– Віра, я тут подумала: а давай дачу на двох купимо, – запропонувала Лідія.

– Дачу? – Здивувалася та, – це ж скільки грошей треба? Та й куди вона нам? Тобі шістдесят два, мені – шістдесят. Ну, які з нас дачниці?

– Так, городниці з нас справді ніякі, – погодилася Лідія, – але так набридло сидіти в місті, в чотирьох стінах. Адже я майже не виходжу.

– А так хочеться наостанок зеленню і свіжим повітрям надихатися, природою намилуватися, по землі босоніж пройтися… Як у дитинстві. Пам’ятаєш, сестро?

– А багато й не потрібно, – надихнулася Лідія, – сусідка моя, ділянку продає. Будиночок у неї там непоказний, натомість дерев багато, кущів. Парничок стоїть. Давай у неї ділянку купимо. Вона трохи просить.

– Навіть не знаю, – задумалася Віра, – я обіцяла Ларисі, що віддам їй свої заощадження. Вадим давно хоче машину купити. Бракує у них.

– Віра, ну яка машина? Хоче її чоловік машину – нехай купує. Ти не зобов’язана брати в цьому участь.

– Так то воно, так, але ти ж знаєш Ларису. Образиться, скандал влаштує. Не хочеться з єдиною дочкою стосунки псувати.

– А ми дачу на неї оформимо, – запропонувала Лідія, – ділянку неподалік міста, можна будуватися. Сама потім дякую скаже.

– Хто? Лариса? Чи ти не знаєш, що наша дівчинка слова такого не знає! Скільки разів ти їй помагала? Вона тобі хоч раз подякувала?

– А я, Вірочко, просто так її любила. І дбала просто так. Не чекала жодної подяки. У мене ж немає нікого, крім вас.

– Все так, Лідо, – в очах Віри заблищали сльози, – удвох ми з тобою доньку підійняли, та тільки не догледіли десь. Егоїстка вона – яких світ не бачив! Тільки про себе думає!

– Я сподівалася: заміж вийде, зміниться. Яке там! Ось уже і чоловік є, і дитина, а вона живе так, ніби весь світ навколо неї крутитися повинен.

– Тож, якщо не дам грошей на машину, влаштує вона мені Голлівуд за повною програмою.

– Ну й нехай, – Лідія махнула рукою, – де наша не пропадала? Потерпиш. Натомість дача у нас буде. Все літо будемо на сонечку грітися, вночі на зорі дивитися, цибульку посадимо, огірочки.

– Ой, не знаю…

– А що там знати? – Знизала плечима Лідія, – ну, пошумить племінниця якийсь час, ну образиться. І що? Адже вона вже не маленька дівчинка. Сорок скоро! Переживе.

– А ми дачу на неї оформимо. Ой, я, здається, вже про це говорила. Квартиру свою я теж їй залишу: вже заповіт оформила.

– Кажу тобі, що буде задоволена наша дівчинка! Просто трохи згодом. Тільки ти нічого їй не кажи про дачу та про квартиру. Нехай зрадіє сюрпризу.

– Добре, – кивнула Віра, не скажу…

Дачу сестри купили. Щоправда, Віра внесла за покупку лише третину суми. Соромлячись, пояснила:

– Лідо, не гнівайся. Я таки дала їм грошей на машину. Добре, що хоч якусь частину вдалося відстояти.

– Лаялася? – З розумінням усміхнулася Лідія.

– Не те слово! Чого тільки я не почула на свою адресу!

– Назвала нас старими маразматичками?

– Це найласкавіше, – засміялася Віра проникливості сестри…

Минуло шість років. Якось улітку Лариса запросила приятельку Аллу з’їздити з нею на дачу.

– Треба якось перезавантажитись, – пояснила вона, – розслабитися. Складеш компанію?

– Звісно! – Погодилася та, – сто років на природу не виїжджала!

Вони сиділи в альтанці, обвитій зеленню, потягували червоне і задушевно розмовляли ні про що.

Раптом задоволена гостя замріяно промовила:

– Добре у тебе тут. А я ось мрію про ділянку, але не наважуюсь придбати.

– Добре? – Брови Лариси поповзли вгору, – ти цей будинок бачила? Розвалюха! Тільки мої віслючки могли таке купити!

– Які віслючки? – не зрозуміла Алла.

– Та мати з тіткою! Вони, бач, захотіли на старості років по траві босоніж походити! А те, що мені в цей будинок доведеться купу грошей вкласти, вони не думали! Хто у мене це все придбає в такому стані?

