– Ох, і дісталася ж ти мені, Катько! – зітхала Євдокія Марківна, дивлячись на свою невістку, Катерину.

Катерина лише усміхалася у відповідь. Вона розуміла, що Євдокія Марківна бурчить не зі зла. Просто вона така, старого гарту, звикла все говорити прямо.

А Катерина, що? Катерина любила Сашка, і готова була терпіти будь-які чудасії його мами. Тим більше, що Сашко – золото, а не чоловік.

– Та я ж намагаюся, Євдокія Марківно! Що ж вдієш, якщо я картоплю тільки в магазині й бачила? – жартувала Катерина, намагаючись допомогти свекрусі з приготуванням пирогів.

Спочатку Євдокія і справді Катерину не приймала. Здавалося їй, що не пара вона Сашкові.

Він у неї такий роботящий, рукатий, а Катька – вся в книжках і телефонах. Але згодом вона зрозуміла, що Катька – дівка непогана.

Ніжна, добра, і Сашка любить. А що ще матері треба?

Для літньої жінки син був єдиною радістю. Вона його сама підіймала, виховувала, прагнула прищепити дитині лише найкраще.

І якщо він обрав Катю, то в ній щось роздивився. Згодом і свекруха зрозуміла, що невістка їй дісталася золота. Багато чому її довелося вчити, зате чесна, порядна, з величезним серцем.

А коли внучок Дмитрик з’явився, то Євдокія Марківна взагалі в Катерині душі не чула. Дмитрик – це її сонечко, її радість! Все їй було байдуже, аби онукові добре було.

– Ось, Катько, якого онука мені подарувала! Дякую тобі! – говорила свекруха, тискаючи Дмитрика в обіймах. – Тепер я знаю, навіщо живу!

Так і мешкали. Євдокія Марківна допомагала з малюком, Катерина працювала, Сашко забезпечував сім’ю.

Все було добре, спокійно, як у казці. Але, як кажуть, у тихому вирі чорти водяться. І ці чорти, на жаль, водилися в голові її Сашка.

Якось, як грім серед ясного неба, Сашко заявив, що йде.

– Катя, вибач, але я не можу більше так жити. Ти хороша, Дімка – чудовий, але мені потрібна воля! Молодість минає, а я все сиджу вдома, як старий дід!

Катерина не вірила своїм вухам.

– Сашко, яка свобода? В нас родина! В нас дитина! Ти про що, взагалі говориш?

– А про те, Катю, що я зустрів іншу. Молоду, гарну, веселу. Вона мені цю волю подарує. А з тобою нудно. Вибач, звичайно.

– Отже, все, що було між нами, нічого не означало? Все наше кохання – це просто гра?

– Катя, не драматизуй. Було добре, але минуло. Життя продовжується. Не гнівайся, – Сашко зібрав речі й пішов, не обернувшись.

Катерина залишилася сама з Дмитриком на руках, і з болем у серці.

Неможливо було повірити, що ця людина, з якою вона прожила стільки років, могла так просто її зрадити.

Свекруху вона не турбувала до останнього. Незручно було скаржитися мамі чоловіка. Та й взагалі Катерина сподівалася, що Сашко мав усе сам пояснити.

Найскладніше було зрозуміти один вчинок колись люблячого чоловіка, батька, який став останньою краплею.

Катерина і не думала, що колись так сильно розчарується у людині, яку щиро любила і вважала справжнім чоловіком, яких тепер мало.

Ймовірно, свекруха так і прибувала б у невідання, якби одного недільного вечора не наважилася зазирнути в гості до дітей.

Коли Євдокія Марківна дізналася про те, що сталося, то у неї ледве напад не стався.

– Ах ти, гад повзучий! Ах ти, негіднику! Я тобі покажу волю! – кричала вона, готова розірвати Сашка на шматки.

– Що вдієш, Євдокія Марківно. Як виявилося, йому потрібна молода, перспективна, з планами на майбутнє й очима, що сяють.

– Та які там очі! У нього ж сім’я!

– У чоловіків таке трапляється, особливо у певному віці. Можливо, Сашко вирішив, що ми справді поспішили з весіллям… – попри образи, намагалася виправдовувати без двох хвилин колишнього чоловіка Катя.

Сашка, звісно, ​​вдома не було. Він уже насолоджувався своїм новим життям з молодою і красивою. Євдокія Марківна сіла поруч із Катериною, та обійняла її.

– Не плач, Катюша! Не вартий він твоїх сліз! Він у мене завжди був недалекоглядним, а тепер зовсім з котушок з’їхав! Нічого, ми з тобою впораємось. Я допоможу тобі.

