть не обертаючись.

— Слухай, Ніно, — голос Світлани став м’яким, майже благальним. — Можна я зроблю дублікат ключів? Графік у мене важкий, кожного разу тебе смикаю — незручно ж.

Рука Ніни завмерла з ножем над обробною дошкою. Усередині щось стиснулося, загорівся тривожний сигнал.

— Навіщо тобі ключі? — повільно спитала вона.

— Ну як же — так же зручніше. Прийду, посплю годинку, в душ схожу. Я ж вас не турбуватиму,

— Світлана сіла за стіл. — Квартира велика, три кімнати. Одну можна під мене виділити.

— Свєта, я не думаю, що це гарна ідея… — почала Ніна.

— Та що ти! — перебила її зовиця. — Дві кімнати у вас постійно пустують. Ви в спальні спите, у вітальні телевізор дивитесь. А третя взагалі перетворилася на склад.

Раптом заскрипіли вхідні двері — Андрій повернувся з роботи.

— О, Свєтка! — зрадів він, побачивши сестру. — Як справи, медсестричко?

— Та нормально. От тільки прошу у твоєї дружини ключі, а вона впирається, — поскаржилася Світлана.

Андрій посерйознішав. Подивився на дружину.

— Ніно, а в чому проблема? Свєта ж не чужа.

— Проблема в тому, що це мій дім, — твердо відповіла Ніна. — І я не готова…

— Не готова що? — обурився Андрій. — Допомогти сестрі? Вона ж працює днями й ночами, гроші збирає. А ти через якісь свої упередження…

— Які ще упередження? — щоки в Ніни запалали.

— Мало що тобі здається, — відмахнувся чоловік. — Свєта — єдина рідна людина, що в мене лишилася. Батьків же немає.

Світлана сиділа з опущеними очима, але Ніна помітила, як куточки її губ ледь сіпаються — не від смутку, а від стримуваної усмішки.

— Андрію, я розумію, що це твоя сестра. Але мені некомфортно…

— Некомфортно? — обурився він. — А мені некомфортно, що моя дружина така неуважна! Людина ж елементарно просить про допомогу!

Наступні два тижні стали справжнім випробуванням. Андрій день у день повертався до теми ключів. А Світлана з’являлася все частіше, щоразу втомлена.

— Ніно, ну правда, незручно так, — казала вона, вмостившись на дивані. — Працюю з шостої вечора до шостої ранку, потім на другу роботу — у приватну клініку. Між змінами маю всього три години.

— А де твоя квартира? — спитала Ніна.

— На іншому кінці міста. Поки доїду туди, час назад їхати. Замкнене коло виходить.

Андрій мовчки слухав, а потім повернувся до дружини.

— Ніно, досить. Віддай ключі — і крапка.

Ніна мовчала — їй не було чим логічно заперечити. Світлана й справді виглядала втомленою. Квартира велика. Але всередині щось кричало: «Не роби цього!»

На третій тиждень Ніна здалася.

— Гаразд, — втомлено сказала вона за вечерею. — Зроблю дублікат.

Світлана аж підскочила від радості.

— Ой, Ніно, дякую! Ти не уявляєш, як мені це допоможе!

І знову Ніна помітила ту саму іскру. Не подяки. Чогось іншого. Тріумфу.

За день вона віддала Світлані ключі. Та вихопила їх так швидко, ніби думала, що Ніна передумає.

— Тепер приходитиму тихенько, нікого не турбуватиму, — пообіцяла вона.

Перші кілька днів усе було спокійно. Світлана з’являлася, коли Ніни не було вдома, і залишала по собі тільки зім’яту постіль у третій кімнаті. Але невдовзі почалися дивні речі.

Одного разу Ніна повернулася з роботи й не знайшла улюблену кружку — білу, з рудим котиком. Подарунок від подруги на день народження.

— Андрію, ти не бачив моєї кружки? — спитала вона чоловіка.

— Якої ще кружки? — пробурмотів він, не відриваючись від телевізора.

— З котиком. Вона завжди стояла на сушарці.

— Може, сама кудись сунула й забула?

Ніна передивилася всю кухню. Кружки не було ніде.

Через кілька днів зник шовковий шарф. Мамин. Єдина пам’ять про неї. Ніна перевернула всю шафу, зазирнула в кожну щілину.

— Свєта, ти випадково не бачила мій шарф? — спитала вона зовицю того вечора.

— Який шарф? — здивувалася та.

— Шовковий, блакитний. Лежав у спальні, в комоді.

— Ні, не бачила. А навіщо він мені? — у голосі Світлани прозвучала образа. — Ти що, мене у крадіжці підозрюєш?

— Та ні, звичайно! Просто…

— Просто ти не довіряєш, — втрутився Андрій. — Вічно щось губиш, а потім на інших стрілки переводиш.

Ніна замовкла. Може, він має рацію? Може, вона й справді щось переплутала?

Але коли за тиждень зникла золота бабусина каблучка, Ніна зрозуміла: це вже не випадковість.

Вона стояла біля вікна в спальні, тримаючи в руках порожню скриньку. Каблучка з маленьким смарагдом зникла. Єдина пам’ять про бабусю, яка виростила її того, як батьків не стало.

— Андрію! — покликала вона, голос тремтів від хвилювання.

Чоловік увійшов до спальні, позіхаючи.

— Що сталося?

— Зникла бабусина каблучка. Зі скриньки. Я ж учора її бачила!

— Може, ти сама її кудись поклала? — байдуже припустив він.

