Сьогодні, виїжджаючи з паркування біля свого офісу, Світлана повернула не праворуч, як завжди, коли їхала додому, а ліворуч – мати веліла заїхати до них для важливої ​​розмови.

Про що буде ця «важлива» розмова, Світлана приблизно здогадувалася: мама вимагатиме купити їм із батьком путівки до санаторію, або сплатити черговий візит до стоматолога.

Причому, саме вимагатиме: мама вважала, що раз Світлана має власний бізнес і не має чоловіка та дітей, то вона повинна працювати на благо сім’ї. Не на себе ж їй витрачати такі гроші!

Якби хтось із її підлеглих – а їх у Світлани близько ста людей – побачив би, як їхня «залізна бізнеследі» у квартирі своїх батьків перетворюється на слухняну дівчинку, вони б очам своїм не повірили. Але все було саме так: батьки, особливо мати, досі мали на Світлану великий вплив.

– Ми на тебе чекали, – сказала Ніна Володимирівна – мама Світлани, – мий руки, повечеряємо, а потім поговоримо.

Світлана напружилася – це було щось нове: зазвичай мама одразу повідомляла, на що їм із батьком потрібні гроші.

Коли після вечері вони перейшли до вітальні, мама запитала:

– Дочко, скажи, будь ласка, а ти не думала про те, що тобі треба написати заповіт?

– Мамо, ти до чого зараз про це питаєш? – не змогла приховати свого здивування Світлана.

– До того, що ти вже не дівчинка, а прямих спадкоємців у тебе нема, – відповіла мама.

– Послухайте: мені всього тридцять вісім років, і я не планую найближчим часом відійти в інший світ. Куди мені поспішати?

– Я ось у вас хочу запитати: мамо, тобі шістдесят три, татові – шістдесят сім. Ви написали заповіти? – поцікавилася дочка.

– Звісно, ​​– відповіла мама. – У нас із батьком із майна тільки ця квартира, і ми розпорядилися, кому вона дістанеться.

– Я навіть питати не стану, кому, – посміхнулася Світлана.

– Ось і не питай. У тебе все є і величезна квартира, і машина, і бізнес. Ти відпочивати щороку їздиш. А у Льоні – сім’я, двоє дітей.

– Ну, гаразд, це ваша справа. А від мене ви що хочете?

– Ти маєш написати заповіт та залишити все своє майно племінникам – Глібу та Даші, – сказала мама.

– А чи не рано ви про заповіт заговорили? Діти ще підлітки, та і я не пенсіонерка. У мене ще може бути своя дитина, можу всиновити, можу зрештою вийти заміж за самотнього батька з двома дітьми, та виховувати їх.

– Ось саме! – Заявила мама, – і тоді все піде з родини, і твої племінники нічого не отримають!

– Гаразд, мамо. Дякую за вечерю. Я, мабуть, піду, – сказала Світлана і попрямувала до передпокою.

– А щодо заповіту, ти що вирішила? – Запитала мама, дивлячись у спину дочки.

– Нічого поки що не вирішила. Мені треба подумати, – відповіла Світлана.

Вона вийшла надвір, сіла в машину. Додому їхати не хотілося – побути одній все одно не вдасться. У її квартирі вже третій рік живе родина брата: він сам, його дружина Юля та двоє їхніх дітей – Гліб та Даша.

Коли брат привіз сім’ю, йшлося про те, що вони проживуть у Світлани лише один рік, доки не розв’яжуть житлове питання.

З того часу минуло вже три роки, і Світлана за цей час не помітила нічого такого, що б вказувало на те, що Леонід шукає житло.

Їхні речі розповзлися по всій квартирі, Світлана могла побачити племінників у будь-якій кімнаті. Дійшло до того, що вона була змушена вставити замок у двері своєї спальні.

Загалом, зараз з усієї дворівневої квартири в сто сорок метрів Світлані належала тільки ця спальня у двадцять два квадратних метри.

А після сьогоднішньої розмови з матір’ю Світлані справді треба було подумати. І добре ще поговорити з тим, хто зможе щось порадити.

Світлана вирішила зателефонувати двоюрідній сестрі – Аліні. Вони росли разом, та з дитинства були подругами.

