— Оленко, привіт. Ну як ви там? Як живете, як дітлахи?

— Добридень, Марино Вікторівно. Та нормально, я працюю, діти на канікулах. Ви там як? Не очікувала вашого дзвінка.

— Ой, Олено, і не питай! Погано, зовсім погано. Хворію ось, із болячок ніяк не виберуся, то одне, то інше. Зараз ось ногу зламала, лежу, ходити не можу, але ж літо надворі, робота не чекає. Дід теж хворіє, та й де вже йому одному впоратися! І вдома робити повно, і в городі.

— Ну ясно. Ви тримайтеся, одужуйте.

— Ох, люба, легко сказати, одужуйте, а де вже тут одужувати, коли все одне до одного! І Григорій теж хороший, ти уявляєш! Тобі він хоч дзвонить? Аліменти платить?

Олена, злегка відсунувши телефон від вуха, неспішно присьорбувала чай і слухала нескінченні скарги колишньої свекрухи. Жінка тараторила, не даючи вставити й слова.

Начебто ставить запитання, і без найменшого проміжку тут же перемикається на свої власні проблеми, говорить, говорить, немов боїться, що її не дослухають. От же її припекло, що навіть себе пересилила, та їй, такій поганій Олені подзвонила. Ох, неспроста вся ця розмова, не та Марина людина, щоб дзвонити кому небуть просто так, без приводу.

І навіщо трубку брала? Треба було зробити вигляд, що не чую, і все. А тепер сиди, слухай це все. За всі ті образи, що натерпілася від неї Оленка, можна було з нею і не вітатися, ніхто б і не засудив. А з іншого боку, це ж їй вона свекруха колишня, а дітям – бабуся рідна, незважаючи на все їй сказане.

Юленька все чула, що бабуся про них сказала, сама потім вирішила, що раз бабуся до них так, то не треба їм такого спілкування, а Андрійко маленький ще, багато чого не розуміє, сумує за бабусею. Може одумалася свекруха, та стосунки налагодити хоче, що вже Олені характер показувати, та минуле згадувати…

За всіма цими роздумами Олена зовсім загубила нитку розмови, і повернулася до реальності тільки тоді, коли у слухавці пролунав гучний і наполегливий голос .

— Алло, алло, Лєно, ти мене чуєш?

— Чую, не кричіть ви так.

— Чуєш, а мовчиш! Я тебе вже 2 рази запитала, що там Гришко? Дзвонить вам?

— Ні, не дзвонить. Спочатку ще дзвонив, із дітлахами розмовляв, а потім його ця пані і нас, і його так відчіхвостила, що й дзвонити перестав. Та що я кажу, ви ж у курсі всього.

— А аліменти? Аліменти – платить хоч?

— Ні, більше року вже ні копійки не надсилав. Та ми й не просимо, самі справляємося. Тільки борг накопичується в нього. Ви ж мати, самі маєте знати всі справи сина. Ще трохи, і я його прав батьківських позбавлю.

— Ось і нам із батьком не дзвонить більше. Ми ж щомісяця йому грошима допомагали, а тут як я захворіла, так і не працюю, а на пенсію одну сильно не допоможеш. Раз відмовили, інший, і все, перестав навіть дзвонити! Ох, Оленко, дитинко, прости ти мене, що я на тебе так лаялася, за слова мої злі. Син же все ж таки, який-не-який, а свій, рідний. Це ти нам чужа. А він бачиш як, син цей! Міг би приїхати, та допомогти, адже все від нас тягнуть, і овочі, і соління, і варення, та де вже йому! Переломитися бояться разом із цією своєю!

І знову нескінченний словесний потік, де і слово вставити нереально. Згадала раптом Олена, як бабуся її про таких балакучих людей говорила, мовляв, такі й рота розкрити не дадуть. Та вона завжди така була, свекруха. Все про себе кохану, про себе, та про біди-незгоди свої. Варто тільки приїхати, так довіку не переслухаєш, яка вона бідна, та нещасна.

Зараз, мабуть, і справді припекло, раз і зателефонувала, і вибачення попросила, хоч і мимохіть, але все ж таки. Уривки фраз долітали до Олени, бо слухала вона на пів-вуха, не надто вникаючи в суть розмови, тільки зрідка вставляючи слово.

Згадала вона раптом, як залишилася одна, з двома дітьми, після операції, не маючи можливості працювати. Гриша, як щур із корабля втік. Втік підло, без пояснень, якраз у той момент, коли Олена лежала на операційному столі. Виявляється, у нього вже давно була інша, молода, красива і здорова.

Не те, що Олена. Після появи сина почалися проблеми по жіночому, кілька маніпуляцій довелося зробити. Тьху-тьху, зараз усе добре, а ось тоді вити хотілося від безсилля і безпорадності. Повна безнадія. Виписали з лікарні, грошей не вистачає, ще й свекруха вимовляє, мовляв, ти відпочивала там, а я з твоїми дітьми сиджу, годую їх, пою. Досить, забирай дітлахів, давай уже вчися з проблемами сама розбиратися.

Як важко їй було, краще не знати. Усі виплати на ліки йшли, і то купувала тільки необхідне.

Жили впроголодь. Дітлахи якось татові сказали, що продукти нема на що купити, то він із панського плеча аж 3 тисячі скинув. Він скинув, а надвечір нова любов зателефонувала. Так орала, так кричала, що їм і самим не вистачає грошей, ще й ви, нахлібники, нав’язалися.