І тут Катерина дізналася, що Сашко, виявляється, вирішив виставити їх із сином із квартири.

– А що не так? Я квартиру встиг купити до шлюбу, а тому вона належить тільки мені, – незворушно заявив він.

– А куди ж я піду з дитиною?

– Звідки я знаю? Куди хочеш!

Розповідати свекрусі про безсердечний вчинок її сина віддана дружина не планувала.

Просто так повелося, що у вихідні мати Сашка намагалася відвідати онука, підтримати невістку.

Зібрані сумки та коробки з речами вона помітила, ледь переступивши поріг квартири.

– Невже ремонт затіяли, чи меблі вирішили поміняти, Катюш? Чому такий переворот?

– Та ні, нам із Дмитром доводиться готуватися до переїзду. Вже встигла знайти студію неподалік школи сина, справа залишилася за малим.

– З чого це ви переїжджати надумали?

– А Сашко вам не говорив? Квартира ж куплена ним до шлюбу, ось він через суд нас і виселяє.

Євдокія Марківна ледь не знепритомніла і не впала від такого нахабства.

– Він що, розумом рушив? Я йому покажу свободу! Він у мене дізнається, як дружину та дитину на вулицю виганяти! – кип’ятилася вона.

Тієї ночі Євдокія Марківна не заплющила очей. Вона думала про Катерину, про онука, про те, як їм допомогти. Вона згадала свого чоловіка, батька Сашка, який теж колись пішов із родини.

Євдокія ростила Сашка одна, і знала, як важко бути матір’ю-одиачкою. І ось тепер її Катюша опинилася в такій самій ситуації.

Вранці Євдокія покликала Катерину та Дмитра на кухню.

– Діти мої, слухайте уважно. Я подумала, і вирішила – продаю дачу.

Катерина ахнула.

– Євдокія Марківно, та що ви таке кажете? Дача – це ваше життя! Ви її так любите!

– Любила, Катюша, любила. Але тепер мені ви з онучком дорожчі. Продаю дачу, та купую вам квартиру. Щоб у вас було своє житло, і щоб мій недалекий Сашко не міг вигнати вас на вулицю.

Катерина заплакала:

– Євдокія Марківно, я не можу прийняти такий подарунок! Це надто багато!

– А я тебе й не питаю! Бери, доки дають! Я, звичайно, розумію, що Сашко – мій син, але ти та Дмитрик – моя родина. І я вас образити не дам!

Так Євдокія Марківна й зробила. Продала свою улюблену дачу, і купила Катерині з Митьком квартиру. Невелику, але свою. І Сашко тепер нічого не міг вдіяти.

Сашко, звичайно, був приголомшений, коли дізнався про вчинок матері.

Він намагався її вмовити, благав передумати, але Євдокія Марківна була невблаганна.

– Ти мене розчарував, Сашко. Я ростила тебе одна, всю душу в тебе вклала, а ти виявився таким негідником!

– Не хочу я тебе більше знати. Катька та онук – ось моя сім’я! А ти йди своєю дорогою.

– Та вона ж тобі чужа людина! Що ж ти всім роздаровуєш?

– Не всім! Вона мені, як рідна дочка, а Митька мій онук! А ось твоєї вертихвости, щоб на порозі мого будинку не було! Побачу – усі коси висмикну!

Сашко пішов, грюкнувши дверима. Але Євдокія не засмутилася. Вона знала, що слушно вчинила. Тепер у неї є Катерина та Дмитрик. А це – найголовніше.

Іноді Євдокія Марківна згадувала свою дачу. Як вона там копалася в землі, вирощувала помідори та огірки, дихала свіжим повітрям.

Так, було шкода. Але потім вона дивилася на Катерину, яка, хоч і міська, але так намагається бути доброю матір’ю та господаркою.

І Євдокія розуміла, що все зробила правильно. Тому, що сім’я – це найцінніше, що ми маємо. І за сім’ю треба стояти горою. Навіть, якщо для цього доводиться продавати свою улюблену дачу.

А Сашко? Ну що з нього взяти. Нехай живе, як знає. Але місце у серці Євдокії Марківни він втратив назавжди. Тепер там жили лише Катерина та Дмитро. І цього їй було цілком достатньо.

Справжня мати вона саме та, яка тебе підтримує у скрутну хвилину. Тож Євдокія Марківна, хоч і свекруха, але для Катерини стала матір’ю.

Сім’я – це не кров, а кохання, розуміння та підтримка. А цього в них з Катериною та Дмитром було, хоч греблю гати. І жодна дача цього не замінить.

Як вважаєте, вона слушно міркує? Пишіть свої думки в коментарях. Ставте вподобайки.

КІНЕЦЬ.