– А ти зараз де? – Запитала Аліна, коли Світлана присвятила її в суть справи.

– Сиджу в машині біля будинку батьків, – відповіла Світлана.

– Добре, під’їжджай у кафе на Садовій, я зараз саме з іншого боку їду. Поговоримо, – сказала Аліна

– Знаєш, я поки сюди їхала, згадала одну свою колишню колегу, – сказала Аліна. – У неї чоловік був військовим льотчиком і часто був то на якихось завданнях, то на навчаннях.

– Ми їй, звісно, ​​співчували. Так вона якось сказала: «Коли його немає, ми з дітьми чудово живемо – все в нас тихо, спокійно.

– А коли він з’являється, у хаті розгардіяш. Тож я була б не проти, якби він завжди був у польоті, і тільки іноді, пролітаючи повз будинок, гроші у кватирку закидав».

– Ось у вашій родині до тебе таке ж споживче ставлення. Згадай, коли хтось із них розмовляв з тобою про щось, крім грошей? – Запитала Аліна.

– Та ніхто. Мабуть, племінники інколи. І то, якщо потрібна допомога з уроками, – подумавши, сказала Світлана.

– Ось і відповідь на твоє запитання. Ти їм фактично потрібна, як джерело матеріальних благ. А насправді – на тебе вже рукою махнули.

– Моя мама якось після розмови з твоєю сказала:

– Ніна рада, що у Світлани все так добре складається з бізнесом – тепер вона зможе ще більше допомагати Льоні та його дітям.

– Виходить, що ніякі інші твої успіхи, крім матеріальних, твою сім’ю не цікавлять, оскільки їх не можна конвертувати на свою користь.

– Я так себе і відчуваю: людей навколо багато, а поговорити нема з ким. Наче стою на узбіччі, а життя повз летить, – сказала Світлана.

– На роботі все чудово, я там жива та потрібна, а вдома – порожнеча, нуль. Може, мені справді народити для себе дитину?

– Принц на білому коні до мене явно вже не прискаче, а як подумаю, що й надалі житиму так, як зараз, сумно стає.

– А це, як ти сама вирішиш, тут порад давати не можна. Але ти спершу спробуй поговорити з батьками та братом. Нагадай їм, що ти теж людина, а не верстат з друкування грошей, – порадила Аліна.

– Намагалася. І неодноразово. Але все врешті-решт зверталося до питання про те, скільки я дам на ремонт батьківської квартири й чи оплачу племінникам путівки до табору, – зітхнувши, поскаржилася Світлана.

– Важкий випадок. На твою шию вже міцно сіли й, зважаючи на все, злазити не збираються. Якщо вже про заповіт мова зайшла, значить, вони все твоє майно вже поділили, наче шкуру ще живого ведмедя.

– Так, мама сьогодні так і сказала:

– Дарії відпиши квартиру та машину, а Глібу – бізнес, він виросте, нехай одразу до справи входить. Поставиш його на добру посаду, а потім можеш і на пенсію йти.

– Здорово вони твоє життя спланували. Без мене, мене одружили, – посміхнулася Аліна.

Ще тиждень Світлана спостерігала та думала. А у неділю ввечері запросила брата до себе в кімнату.

– Леонід, ти в курсі, що мама запропонувала мені написати заповіт на користь твоїх дітей? – Запитала вона.

Брат трохи зніяковів:

– Мама говорила щось подібне, але я особливо не вдавався. А що, ти вже щось вирішила?

– Так. Я вирішила, що ваші руки надто глибоко залізли до моєї кишені. Тому я даю тобі місяць на пошуки квартири для твоєї родини. Відлік починається завтра о дев’ятій ранку.

Дзвінок від мами пішов уже за двадцять хвилин:

– Ти зовсім сумління втратила? Гониш надвір брата з дітьми?

– Я дала Льоні цілий місяць, щоб він розв’язав своє житлове питання, – відповіла Світлана.

– Але чому вони не можуть залишитись у цій квартирі?

– Бо ця квартира моя!

– Квартира на два поверхи! Якщо порахувати кухню-їдальню, то в тебе там п’ять кімнат. Навіщо тобі одній п’ять кімнат? – Запитала мати.

