Від слів “ти повинна, адже це твоя молодша сестра” у мене зводить вилиці і починає закипати жовч. Я цю приказку в різних варіаціях чую вже більше двадцяти років. Мама чомусь досі не може розлучитися з ілюзією, що я чогось винна молодшій сестрі. І не забуває мені про це нагадувати.

У нас із Дашею різниця у шість років. Коли вона народилася, я пішла до школи. Мабуть, мама визнала, що я дуже доросла, тому мені потрібно навісити додаткові завдання щодо дитини. Це було особливо несправедливо, бо я ніколи не просила батьків ні братика, ні сестрички. Мені цілком вистачало двоюрідних та троюрідних.

Здається, що я просто нию і прибіднююся, але дитинства у мене як такого не було. Мама старанно перевалювала на мене свої обов’язки. Звичайно, не все, але мені вистачало й їх, щоб не залишалося часу на прогулянки та якісь свої дитячі захоплення.

Ковтком повітря були літні канікули. Мене забирали до села до бабусь, а мама та Даша залишалися у місті. Маму не влаштовувала відсутність водопроводу та нормального туалету. До того ж з бабусями вона не дуже ладнала, ні з того, ні з іншого боку.

Але вся ця лафа тривала тільки початкову школу. Потім мама вийшла з декрету і мої поїздки припинилися. у саду, я мала пропилососити і почитати те, що нам задали на літнє читання.

З того часу будь-яка моя прогулянка була можлива тільки з сестрою. Всі мої істерики та прохання відпустити мене одну розбивалися про мамину впевненість, що Даша нічим мені не може перешкодити.

– Це твоя сестричка, ти повинна дбати про неї. Негарно буде, якщо ти підеш гуляти, а вона залишиться вдома, – повторювала мама.

Я досі впевнена, що їй просто не хотілося сидіти з Дашею. Ось вона і вигадувала приводи, щоб перекласти її дозвілля на мої плечі. Навіть якщо ми не ходили гуляти, мені доводилося грати з нею, щоб вона не діставала батьків. Читати, грати і як завгодно її займати, аби вона не плуталася під ногами.

На додаток до всього, мені за Дашу регулярно влітало. Спочатку за те, що вона десь поранила коліна, потім за те, що домашні завдання не виконала, потім за пізнє повернення з прогулянки. Скрізь і всюди у мами була винна я.

В університеті я нарешті була надана сама собі. Я думала, що тепер моє життя належатиме тільки мені, але не тут було. Через рік після мого вступу не стало батька, а мама вирішує перебратися до великого міста, де я навчалася. За її словами, там перспектив більше.

Мама продала квартиру, дачу, все, що могла, та купила двохкімнатну у новому місті. Мені здавалося, що вона з мене знущається. Від мене почали вимагати, щоб я приїжджала вечорами та робила з Дашею уроки, бо “щось вона зовсім з’їхала”.

Потім була заява, що Даша має якісь проблеми в класі, тому мені треба з цим розібратися. Я ж старша сестра. І на батьківські збори теж непогано б бути схожим. Мама не може, у мами нова робота, їй відпрошуватись не з руки. А мені, що навчається в другу зміну, коли пари закінчуються близько восьмої вечора, пряме саме те.

Сама Даша вирішувати свої проблеми не могла, не хотіла та не збиралася. Вона взагалі росла якоюсь інфантильною в цьому плані. Буде до посиніння чекати, коли за неї хтось щось зробить, а сама навіть не свербить.

З мамою ми на тему її вічних вимог на тему сестри сварилися моторошно. Вона чомусь вважала, що я маю дбати про сестру, мабуть, до кінця життя. А я наполягала на тому, щоби від мене вже відстали, для Даші я зробила достатньо, а тепер хочу пожити для себе.

Нині мені двадцять шість років. Цього літа я планую вийти заміж, турбот у мене зараз вистачає. Але мама вважає це все дрібницями, бо сестра стоїть на межі відрахування, а це проблема набагато серйозніша, ніж якесь там весілля. Питання можна вирішити за допомогою грошей, чималенька сума, у мами її немає.

Але вона є в мене – ми ж із моїм нареченим готуємось до весілля. Тому мама вважає, що я маю ці гроші віддати за сестру, щоб її не відрахували.

– Це ж твоя молодша сестра, у неї зараз труднощі, ти не можеш залишитись осторонь! – обурюється мама моїй відмові.

А я дуже можу. Сестра вилетить за власною дурістю та лінощами, але це не смертельно. Вона зможе піти працювати, заробить грошей та відновиться, якщо їй це потрібно. Я ж на своє весілля мрії назбираю вже не перший рік, і витрачати гроші на таку дурість не збираюся.

Від маминого “ти повинна, адже це твоя сестра” вже давно нудить.

КІНЕЦЬ.