Яке це блаженство прокидатися вранці без будильника! Коли Яна розплющила очі, було вже майже десять годин.

Поки все йшло за планом: у п’ятницю після роботи вони з подружками посиділи в кафе, а суботу присвятила домашнім справам.

Вона прибрала квартиру, випрала білизну, з’їздила за продуктами й навіть накрутила та заморозила десяток котлет, щоб не морочитися з вечерею щовечора.

А сьогодні, в неділю, Яна оголосила днем ​​лінощів: вона планувала замовити суші та влаштуватися на дивані перед телевізором.

Погода за вікном була відповідна: ще вчора світило сонечко, а сьогодні хтось там, нагорі, наче згадав, що вже кінець вересня. Дощу не було, але низькі хмари, здавалося, лягли на дахи високих будинків-новобудов.

Опалення ще не ввімкнули, і Яна одягла теплу піжаму і кинула на диван свій улюблений м’який плед.

Однак, як тільки вона налила собі філіжанку кави та влаштувалася зручніше, у двері подзвонили.

Яна виплуталася з пледа і пішла відчиняти. Зиркнула у вічко і завмерла: перед дверима стояла її колишня свекруха – Антоніна Василівна.

– Яна, відчиняй! Я знаю, що ти вдома. Май на увазі, я нікуди не піду, поки ми не поговоримо, – сказала свекруха і знову натиснула на дзвінок.

Довелося відчинити.

– Антоніно Василівно, що вам треба?

– Я прийшла, щоб внести ясність у ваші стосунки з Владом, – відповіла свекруха і, відсунувши Яну, зробила крок до кімнати.

Дівчина пройшла слідом.

– Сідай, – Антоніна Василівна по-господарськи вказала Яні на крісло.

– Я не розумію, про які стосунки між мною та вашим сином ви говорите. Ми з Владом розлучилися у січні, зараз – кінець вересня. Після розлучення я його не бачила і навіть телефоном з ним не розмовляла.

– Ось саме. А треба було зустрітися і поговорити.

– Про що? – здивувалася Яна.

– Хоча б про те, на якій підставі ти позбавила хлопчика квартири, – відповіла свекруха.

– Якої квартири?

– Ось цієї, де ми зараз сидимо.

– Антоніно Василівно, я вам уже пояснювала, що це моя квартира. Вона була куплена до того, як ми з Владом одружилися. А він за ті пів року, які тут мешкав, жодного разу навіть комуналку не сплатив, – заперечила Яна.

– Він вибирав шпалери для спальні, – сказала Антоніна Василівна.

– Вибирали ми разом, а платила я, – уточнила Яна.

– Значить, по-твоєму, справедливо, що він після розлучення мав повернутися до батьківської квартири й знову тулитися на дивані в прохідній кімнаті?

– Мені байдуже, куди він повернувся. Ще якісь претензії є?

– Є, – відповіла свекруха. – Ось я список написала, щоб не забути.

Антоніна Василівна дістала з сумки аркуш у клітку.

– Прожитковий мінімум дорослої людини в нашій країні – три тисячі двадцять вісім гривень. Округлимо до три тисячі тридцяти.

– Зарплата у Владика – двадцять тисяч, із премією – до двадцяти п’яти. Куди ти витрачала щомісяця двадцять дві тисячі із його зарплати?

– Помножимо на шість місяців, виходить, що ти маєш повернути моєму синові сто тридцять дві тисячі, – повідомила колишня свекруха.

– Антоніно Василівно, мені Влад зі своєї карти грошей не переказував, тож я гадки не маю, куди він їх витрачав. Іноді – дуже рідко – він купував продукти. Але він їх і їв.

– Ти хочеш сказати, що він за пів року з’їв на сто п’ятдесят тисяч? Гроші повернеш, – заявила Антоніна Василівна.

– Сподіваюся, це все? – Запитала Яна.

– Ні. Щойно ви одружилися, у серпні минулого року ви на три дні поїхали на дачу до твоїх батьків. Скажеш, такого не було?

– Чому? Було, – погодилася Яна.

– Так ось. Всі ці дні Владик допомагав твоєму батькові ремонтувати та фарбувати паркан. Безплатно! Я проконсультувалася у тямущих людей: твої батьки мають заплатити Владику три тисячі – по тисячі за кожен робочий день.

– Ви смішніше нічого не могли вигадати, Антоніно Василівно? – Запитала Яна.

– А я нічого й не вигадую. Ти ще маєш виплатити Владу компенсацію за моральну шкоду, – підібгавши губи, заявила колишня свекруха.

– І в чому ж ця шкода?

– Ти коли заміж за нього виходила, він розраховував, що це на все життя. А ти його з квартири за пів року вигнала.

– Зібрала речі, та виставила на сходи, ніби він не законний чоловік, а так, випадковий приятель. Так що прикинь сама, скільки ти йому винна.

– Нічого я Владику вашому не винна! Якщо у вас, Антоніно Василівно, все, то до побачення! Я, як ми й домовлялася, вас вислухала, тож, прошу на вихід і більше не приходьте!

– Наступного разу навіть двері не відчиню, – сказала Яна і встала, щоб проводити непрохану гостю до передпокою.

