– Ти, мабуть, не зрозуміла, мамо. Ми вже продали квартиру, нам нема де жити. Невже ми даремно через дві області до тебе їхали? Нам нема де жити! – каже мені моя дочка Маргарита.

– Рито, чому ти не порадилася зі мною? Як можна було просто взяти та продати квартиру?

– Запитую, не розуміючи, що тепер робити.

– Мамо, але ж у тебе є гроші. Нам не вистачає лише 15 тисяч євро, щоб купити нове житло. Ми дуже на тебе розраховували, – наполягає дочка.

Ситуація виявилася зовсім непростою. Моя дочка продала квартиру, бо знайшлися покупці, котрі запропонували хорошу ціну. Вона сподівалася, що я приїду з грошима, додам їй бракуючу суму, і вона швидко купить нове, більш просторе житло.

Але про свої плани та наміри вона нічого мені не говорила. Рита навіть не підозрювала, що в мене також є свої мрії та плани.

Я привезла з собою значну суму, яку довго збирала, щоб купити квартиру для себе.

Але про це я не розповідала дочці. Маргариту я виховувала сама, завжди відчуваючи провину за те, що вона росла без батька, за те, що я не могла забезпечити їй усе, що хотілося.

Я не збиралася знову виходити заміж, навіть не думала про це. Не хотіла, щоб у житті дочки з’явився вітчим. Тому всім, хто сватався до мене, я відмовляла, а життя й так було зайняте постійною роботою. Я давно мріяла виїхати за кордон на заробітки, але чекала, доки Маргарита виросте.

Як тільки вона закінчила школу і вступила до університету, я вирушила до Італії. Мої зусилля виправдали себе: за п’ять років, коли дочка вирішила вийти заміж, я змогла гордо подарувати їй ключі від квартири. Щоправда, житло ми купили в іншій області, де вирішили жити вона та її чоловік – ближче до його родини.

Я була не проти. Залишатися вдома я все одно не планувала. В Італії, незважаючи на складності на початку, я розуміла, що це мій шанс змінити життя – і своє, і дочки. Де ще я могла заробити тисячу євро на місяць?

А тисяча до тисячі за рік давала понад 10 тисяч. То були величезні гроші. Коли у доньки народилася дитина, вона залишилася в декреті, а я допомагала: висилала гроші, продукти, одяг. Напевно, я намагалася компенсувати те, чого не змогла дати їй в дитинстві. Минули роки.

У Маргарити тепер уже двоє дітей, і весь цей час я допомагала їм. Але поступово я почала відкладати гроші для себе. 17 років на заробітках, і нічого собі не придбати – це було б нерозумно.

Зараз я приїхала додому з 40 тисячами євро, які збирала на свою квартиру. Але донька вирішила, що я маю віддати їй 15 тисяч.

– Якщо я дам тобі ці 15 тисяч, у мене залишиться лише 25. А цієї суми не вистачить на купівлю квартири, – поясню я.

– А тобі зараз і не потрібне житло, – відповідає Маргарита.

– Ти поїдеш ще на рік до Італії, заробиш, тоді й купиш. Чого тобі поспішати?

А ми залишилися без даху над головою, чекали на твій приїзд з таким нетерпінням.

– Ви чекали не на мене, а на мої гроші, – уточнила я. Я розгублена. Я так довго йшла до своєї мрії, крок за кроком, а тепер маю від неї відмовитися заради планів доньки?

– Мамо, навіщо тобі квартира? Вклади ці 25 тисяч у свій будинок у селі, зробиш собі справжній палац, – запропонувала Маргарита. Але я не хочу повертатися до села.

Через забаганки дочки мені доведеться відкласти мрію про квартиру ще мінімум на рік. Але хто знає, що може статися за цей рік?

Може, збоку видніше? Підкажіть: допомогти дочці та віддати їй 15 тисяч, чи все-таки купити квартиру, як я спочатку планувала?

КІНЕЦЬ.