— Ну, не пощастило тобі, — каже мама.

— Може, така вже доля. А я ж старалася, щоб у тебе все склалося добре!

Моя мама завжди хотіла мені тільки найкращого. Вона щиро вірила, що рятує мене від помилок. Постійно повторювала:

— Не поспішай, доню, ти ж розумниця, тобі має пощастити з чоловіком. Не такий, як усі. Особливий тобі має трапитися.

А коли я когось приводила, вона вже на порозі вирішувала: «не той». То родина якась дивна, то роботи нема, то несерйозний, то дивиться не так. Вона завжди мала що сказати.

— Що ти в ньому знайшла? — питала, коли я тільки починала закохуватись. — Ти ж бачиш — не пара він тобі. Я ж заради тебе стараюся!

І я слухалась. Думала: ну, мама ж хоче, як краще. Вона старша, вона бачить більше, вона мудріша, в неї досвід. Вона ж мене любить. І кожного разу душа стискалася, але я переконувала себе, що «все правильно зробила».

Ті хлопці — вони не були ідеальними. Але вони мене любили. Один — веселий, легкий на підйом, із золотими руками. Інший — начитаний, спокійний, але вмів слухати й підтримати. Мама в них бачила тільки недоліки. А я — не наважувалась сперечатися.

Час минав. Одружилися вони. У когось уже діти дорослі, хтось збудував будинок, відкрив бізнес. А я залишилась сама. Робота, поїздки, якісь колеги, зустрічі — так, це все є. Але ввечері, коли знімаєш пальто й вішаєш його в порожній коридор — тиша аж ріже.

— Ну, не пощастило тобі, — каже мама.

— Може, така вже доля. А я ж старалася, щоб у тебе все склалося добре!

Я слухаю і мовчу. Бо що вже сказати? У неї була своя правда. А я, видно, не мала своєї.

А іноді мені так хочеться запитати:

— А може, я просто хотіла бути щасливою, навіть не з ідеальним? Може, я б упоралася? Може, я б змогла побудувати щось тепле й живе, а не правильне й порожнє?

Вона мовчить. І я знову мовчу. У нас це як традиція.

Зараз у мене все «нібито добре». Хороша робота, зарплата, стабільність. Я допомагаю іншим: племінникам, дітям знайомих, старим родичам.

Усі звикли, що я така — «завжди виручить». А я просто не знаю, що робити з усіма цими невикористаними обіймами, з цією ніжністю, яка ні на кого не спрямована.

Я дивлюсь на свою сестру. Колись у неї теж був непростий старт. Її чоловік залишив роботу, сидів із дитиною, поки вона працювала.

Вона тягнула все — і його освіту, і англійську, і дітей. А зараз? У нього престижна робота, у них троє дітей, один — прийомний. Її сім’я — як із фільму.

Їй усі казали:

— Навіщо він тобі? Ти могла б знайти когось кращого.

А вона всім тоді коротко сказала:

— Мій дім — моя фортеця. Не лізьте.

І обірвала будь-яке спілкування з «доброзичливцями». Вона займалася своїм — чоловіком, дітьми, домом. І вона мала рацію.

А я? Я ж слухалась маму. Була зручною, слухняною, тихою. І ось тепер, коли всі вже мають свої родини і гніздечка з дітками — я все ще тут. Добра, з досвідом, але без любові.

— У тебе ж усе добре, — кажуть. – Он грошей скільки заробляєш!

— Та так, добре, — посміхаюсь.

А в голові тільки й крутиться: чи справді добре? І головне — скажіть мені, будь ласка, чи мати завжди знає, як краще? А можливо, вона просто мене для себе залишила?

Джерело