– А ти хочеш продати? – Здивувалася приятелька.

– Звісно! Навіщо мені ця дача? Один клопіт.

– Стривай… У тебе ж син, онуки будуть. А тут таке чудове місце! До міста – рукою сягнути. Озеро недалеко.

– Та люди за такі ділянки знаєш, які гроші платять? А будиночок… Ви можете хоч цілий особняк тут побудувати!

– Особняк? Для чого він мені? Я – дівчина міська…

– Ти – дівчина смішна! – розсміялася Алла, – прикинь, скільки ця ділянка коштуватиме років через десять!

– А ти продавати надумала. Безглуздо. Краще б пристойний будиночок збудували, а потім уже вирішували: чи треба вам дача, чи ні. Ви ж теж не молодієте.

– А це ідея, – задумливо промовила Лариса.

– А то! – Вигукнула Алла, – правда, на будівництво гроші потрібні. Але ж це не проблема. Кредит можна взяти.

– Кредит? – Скривилася Лариса, – ні, не хочу. Простіше квартиру тітчину продати.

– Яку квартиру?

– Я ж тобі розповідала! У мене тітка є. Мамина сестра.

– А до чого тут її квартира?

– Так вона мені її заповіла. Тільки, видно, на той світ не збирається. Вона на два роки старша за мою матір. Так тієї вже немає, а ця – живе собі, й у вус не дме.

– Ти що, Ларисо? Навіщо так кажеш? – Зніяковіла Алла, – нехай живе собі на здоров’я.

– Яке здоров’я? Вона ж стара вже! Майже сімдесят! Сама себе обслужити не може! Хотіла, щоб я її взяла до себе. Зізналася, що квартиру мені заповіла.

– Підкупити хотіла. Думала, що я від щастя стрибатиму. А чого стрибати? І так ясно, що все її майно мені дістанеться.

– Чому тобі?

– Тому що вона ніколи заміжня не була. Все життя мені мозок виносила! Благодійниця! Тільки уяви: у всіх нормальних людей одна мати, а в мене – дві!

– І обидві ненормальні! Ти просто не уявляєш, що я від них терпіла! Ларочко, вчись, Ларочко, довго не гуляй, Ларочко, поводься добре, не груби, і так далі.

– На батьківські збори ходили разом! І потім, коли заміж вийшла, виховували, як маленьку, порадами своїми діставали.

– Дбали про тебе, переживали, – тихо промовила Алла.

– Ага … Все життя гроші копили, а коли я попросила на машину додати – відмовили. Ось цю дачу купили.

– Мабуть, як краще хотіли, – ще тихіше відповіла приятелька, – дачу тітка швидше за все теж тобі заповіла?

– Ще смішніше! Вони одразу її на мене оформили! Ех, якби я тоді про це знала! Жодного дня не дала б їм тут стирчати!

– А так довелося їх возити сюди, забирати. Клунки ці вічні! Вони ще й приорати нас хотіли! Не вийшло!

– Так …, – Алла не знала, що сказати й запитала перше, що спало на думку, – так ти зараз за тіткою доглядаєш?

– Я?! З якого дива? Вона на спецпайку.

– Де? – Видихнула Алла.

– Ну, в пансіонаті… типу для людей похилого віку та самотніх.

– Буваєш там?

– Алла пильно дивилася на Ларису, яка не відчувала зміни у настрої приятельки.

– Була якось. Нормально там. Догляд і таке інше.

– Ясно, – Алла підійнялася з лави, – чекаєш, коли бабуся вирушить в інший світ?

– То час уже, – посміхнулася Лариса, – постривай, а ти куди?

– Поїду я, Ларисо, ось таксі вже викликала. Приїде за п’ятнадцять хвилин. Піду збиратися.

– Ми ж ночувати хотіли, – на обличчі Лариси читався подив.

– Та голова чогось розболілася, – викрутилася гостя, – вдруге…

– Тоді разом поїдемо, – Лариса теж підвелася, мені не терпиться з Вадимом твоєю ідеєю поділитися!

– Так тітка ж ще жива, – Алла подивилася на Ларису, ледве приховуючи зневагу, – на що будуватиметеся?

– Поки жива…, – не моргнувши видала Лариса, – сподіваюся, це ненадовго…

– Ти серйозно?

– Вирвалося в Алли.

– А що такого?

– Усміхнулася та, – адже тітка своє вже віджила … А у нас все життя попереду…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.