– Коханий! Я чекаю на малюка! – радісне обличчя дружини нависло над сонним Антоном.

– У сенсі? – сон як вітром здуло.

– Що означає “у сенсі”? – спохмурніла дружина.

– Юля! Ти ж знаєш, що ми зараз не можемо дозволити собі дитину! Мене щойно скоротили, я перебиваюся випадковими заробітками. А ти…

– Що я? – Жінка випросталася, упершись руками в боки. – Я взагалі, на відміну від тебе, працюю! І не десь, а в адміністрації!

– Якби ти там якимось начальником працювала… – зітхнув Антон. – Пересічним фахівцям, як ти, платять копійки.

– Ну знаєш! – тупнула ногою Юлія. – Не знала я, що ти такий полохливий! Дитину не хочеш через те, що не можеш забезпечити!

– Юля …

– Як хочеш, але у мене ця дитина буде! Якщо тобі діти були не потрібні – берігся б!

Дружина вибігла з кімнати, а Антон з тяжким зітханням знову відкинувся на диван. Берігся! Він начебто й так… Намагався… Як знав… Усім відомим способом. Та й не часто останнім часом у них із Юлією було “це”.

…З майбутньою дружиною Антон недовго зустрічався. Одруження в планах не було, хоч дівчина йому й подобалася.

Щось у ній його напружувало, хоч він і не міг зрозуміти що саме. Його батькам Юлія також не подобалася, але вони тактовно не втручалися.

Коли дівчина повідомила про своє цікаве положення, Антон, як порядна людина, зробив їй пропозицію. Вони не закочували гучного весілля, просто розписалися.

Спільне життя ще більше переконало чоловіка, що Юлія – не та, з якою він би хотів прожити життя. Але… Майбутня дитина не давала йому вибору.

На п’ятому місяці Юлія втратила дитину й Антон, потай, зітхнув з полегшенням. Він вирішив почекати кілька місяців і розлучитися, але дружина була так убита горем, що він ніяк не міг на це наважитися.

Так минув рік. Скорочення на роботі дозволило Антону із чистою совістю ухвалити рішення. Ну навіщо Юлії – жінці, яка любить красиво одягатися, ходити у найкращі у місті салони, та регулярно засиджуватися у кафе з подружками – безробітний чоловік?

Однак звістка про материнство, знову сплутала всі його плани.

Насилу Антону вдалося знайти нову роботу. Потім підробіток. Юлі весь час не вистачало грошей. Вітаміни, спеціальний одяг, курси молодих мам, платні аналізи – все це вимагала Юлія.

Вона посилалася на те, що хоче здорову дитину і що перша втрата малюка сталася саме через недостатню увагу з боку майбутніх батьків і, насамперед, через Антона.

Син з’явився на світ у визначений термін. Антон дивився на нього і нічого не відчував: ні радості, ні гордості, ні батьківських почуттів – лише приреченість та байдужість.

– Що дивишся? – роздратовано гукнула на нього Юлія. – На ось список! Купи все необхідне! Нашому малюкові це дуже потрібно!

Антон кивнув і відійшов від дитячого ліжечка. Син одразу заплакав.

– Ну ось! – Закричала дружина. – Ти налякав дитину!

– Це ти своїм криком його налякала, – ліниво огризнувся чоловік. Сперечатися зовсім не хотілося.

– Що-о? – злетіла дружина. – Я йому сина подарувала, а він мені ще чимось дорікає! Невдячний!

Від її скандалу, та плачу сина в Антона розболілася голова.

– Заткнися! – заволав він у відповідь. – І заспокой дитину!

– Сам заспокой! – Юлія, відштовхнувши його, вилетіла з кімнати. Антонові нічого не залишалося робити, як взяти малюка на руки, та спробувати заспокоїти.

Якимось дивом пролетів рік.

– Тебе вічно немає вдома! Я весь час одна! Я втомилася! – Істерила дружина. – Я хочу відпочити! Мені набридли ці підгузки та суміші!

– А я по-твоєму чим займаюся? – Мляво заперечував Антон, розуміючи, чого хоче дружина. – Я працюю цілодобово, щоб забезпечити тебе та сина!

– Це твій прямий обов’язок!

– Нехай так, але останнім часом твої запити стали надто жирними.

– Що-о? Жирними? Та я й так ходжу як лохушка! Манікюр раз на два тижні роблю! Волосся фарбую в дешевому салоні!

– Мені що, ходити вічно в тих самих сукнях? А син? Він що повинен, теж як злидень на люди показуватися?

– Тільки тому, що його батько – скнара і ледар? А що буде, коли він піде до дитячого садка? Ми зі смітника йому речі підбиратимемо?

– Все! З мене вистачить! – Антон схопився зі стільця, ​​вибіг в коридор, та почав взуватися.

– Гей, ти куди це? – побігла за ним дружина. – Ми ж домовились!

– Ми ні про що з тобою не домовлялися!