– Щоб жити! Я купила собі цю квартиру, щоб жити, а не ховатись від квартирантів у спальні на другому поверсі.

– Я забороняю тобі виганяти Льоню!

– Мамо, ти мені нічого не можеш заборонити. Чим лаяти мене краще допоможи Льоні знайти житло, тому що двадцятого числа наступного місяця я привезу всі їхні речі до вас у квартиру – за місцем реєстрації.

Так і сталося. За місяць Леонід із родиною переїхав до квартири батьків.

– Ти уявляєш, яка у нас тепер тіснота? – обурювалася мати. – Ми живемо у шістьох у трикімнатній квартирі! Це незручно!

– Натомість, тіснота чудово мотивує Леоніда на швидке розв’язання проблеми. У мене вони займали весь перший поверх та половину другого. Їм було зручно. А мені ні, – сказала Світлана та закінчила розмову.

Минуло три місяці. Тепер вона поверталася додому із задоволенням. Попри слова матері, вона не почувалася незатишно у великій квартирі.

Світлана почала більше готувати у своїй кухні, поміняла меблі у вітальні, відремонтувала кабінет та гостьову спальню.

А якось увечері їй зателефонувала Аліна та запропонувала зустрітися.

– Тільки тепер приїдь до мене, – сказала Світлана.

– Ну, як ти почуваєшся? – Запитала Аліна.

– Чудово! Струснула з шиї зайвий тягар і змогла підняти голову вгору. А там, виявляється, небо та сонце!

– Давно треба було так зробити. Слухай, Світлано, а я ж до тебе не просто так приїхала. Пам’ятаєш, ти говорила про те, що можеш народити дитину для себе чи всиновити сироту?

– Пам’ятаю. А що, є якісь варіанти?

– Є. Я зараз тобі все розповім, а ти добре подумай. Загалом у нас на роботі того тижня раптово не стало жінки нашого з тобою віку. Вона має доньку Катерину – дівчинку восьми років.

– Рідних нікого, бо Валентина – мати Каті – з дитбудинку, а одружена з батьком дівчинки не була. Катю забрали до дитячого будинку. А дівчинка домашня. Вчиться добре, займається музикою.

– Важко їй там буде. Подумай! Ось фотографії – це ми всім відділом на пікнік їздили. Це Валентина, а це Катя. Можна не брати відразу за дочку, а спершу просто взяти під опіку. Для дівчинки це буде навіть краще.

Світлана ухвалила рішення майже одразу.

Процес оформлення опіки був досить складним та довгим: збирання документів, школа названих батьків, очікування рішення комісії.

У цей час Катя кілька разів була у гостях у Світлани, вони разом ліпили пельмені, ходили на міський пляж, в парк.

Батькам і брату Світлана нічого не говорила, доки питання не було вирішено остаточно.

А потім подзвонила мамі й все розповіла їй. Крику було багато.

– Яка ти легковажна! Навіщо тобі чужа дитина, коли є племінники? Ти ще не раз пошкодуєш, що звалила на себе цю ношу!

Світлана почекала, поки мати виговориться та заспокоїться і сказала:

– Мамо, у мене є донька. Її звуть Катя. І я нікому не дозволю її ображати!

Увечері Світлані зателефонував брат:

– Це правда? Мені мама сказала, а я спочатку не повірив.

– Правда, – відповіла сестра.

– Ну, ти даєш! І коли ти нас із нею познайомиш?

– Ми з Катериною у суботу хочемо піти до дитячого розважального центру. Приходьте туди зі своїми дітьми, – запропонувала Світлана.

Знайомство пройшло, як кажуть у новинах, на найвищому дипломатичному рівні. Спочатку всі відчували себе дещо скуто, але потім діти втекли на батут і повернулися звідти друзями.

– Нормальна дівчинка, – сказав удома батькам Гліб.

До речі, в цей час родина Леоніда вже не жила у трикімнатній квартирі з бабусею та дідусем. Місяць тому вони внесли перший внесок і переїхали до нової квартири – вже своєї.

Виявляється, потрібний був відчутний копняк під п’яту точку, щоб з’явилася “воля до життя”!

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу?