– Ти геть без розуму?! Віддати всі наші гроші твоїй сестрі?! – чоловік дивився на мене так, ніби я запропонувала йому викинути з вікна всі наші заощадження.

Я опустила очі. Не могла йому сказати, що це вже не вперше. Що моя сестра давно навчилася користуватися моєю добротою. Але ж вона сім’я. Як я можу відмовити?

– Вона в скруті, – промовила тихо.

– А ми що, в шоколаді? – Мирон роздратовано кинув кухонним рушником об стіл. – Наталю, ну от серйозно. Ми з тобою роками працювали, економили, щоб мати запас на чорний день. А тепер ти хочеш усе це просто подарувати?

Його слова були неприємними, бо я й сама розуміла, що ситуація непроста. Але в голові крутився голос сестри: «Я ж не чужа. Ти ж не даси мені пропасти».

Щоб зрозуміти мою ситуацію, треба знати історію нашої сім’ї. Ми з Оксаною росли без батька. Мама працювала на трьох роботах, щоб поставити нас на ноги. Я завжди була «старшою і розумною», яка мала поступатися молодшій. «Дай їй ляльку, вона ж маленька». «Віддай їй свою сукню, ти вже виросла». «Допоможи їй із навчанням, вона ж не така старанна, як ти».

Це переросло в те, що я все життя вирішувала її проблеми. Після школи допомогла вступити до університету – вона не захотіла вчитися. Потім знайшла їй роботу – вона її втратила. Гроші позичала не раз, і завжди без повернення.

І ось вона знову в сльозах: «Мене кинули, немає за що жити».

– Наталю, – голос чоловіка вивів мене з думок. – Вона ж не вперше до тебе звертається. І кожного разу ти їй допомагаєш, а вона що? Міняється? Дякує? Повертає бодай частину боргів?

Я мовчала.

– Вона просто звикла, що ти – її запасний аеродром, – Мирон сів навпроти, взяв мою руку. – І поки ти її підтримуєш, вона ніколи не навчиться стояти на своїх ногах.

– Але ж вона сестра… – прошепотіла я.

– А ти – її банк?

Головне питання: хто допомагає кому?

Увечері я пішла до Оксани поговорити.

– Ну що, ти принесла? – замість привітання кинула вона.

Я мовчки сіла на диван.

– Оксано, – почала я обережно. – Я хочу поговорити.

– Та що тут говорити? Дай гроші, і все.

Я ковтнула ком у горлі.

– Розумієш, це вже не перший раз. Ти щоразу звертаєшся до мене, коли тобі важко. А що далі? Ти так і житимеш, чекаючи, поки хтось тебе врятує?

Вона схопилася з місця, стиснула кулаки.

– Тобто тепер ти мене повчаєш?! Думаєш, я сама цього хотіла?!

– Але ти нічого не робиш, щоб змінити ситуацію! – вигукнула я. – Ти хоч шукала роботу?

– А ти знаєш, як зараз важко? – вона зітхнула, розвела руками. – Я ж не прошу в чужих. Ти ж моя сестра!

– Але я не можу щоразу тебе рятувати…

Вона подивилася на мене, і вперше в її очах я побачила не страх, а злість.

– Добре, не хочеш – не треба! Я сама впораюся!

Я вийшла, відчуваючи дивне полегшення.

Після цієї розмови я довго думала: де межа між допомогою та потуранням? Чи правильно відмовляти рідним, якщо розумієш, що вони просто використовують твою доброту?

Мирон підтримав мене:

– Ти зробила правильно. Інколи найкращий спосіб допомогти – дати людині можливість навчитися самостійно жити.

А як думаєте ви? Чи потрібно завжди допомагати рідним, навіть якщо вони зловживають цим? Де провести межу між підтримкою та маніпуляцією?

Джерело