Нашому синові незабаром рік, і за цей рік я зрозуміла одну річ: нікому, крім мене, ця дитина не потрібна. Ні бабусям, ні чоловікові.

Але найсумніше те, що мене не розуміє навіть власна сестра. Вона нещодавно взагалі стала на бік чоловіка, і ми через це посварилися.

Так, зовні в нашій сім’ї все чудово: трикімнатна квартира, на яку здебільшого заробив чоловік і дотепер іпотеку ми платимо з його зарплати. Здорова, активна дитина, з якою сиджу я. Але насправді все не так райдужно.

Чоловік у мене – людина хороша, працьовита, освічена. Не сперечаюся, завдяки його роботі ми не просто тримаємося на плаву, але взагалі цілком добре живемо. Завжди повний стіл, гарний одяг, ремонт, лікарі.

І все-таки я невимовно втомилася. Дитина з кожним місяцем стає дедалі активнішою. Я з тугою згадую той час, поки він був немовлям і весь час спав чи плакав.

Я не встигаю абсолютно нічого вдома. Ні прибратися, ні приготувати, ні помитися – дитина скрізь лазить, усе за собою розсипає та перевертає. Я тільки роблю, що бігаю за ним. І так мене це вимотало, що я нарешті пішла до чоловіка і прямо сказала, що більше не можу.

А чоловік мені відповів приблизно таке: він працює і робить свої завдання, а я маю робити свої. Він висловився досить м’яко, та я й сама розумію, що у них робота по 12 годин на добу, але як же я? Няню ми поки запросити не можемо: аж надто маленький син. Немає довіри, дуже боїмося за неї.

І все ж таки мене образило таке ставлення чоловіка. Уклавши свого непосидю спати, я вирушила дзвонити сестрі. У мене вже довго збиралася ця образа: ну чому хтось спілкується з людьми і вільно їздить, куди хоче, а хтось замкнений у чотирьох стінах і змушений нескінченно нервувати, стежачи за дитиною?

Адже чоловік навіть після виписки мені нічим не допоміг. Він боявся сина на руки взяти, переживав, що випадково впустить чи зашкодить немовляті щось. Але час минав, і зараз це вже розвинена маленька людина – а батько, як і раніше, до нього і не підходить. Максимум – поцілує перед сном. І на цьому все!

Навіть із коляскою мені не допомагав. Тільки зібрав, а надвір викочувати відмовився. Заявив:

– Тобі треба тренуватися. Я все одно не зможу тобі допомагати з нею, давай сама, щоби не звикала.

І ось я вже майже рік все сама, все одна. Я сподівалася, що сестра мене зрозуміє та підтримає. Взяла свій остиглий з ранку чай і зателефонувала їй.

Наталка мене просто приголомшила. Вона навіть не дослухала мої скарги, а одразу почала захищати чоловіка!

– Що ти хочеш від нього? Він працює, – вселяла мені сестра.

– Та він цвіте та пахне! Вже міг би хоч у вихідні з сином посидіти. Я так втомилася, Наталко, я вже просто не можу.

Сестра почала мені говорити, що жінка взагалі повинна народжувати як для себе. Ніколи не розраховувати на чоловіка, бабусь, на подруг. Сьогодні чоловік є, а завтра він узяв та пішов.

– А твій від тебе і піде, якщо ти не перестанеш бути такою вимогливою, – пояснювала мені Наталка замість слів підтримки.

Я розсердилася – і так була зла після того, як довго не могла вкласти сина, так ще й рідна сестра городить якусь нісенітницю!

Я їдко запитала, невже вона теж народжуватиме, заздалегідь приміряючи на себе статус матері-одиначки? На що сестра відповіла, що матиме нормальну сім’ю і, де буде не тільки чоловік, а й батько для дитини.

Ось так і розкрилося справжнє ставлення Наталки до моєї сімʼї, до мене, до моїх рідних. Вона, значить, просто вважає себе розумнішою і кращою за мене. Це дуже зачепило: я думала, ми рідні та близькі люди. З тієї сварки більше з нею не говорю. Нехай живе у своєму ідеальному світі, а я, як і раніше, одна продовжу розгрібати завали свого життя.

КІНЕЦЬ.