Телефон здригнувся, Лариса побачила нове повідомлення, але навіть читати не стала.

Знову від троюрідного брата Антона.

Пише він зазвичай нешкідливі речі, але одне й те саме.

Якусь нісенітницю, що в нього дівчина чергова. Що він знову роботу змінив, бо його вкотре підставили.

Спочатку Лариса йому вірила, втішала. А потім зрозуміла, що він сам винен.

Лінується, багато йому задарма дісталося. Той самий будинок їхніх бабусь, коли їх і його батьків не стало, повністю в його розпорядженні. І ділянка, хоч і невелика, але теж є.

Батько його, Віталій Ілліч, двоюрідний брат мами Лариси, завжди на ділянці грядки садив. Так ще й у бабусь заведено було. Антон же нічого не садить, усе йому ліньки, схоже.

А може, випиває, от і не затримується на жодній роботі. Та й дівчата від нього тікають тому, ненадійний він. З таким краще сім’ю не створювати.

У дитинстві вони з Антоном дуже дружили.

Бабусі їхні — рідні сестри Ганна Дмитрівна та Віра Дмитрівна натішитися не могли.

— Ти глянь на них! Ну як же славно, троюрідні, а як рідні братик і сестричка. Куди Ларисочка, туди й Антон, дай Боже, щоб і далі так було, — розчулювалася Ганна Дмитрівна.

— Це дім наш усіх об’єднує, дивись — і правнуки тут же зустрічатимуться! — вторувала їй Віра Дмитрівна.

Коли батькові Лариси дали шість соток на Київщині, вони рідше стали їздити до бабусі.

Тато її, Андрій Іванович, вагончик на своїй ділянці поставив тимчасово.

Місця тут казкові, за хвірткою майже одразу ліс, а в ньому й гриби, й ягоди. Річка неподалік.

Будинок свій будувати вони пізніше зібралися, як буде можливість.

— Щось, Ніно, забули ви нас зовсім, — журилася тоді Ганна Дмитрівна, мамина мама.

Але мама з татом прийняли дуже дивне рішення.

В Андрія Івановича тоді справи пішли вгору. І вони вирішили віддати будинок і ділянку родині маминого брата Віталія Ілліча, а не ділити між собою.

— Ну що тут ділити? — казала мама, — Ділянка малесенька, а коли Антон і Лариса сім’ями обзаведуться, так і зовсім ступити нікуди буде.

Напевно, Ніна Михайлівна й Андрій Іванович з доброти душевної тоді так розсудили.

У них і квартира в Києві, і дачу вони будувати збираються.

Та й в Андрія Івановича посада й оклад хороші.

— Тому нехай цей будинок і діляночка Віталію Іллічу, братові двоюрідному та його родині дістануться. Що ж тут ділити? — весело повідомила Ніна Михайлівна.

Ларисі тоді здалося, що мама це з прихованою радістю говорила.

Може, їй набридло такою великою родиною разом літо проводити?

Але замість подяки всі чомусь тільки образилися.

Ганна Дмитрівна навіть в обличчі змінилася.

— То ти що, доню, Ніночко, від мене відмовляєшся? І не будеш тепер приїжджати? А як же я тут, а донька?

Віталій Ілліч теж невдоволений був:

— Ну ти й надумала, сестрице, відокремитися хочеш?

І скільки Ніна Михайлівна не пояснювала, що тільки добра всім хоче.

І маму свою вона до себе на дачу забиратиме на літо. І всім від цього тільки краще буде, але ніхто цього слухати не хотів.

У підсумку вийшло все не так, як задумувалося.

Батько Лариси незабаром хороше місце й оклад втратив.

Дачу на Київщині вони так і не добудували. Тільки заклали міцний фундамент а ночували все так же в вагончику, але Ганні Дмитрівні там зовсім не сподобалося.

Казала — душно й їхати далеко, хіба порівняти зі своїм будинком.

Ображалася й очі ховала.

Добрі наміри батьків Лариси не виправдалися. Немов той старий будинок мстився їм, що вони його покинули.

А з віком у Лариси з’явилася образа. Навіщо так зробили?

З якого дива в підсумку будинок дістався одному Антону?

Зрозуміло, що тоді вони були заможніші, ніж родина Антона. Зрозуміло, що це було рішення її батьків.

Але тепер Ларисі це здавалося дурістю.

Вона ледве кінці з кінцями зводить.

Одна ростила доньку, з чоловіком розлучилися майже одразу. Зраджував він їй, спочатку приховував, а потім нахабно.

Останньою краплею було, коли чоловік Наталочку з візочка впустив, бо напився з друзями.