– Як це? Я вже пообіцяла дівчаткам, що піду з ними в кафе!

– А я тут до чого?

– А хто буде з дитиною сидіти? І мені взагалі гроші потрібні!

– Тобто, я ще мушу на кафе тобі заробляти? А як же одяг зі смітників? Може краще купити синові одяг, а не по кафе вештатися? – Антон взяв куртку і штовхнув вхідні двері.

– Антон? Ну, Антоне! – тон дружини раптом став запобігливим. – Ну вибач! Я погарячкувала! Це від втоми та недосипання!

Антон зупинився і пильно подивився на дружину. Нарощені вії, дороге укладання, накачані губи, довжелезні нігті з манікюром. Якось усе це не пов’язувалося з її втомою. Несподівано Антона осяяло.

– Добре. Іди! – погодився він і повернувся до квартири. Її відсутність дозволить йому побути в тиші. Якщо, звичайно, син не вередуватиме, але це було менше з бід. Вже з однорічною дитиною він якось упорається.

Антон сидів і роздивлявся сплячого сина. Минув рік, але він так і не відчувати до нього батьківських почуттів.

Він не бачив у синові жодної своєї риси. Він був не схожий ні на батька, ні на матір. Коли він уперше звернув на це увагу, Юлія лише махнула рукою.

– На діда!

Тоді Антон не став на цьому зациклюватись. Але зараз… Він схопився зі свого місця і, взявши серветку, акуратно витер нею рот дитини. Потім, діставши з відра для сміття використаний памперс, кинувся до виходу. Постукав до сусідки.

– Валентина Іванівна! Подивіться за дитиною! Терміново на роботу викликали!

Самотня бабуся охоче погодилася, а Антон помчав вулицею, подумки благаючи: “Тільки б не зачинилися! Тільки б не зачинилися!”

Клініка ще працювала. Чоловік здав принесені зразки, та свої, уточнив, коли будуть результати, та неквапливо пішов додому.

Через день, помітно нервуючи, він знову був у клініці. Пробігши очима по результату дослідження, довго сидів, безглуздо дивлячись у підлогу.

Потім підвівся і пішов у найближчий бар. Замовив біленьку. Потім ще, й ще. Не помітив навіть, як у барі стало людно. Схаменувся лише тоді, коли поряд з ним пролунали гучні голоси.

– Прикинь, ця недолуга вчора на мене знову накинулася! – Чоловік, що сидів поруч, голосно ділився зі своїм другом особистим життям.

– Я вже їй вкотре кажу: відчепись від мене! А вона в жодну! Прикинь, вперше від мене залетіла, я її послав. Так вона якомусь недолугому по вухах проїхала, той з нею одружився.

– Ходила переді мною вся така з себе… Потім не знаю, що сталося… Дитину втратила… А я саме вільний був… Знову на неї повівся…

– Вона, прикинь, знову залетіла… Ну я її знову послав… Вона до чоловіка – синочка йому подарувала… Я поржав… Зараз ходить знову переді мною п’ятою точкою крутить… Вся така розмальована…

– Ось і днями. Заходжу в одну кафешку, а вона там з такими ж “метеликами” щось відзначає. Ну і давай навколо мене крутитися. Ну, а я що? Не втримався. Задоволена!

– Й справді недолуга! – погодився співрозмовник. – А чоловік – лох.

– Це точно!

На ногах, що не гнуться, Антон вийшов з бару. Він не пам’ятав, як добрався до будинку. Увійшовши у квартиру, кинув в обличчя дружині, що вилетіла назустріч, висновок ДНК-експертизи. Та пробігла по ньому очима.

– І що? Яке ти взагалі мав право без моєї згоди робити цю експертизу? Агов! Ти куди?

Антон, не слухаючи її, збирав свої речі.

-Ти куди зібрався? А хто нас забезпечуватиме? – бігала навколо нього Юлія. – Подумаєш, дитина не від тебе! Та ти дякувати мені повинен, що я тобі сина подарувала! – Антон продовжував збиратися. – Я на аліменти на тебе подам!

Антон мовчки закрив валізу і попрямував до виходу з квартири.

– Агов! Ти хоч грошей нам на життя залиш, поки я з тебе аліменти не стягну!

Антон вийшов на сходовий майданчик і зачинив за собою двері.

На суді Юлія лаялася і натякала щось на сумління, але Антон залишився невблаганний. Їх розлучили, в аліментах жінці відмовили.

Юлії довелося повернутися у свою кімнати в малосімейці, бо квартира була Антона. Чоловік продав житло та поїхав в інше місто. Можливо там йому пощастить.

Нарешті він вільний! Тепер йому зрозуміло, чому він нічого не відчував до сина. І як він двічі повівся на одну й ту саму брехню? Як тепер довіряти “слабкій” статі? Кажуть, що час лікує. Він дуже на це сподівається…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.

КІНЕЦЬ.