— Нікуди я її не клала! — голос Ніни став гострим. — Андрію, це вже третя річ, яка зникає за місяць!

— Яка ще третя? Не перебільшуй.

— Кружка з котиком! Мамин шарф! А тепер каблучка! — Ніна перераховувала.

Андрій махнув рукою.

— Звичайна неуважність. Ти багато працюєш, втомлюєшся.

— Я не неуважна! — обурилася вона. — Хтось бере мої речі! І єдина людина з ключами…

— Навіть не смій! — різко перебив чоловік. — Навіть думати про таке не смій!

— А чому не смій? Свєта — єдина, хто міг…

— Бо це моя сестра! — гримнув Андрій. — Єдина рідня! А ти її у крадіжці звинувачуєш!

— Я не звинувачую. Я просто констатую факти.

— Факти? — перепитав він. — Твої фантазії — це факти?

Ніна відвернулася до вікна. Сльози підступили до очей, але вона втрималася. Розмова зайшла в глухий кут. Як завжди.

Того вечора, коли Андрій пішов зустрітися з друзями, Ніна ухвалила рішення. Вона дістала з комірчини новий замок — купила його ще тиждень тому, але все не наважувалась встановити. Тепер наважилась. Обережно перенесла до третьої кімнати всі цінні речі. Прикраси, документи, пам’ятні дрібнички. Фотографії батьків, бабусині сережки, речі, дорогі серцю. І встановила замок на двері.

Андрій повернувся пізно. Ніна вже лежала в ліжку, прикидаючись, що спить. Вранці він пішов на роботу, так нічого й не помітивши. А от Світлана, здається, помітила.

У суботу вранці Ніна готувала сніданок. Андрій сидів за столом, гортав новини в телефоні й хрумтів тостом. Тишу раптом розірвав гучний звук вхідних дверей.

— Що за…? — почав Андрій.

У кухню увірвалася Світлана — мов буря. Обличчя перекошене від обурення, очі палають.

— Поясни мені, що це має означати! — кричала вона, показуючи пальцем у бік коридору.

— Свєта, про що ти? — розгублено спитав Андрій.

— Про замок! На дверях третьої кімнати! — голос зовиці тремтів від обурення. — Ти що, не довіряєш мені? Чому кімната під замком?

Ніна повільно поставила чашку. Повернулася до Світлани.

— А навіщо тобі туди? — спокійно спитала вона.

— Як це навіщо? Я там сплю! Відпочиваю між змінами!

— Вітальня вільна. Відпочивай там.

Світлана завмерла. На мить розгубилась, а тоді знову випалила:

— Я маю право відпочити в домі брата!

— У домі брата — так. Але не серед моїх речей.

— Та про що ти говориш? — втрутився Андрій.

Ніна глибоко вдихнула. Настав час сказати все.

— Про те, що за місяць у мене зникли три речі, які мені дуже дорогі. Кружка з котиком — подарунок Олени. Мамина шовкова хустка. І бабусина каблучка.

— Ти серйозно думаєш, що це Свєта…? — почав чоловік.

— Я не думаю. Я знаю, — твердо сказала Ніна. — Бо ніхто більше не має доступу до нашої квартири.

— Та як ти смієш! — заверещала Світлана. — Я чесно працюю! Навіщо мені твої побрякушки?

— Гарне запитання. Навіщо?

— Ніно, припини! — рикнув Андрій. — Ти звинувачуєш мою сестру в крадіжці!

— А ти захищаєш її, — спокійно відповіла Ніна.

— Як ти можеш! — Андрій аж почервонів. — Свєта — єдина моя рідня!

— І тому їй дозволено все? Красти, брехати, ображати мене?

— Ніхто тебе не ображає!

Світлана раптом розплакалася. Великі сльози скочувалися щоками.

— Андрюшо, я більше так не можу! Вона мене постійно підозрює! Перевіряє кожен мій крок!

— Ніно, подивися, до чого ти довела! — обурився чоловік, обіймаючи ридаючу сестру.

— Це я довела? — Ніна гірко розсміялася. — Я просто замкнула свої речі у своїй квартирі. Де тут проблема?

— Проблема в тому, що ти не довіряєш родині!

— Родині? — перепитала вона. — Якій родині?

Вона подивилася на них обох. Андрій тримав Світлану за плечі, втішав її. Вони стояли разом.

— Знаєш що, Андрію? — тихо мовила Ніна. — Ти маєш рацію. Я не довіряю цій родині.

Вона повільно зняла обручку. Поклала її на стіл.

— І не хочу більше до неї належати.

— Ти що робиш? — оторопів чоловік.

— Те, що мала зробити ще місяць тому.

Світлана миттю перестала плакати. В її очах майнула настороженість.

— Йдіть, — спокійно сказала Ніна. — Обоє. З мого дому.

— Що ти таке кажеш? — Андрій дивився на обручку, ніби не вірячи у те, що бачить.

— Навпаки. Нарешті прийшла до тями.

Обличчя Світлани спотворилося від обурення. Вона не очікувала такого повороту. І, схоже, зовсім забула, що квартира належала лише Ніні.

Минуло три місяці. Ніна підписувала документи про розлучення. Андрій кілька разів приходив, просив вибачення. Розповів, що знайшов її речі у сумці Світлани. Що сестра тихенько брала речі не тільки у них. Він все приніс колишній дружині. Але було вже запізно. Жінка вирішила, що другого шансу для чоловіка не буде.

Вона поїхала у подорож, щоб перезавантажитися. Це перша поїздка за багато років шлюбу. Вона була вільною від чужих проблем, умов та образ.

Джерело