До шістдесяти років я жила сама. У мене було гарне та насичене життя, і я була самотньою. А тут раптом… Я виходжу заміж!

– Ти хоч усвідомлюєш, у що ти втягуєшся? Ти роками вихваляла самотнє життя, а тепер, на старості літ, ти виходиш заміж?, – сказала моя сестра, яка вже була двічі заміжня, коли я прийшла до неї із запрошенням на весілля.

Її слова мене зовсім не образили, вона з одного боку була права. Це було дивно з мого боку! Якби хтось сказав мені кілька місяців тому, що я збираюся виходити заміж, я б подумала, що вони не в собі.

– Що я маю тобі сказати? Я зустріла чоловіка, в якого закохалася, – посміхнулася я.

Сестра спочатку театрально розкинула руками, а потім обійняла мене.

– Я вірю, що ти знаєш, що робиш, і що ти будеш щаслива, – сказала вона, але потім пробурмотіла, що це було останнє, чого вона чекала від мене.

– Якщо ти впевнена у своєму виборі, я б із задоволенням станцювала на весіллі своєї сестри, – додала вона.

Я засміялася, бо чудово її розуміла. Я знала, що її сумніви походять не від бажання втрутитися в моє життя, а від щирої турботи про мене. Вона сама мала як позитивний, так і поганий досвід шлюбу, тому вона точно знала, що спільне життя може бути викликом. Особливо тому, хто був, як вона сказала, “до старості” один…

Перед тим як поїхати до сестри, я багато думала про те, як склалося моє життя. Згадала молодість і стосунки. У мене була можливість вийти заміж двічі, але кожного разу я приймала інше рішення.

– Б’юсь об заклад, що Любка вийде заміж одразу після випускного, – почула я якось розмову однокласників у коридорі.

– Можливо, так, а може, ні, – весело співала я собі під ніс, проходячи повз них. На той момент я була закохана в хлопця свого року.

Все почалося з репетиторства з математики, на яке до мене приходив Андрій. Для мене математика завжди була простою і захоплюючою. Він любив поезію і говорив про неї так гарно, що я могла слухати його годинами. Незабаром ми стали нерозлучною парою. Ми обоє хотіли бути вчителями і мріяли працювати в одній школі. Але все змінилося, коли ми подали документи до коледжу.

– Мої батьки наполягають на педагогічному факультеті. Я можу їздити туди і жити вдома, – сказав одного разу Андрій.

Педагогічний факультет, про який він говорив, був у сусідньому місті, яке було кілометрів за двадцять. Але я мріяла вивчати математику в іншому університеті, подалі від батьків. І ось наші шляхи розійшлися. Можливо, якби я тоді прийняла інше рішення, ми були б разом і сьогодні. Можливо так, можливо ні…

Другою втраченою можливістю був друг по коледжу. Він навчався на іншій спеціальності, але ми познайомилися в університетському клубі. Згодом наші розмови стали більш особистими, і незабаром ми навіть подумали про одруження. До одного неприємного випадку.

– Щось сталося?, – злякано запитала я, коли він постукав у двері моєї кімнати в гуртожитку вночі.

Того вечора я допізна готувалася для важливого іспиту, який мала уранці. Він це знав, але все одно прийшов до мене і був геть не в настрої.

Того дня від був “під шафе” і я ледь виперла його з кімнати. Наступного дня він вибачився переді мною за свою поведінку, але між нами все було не так. Зрештою ми розлучилися. Якби я тоді відпустила це, ми б створили щасливу сім’ю? Можливо так, можливо ні…

З того часу у мене не було серйозних стосунків. Після навчання я почала викладати математику в початковій школі. Мої однокурсниці поступово виходили заміж і народжували дітей. На щорічних зборах мене питали, як у мене справи, але потім перестали…

Іноді жартували, що моя сім’я – це школа. І вони мали рацію. До кожного нового класу я ставився як до своїх дітей. Я не тільки навчала їх математики, а й організовувала для них позакласні заходи, їздила з ними в подорожі, бігала у лісі, допомагала вирішувати суперечки між однокласниками, а іноді навіть сімейні проблеми.

– Я щасливий, що ви у мене є. Ви для мене як мати, – сказав мені один з моїх студентів.

І ось так минуло тридцять п’ять років мого життя. То були гарні роки. Я ніколи не відчувала, що мені чогось бракує. Я почувалася тут потрібною і реалізованою. У мене вдома є дві великі коробки вітальних листівок від колишніх учнів. Вони надсилають їх мені з різних куточків світу. Це про щось говорить…

Деякий час тому я вийшла на пенсію. І в перші ж вихідні я, як часто робила у вільний час, вирушила до лісу. Прогулянка в лісі завжди допомагала мені заспокоїтися і прояснити голову. Того дня я була настільки замислена, що несвідомо зійшла з головної дороги й натрапила на галявину, яку не знала. За нею бігав красивий ретривер. Деякий час я спостерігала за ним, а потім до мене підійшов його власник.

– Він чудовий, – сказала я з усмішкою.

– Я знайшов його нещодавно, він був прив’язаний до дерева, – відповів він. Так почалася наша розмова, яка тривала чи не годину.

– Ми ведемо таку приємну розмову… Хочете піти зі мною пообідати?

Він запросив мене в невеличке кафе. Я глибоко вдихнула і… погодилася. Ми провели решту дня на терасі, розмовляючи. Ми обидва почувались так комфортно та розслаблено, ніби знали одне одного роками, а не лише кілька годин.

– Мої двері завжди відкриті для тебе, – сказав мені Тарас з поклоном, проводжаючи мене додому.

Ціле літо ми разом гуляли в лісі. Восени консервувала яблука з його дачі. Взимку ми пекли яблучні пироги, які обоє дуже любимо.

– Ти вийдеш за мене заміж?, – запитав мене одного разу Тарас.

І я погодилася, бо з ним я щаслива!

Удачі з третім, подумала я. Весілля ми планували майже рівно на річницю нашої першої зустрічі. Я впевнена, що це те життя, яке мені судилося прожити. Спочатку всі “мої діти”, а вже потім чоловік. Але ж я ще в тому віці щоб йти під вінець? Чи не так?

Джерело