Лариса Наталочку й речі одразу підхопила й повернулася до своїх батьків.

Живуть тепер вони все в тій самій двокімнатній квартирі. Мама й тато вже не молоді, мама все забуває.

Переживають, що Лариса незаміжня.

А в Антона будинок, живе один, начебто навіть не одружився. Балакають, що багато чого вже пропив.

Так і будинок із ділянкою проп’є, а під Києвом земля тепер дуже дорога.

Дивно вийшло, Антону все дісталося, а Лариса з батьками й донькою так і живуть у тій самій двокімнатній квартирі.

Самі винні.

І нічого вже не виправити.

Телефон знову здригнувся. Антон ще одне повідомлення надіслав:

“Ларисо, мені треба з тобою терміново поговорити!”

Вона усміхнулася, але написала йому:

“Про що, Антоне?”.

Відповідь її здивувала.

Антон написав, що він із другом ходив до ворожки, друг його закохався без взаємності, попросив із ним сходити за компанію.

Ворожка другові поворожила, а потім до Антона обернулася: “Хочеш скажу, чому в тебе в житті все не ладиться?”.

Антон погодився, і вона йому такого наговорила, чого заздалегідь точно знати не могла.

“Треба зустрітися й дещо обговорити”, — написав Антон, і цього разу Лариса погодилася.

У неї й у самої все не складається, може, хоч щось проясниться?

При зустрічі Лариса про себе відзначила, що (розповідь спеціально для сайту Рідне слово) Антон не схожий на п’яницю. Навіть пожалкувала, що вони не спілкувалися.

— Привіт, Ларисо! Одразу до справи, загалом, ворожка сказала, що часто добрі наміри не виправдовують поганих наслідків. Це я про будинок і про те, як усе вийшло.

Але все можна виправити добрими справами.

Адже те, що ви тоді нам пів будинку й ділянки залишили, нікому не принесло щастя.

Бабусі наші під кінець життя сварилися постійно. Бабуся твоя Ганна Дмитрівна ображена була на маму твою. За те, що ви рідко до неї приїжджали.

— Так вона сама до нас їхати не хотіла! — здивувалася Лариса.

— У тому-то й річ, їй важко зі свого будинку було виїжджати. І вона переживала, що мої батько з мамою, родина племінника її Віталія, за нею доглядає.

А не донька рідна. І знаєш, що навіть говорила Ганна Дмитрівна наприкінці життя?

Що продала її донька рідна, половиною будинку відкупилася!

Ось її думки й голосіння й стали мимовільним прокляттям. Тому й моє, і твоє життя не складається.

— І ти в це віриш? — здивувалася Лариса.

— Не знаю, важко сказати. Але будинок мені одному не потрібен, мені в ньому жити тяжко. На ремонт у мене грошей немає. От і хочу я тобі запропонувати — давай виправимо те, що наші батьки начудили.

Будинок і ділянку треба продати, вони зараз дорого коштують.

Я там усе одно жити не зможу. А виручені гроші я (розповідь спеціально для сайту Рідне слово) пропоную поділити, так буде справедливо.

Лариса здивувалася такій пропозиції. Антон хоче спадок поділити, а вона ще Антона засуджувала й спілкуватися не хотіла.

Продати будинок і ділянку вдалося дуже добре. Місця шикарні, дачні, й зовсім недалеко від Києва.

Антон купив собі квартиру в передмісті Києва, хорошу роботу знайшов. І незабаром одружився, немов і справді тут же було знято прокляття.

Лариса купила квартиру поруч із батьківською, щоб і близько бути, і не заважати одне одному.

У матусі з пам’яттю погано, треба бути поруч.

І сама теж незабаром вийшла заміж.

На роботі за нею давно колега залицявся. А вона його впритул не бачила і раптом ніби очі розплющилися.

Немов і справді щось змінилося в її долі, і спало мимовільне прокляття й образи її старенької бабусі.

Грошей вистачило й на нові пам’ятники для бабусь — Ганни Дмитрівни та Віри Дмитрівни.

Вони з фотографій тепер дивляться на те, що Лариса й Антон разом, як раніше. І здається, що вони усміхаються. Немов чекають, що й їхні правнуки не стануть чужими, а знатимуть одне одного.

З Антоном Лариса тепер сім’ями спілкуються.

В Антона донька зʼявилася Даринка. І донька Лариси Наталка з сестричкою четвероюрідною Даринкою з радістю вовтузиться.

На радість усім своїм рідним.

І тим, хто живий, і тим, хто тепер заспокоївся й простив образи. І з небес дивиться на четвероюрідних сестричок.

Тільки любов править світом.

КІНЕЦЬ.