– Ну-ну, подивимося, хто кому винен: адже ми до суду подамо. У мене є свідчення ваших сусідів по дачі, які бачили, як мій син на твоїх батьків батрачив.

– І всі довідки про зарплату Владика надамо. А моральну шкоду ми на мільйон оцінили. Тож готуйся, накопичуй грошики, – посміхнулася колишня свекруха, переступивши через поріг.

– Подавайте в суд, скаржтеся куди завгодно! Але – якщо ви ще раз з’явитеся в мене вдома, або діставатимете мене телефонними дзвінками, то заяву про переслідування напишу вже я, – сказала Яна їй на прощання.

Зачинивши за нею двері, Яна повернулася до кімнати. Взяла в руки філіжанку з кавою, що охолола, й зрозуміла, що кава в даній ситуації не допоможе, і відчинила бар.

– Я стільки разів, почувши, що чергова подружка розлучається з чоловіком, питала її, куди вона дивилася, коли виходила за цього парнокопитного? А сама вляпалася по самі вуха! – подумала Яна.

Зараз вона лаяла себе, але коли вони з Владом познайомилися, він здався їй чи не ідеальним чоловіком. Уважний, дбайливий, а як залицявся! Яна просто літала від щастя!

Влад не приховував, що вже був одружений. Але з іншого боку – йому було майже тридцять років, тож нічого дивного.

Яні сподобалося, що він не говорив нічого поганого про свою першу дружину:

– Вона хороша людина, просто ми по-різному дивилися на життя. І потім виявилося, що ми були не готові до побутових труднощів: невелика зарплата, орендована квартира.

– Роздратування накопичувалося. Загалом ми вирішили, що нам краще розлучитися.

Дивно, але перший шлюб Владислава тривав ті ж пів року.

А як привітно зустріла Яну Антоніна Василівна!

Влад перед тим, як запросити дівчину до себе додому, довго перепрошував за скромний вигляд квартири.

Двокімнатна хрущовка, яка давно не знала ремонту, справді виглядала досить убого. Але те, з якою привітністю зустріла її мати Влада, змусило Яну забути про це. Антоніна Василівна мало не танцювала навколо неї.

– Ви, Яночко, така молода, а вже маєте двокімнатну квартиру! Як це добре! – захоплювалася майбутня свекруха.

Яні навіть стало трохи незручно:

– Мені з квартирою батьки допомогли, – пояснила вона.

Перші два місяці після весілля справді були медовими. А потім куди й поділися увага та турбота?

Влад чомусь вирішив, що тепер черга Яни піклуватися про нього. Від нього не було ніякої допомоги вдома.

А коли дружина нагадала, що вона теж працює цілий день і що він не розвалиться, якщо побігає по квартирі з пилососом, Влад заявив, що обов’язок жінки в сім’ї – організувати для чоловіка повний «олл інклюзив»:

– У нас удома все робить мама. Я батька жодного разу в житті з пилососом чи ганчіркою не бачив, – повідомив Владислав дружині.

– А в нас буде інакше: я тобі не прибиральниця і не праля! Домашню роботу розділимо навпіл, – сказала Яна.

Вона чесно намагалася перевиховати Влада, а коли зрозуміла, що в неї нічого не виходить і, зважаючи на все, вже не вийде, вказала йому на двері.

Сталося це рівно за пів року після весілля.

Звичайно, ліньки Влада та його щира переконаність у тому, що домашнє господарство – це виключно жіночий обов’язок, були не єдиними причинами, через які Яна вирішила з ним розлучитися.

За ці пів року набралося ще багато того, що зазвичай називають «сукупністю обставин».

Розлучення відбулося швидко. Антоніна Василівна та Влад заїкнулися були про свої претензії на частку у квартирі, але Яна швидко пояснила їм, що тут нічого не вигорить.

Однак, протягом цілого місяця після розлучення, свекруха, привітність якої швидко випарувалася, намагалася отримати від Яни якусь «компенсацію».

Бувало, що вона дзвонила Яні двічі на тижні, вигадуючи нові й нові приводи залізти в кишеню до колишньої невістки.

І ось з’явилася сама.

Наступного дня Яна розповіла про візит Антоніни Василівни своїй подрузі Даші, яка була на весіллі подружку нареченої.

– Я тобі, звичайно, співчуваю, – сказала Дар’я, – але, чесно сказати, ти багато в чому сама винна. ​​Хлопець був одружений і через пів року розлучився!

– Це перший дзвіночок! Він дуже квапив події – заговорив про весілля через три місяці – це другий дзвіночок!

– Одружилися ви через пів року після знайомства – за цей термін про людину не складеш об’єктивної думки. Хоча дещо хороше у всій цій історії є.

– Що ж ти тут гарного побачила? – Запитала Яна.

– Ти здобула досвід! Життя дало тобі урок! Навчання, звичайно, було платним, але, що ж ти хотіла? Гулі набила – тепер будеш розумнішою! Тож – вперед і з піснею! Твоє щастя, у твоїх руках! Які твої роки…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Слушно міркує подруга? А що скажете про витівку  свекрухи? Ставте вподобайки.

КІНЕЦЬ.