Мало того, що вона верещала, вранці свекруха зателефонувала, теж вичитала, мовляв, що за новини? Чого дітей вчиш, жебраки ростуть! Ти – мати, і шлунки дітей – твоя відповідальність, нічого перекладати її на мужика. Коли дітей заводила – не думала, що насамперед для себе діти ці, не для інших людей. Думай сама, як жити далі, а дітей нацьковувати не смій. Мовляв, розібратися треба, чи його це діти, а то знають вони таких, як Олена.

Плакала від образи, від прикрості. Гаразд вона, але діти??? Хіба буває так, щоб і від дітей йшли назовсім?

Потім розлучення було, добре, ділити нічого було, квартира Олені ще до заміжжя дісталася.

Коли на аліменти подала, свекруха приїжджала, з новою невісткою. Знову кричали, слиною бризкаючи. Юля поруч була, їй 10 уже було, Андрій на 4 роки молодший, у садочку був, не застав цього концерту.

Образи сипали на всі боки, всі сусіди з вікон носи цікаві висунули. Кілька разів свекруха повторила, що діти –  нагуляні, не онуки вони їй. Олена потім ледве доньку заспокоїла, так Юля відразу сказала, що ні тато, ні бабуся їй більше не потрібні, ніколи не пробачить.

Струснувши головою, Олена повернулася в реальність. Слава богу, зараз усе добре. Болячки позаду, здоров’я радує, діти теж.

Працює, зарплату отримує. Не мільйони, нехай і не шикують вони з дітьми, але на життя вистачає.

— Я ж уже майже місяць і не милася як слід, Оленко! Лежу, як безхатько з очима, ніби й здорова, а встати не можу. А дід хіба зможе мене помити як слід! Ось, намочить мені рушник, я де можу, сама обітруся, де не можу – він мене протирає. Мені б ванну прийняти, та хіба ж понесе він мене один?

Десь у глибині душі в Олени ворухнулася жалість. Ну що, не люди ми? Може допомога їй якась потрібна, а я сиджу тут, в образу закуталася, і не знаю нічого. Літня людина все-таки, бабуся її дітей…

— А Гришкові зателефонувала, то він і напоумив мене, мовляв, подзвони Олені, вона ближче живе, приїде, допоможе. Ти приїжджай, Оленка, та діток із собою візьми, Юляшка велика вже, давно не бачила її, і залишилася б, допомогла мені, хоч удома б прибрала, та в городі хоч трохи.

— Я тільки на вихідних зможу приїхати, і то ненадовго, у мене в суботу вихідний буде, ось і приїду. Спитаю в дітей, може й справді захочуть поїхати, хоча навряд чи.

— А що вихідних чекати? І питати нічого. Ти Юльку на таксі відправ, за тиждень он скільки всього переробити можна, велика коняка вже, нічого в телефоні сидіти. Тільки ти її одну відправляй, без Андрія. Який із нього помічник, тільки під ногами плутатися буде, шуміти, та Юльку від роботи відволікати. А сама на вихідних приїдеш, роботи на всіх вистачить.

Аж задихнулася від обурення Олена! Як сиділа, так і завмерла на місці. Ні, не змінюються люди. Якщо все життя ти була з лайном в середині, змолоду до всіх зверхньо ставилася, від злості корчилася, то в старості, незважаючи на всі болячки та негаразди, напевно, характер у кращий бік не зміниться, не стане людина золотою та добренькою, тільки більше злість та егоїзм назовні полізуть.

Даремно тільки настрій собі Олена зіпсувала, на дзвінок цей відповівши, даремно тільки жаліти її почала. Нічого таких жаліти. Досить їй, нехай лежить і смердить, нехай далі кисне. Ні вона сама не поїде на виручку до цієї жінки, і доньку свою не пустить, навіть якщо захоче Юлька.

— Ось ви як, Марино Вікторівно? А я й справді думала, що совість у вас заворушилася, за онуками скучили. Це що ж виходить, що Юлю ви не в гості кличете, а наймитувати на вас? Юля значить велика коняка, нехай їде працювати, а Андрію дорога до вас закрита? Під ногами значить плутатися буде? Синові своєму телефонуйте, нехай він у вас працює, а мої діти і вдома відпочинуть. Якщо разом їм до вас дороги немає, значить і окремо до вас ніхто не поїде.

— А ти як хотіла, люба? Батьків та предків шанувати належить, от і нехай борги віддає. Гришка її стільки років ростив, годував, напував, А я Гришку ростила, от і виходить, що Юлька твоя своїм життям не комусь, а мені зобов’язана!

— А вона у вас не позичала, їй життя я дала. І виховую їх сама, без вашої з сином допомоги. Наскільки я пам’ятаю, ви не визнали в моїх дітях онуків, тож нехай вам син борги віддає.

Вимкнувши телефон, Олена поклала його на стіл, на секунду задумалася, а потім рішуче взяла гаджет і внесла номер матері колишнього чоловіка в чорний список. Там їй саме місце. Ти подивися, яка ділова! Нехай Юлька приїде! Та Юлька сама ще дитина, 12 років лише, заради чого вона поїде чужий бруд із чужого будинку вивозити? Ось є в неї син хороший, і невістка нова, нехай і прибирають, і допомагають. А їх раз уже викреслили зі свого життя, то й нехай своїми силами справляються.

Чи справедливо Олена вчинила? Так. Що заслужила бабуся, те й отримала. І по заслузі.

КІНЕЦЬ.