– Де ти? – пролунав у слухавці невдоволений голос чоловіка. – Скільки можна чекати?

– Вже біжу, коханий! Тільки до Марічки на хвилинку зайшла, давно не бачилися,- поспішно відповіла
я.

Попрощавшись із подругою, я вибігла з її будинку і поспішила до себе. Павло повернувся з роботи раніше, ніж зазвичай. Дорога зайняла кілька хвилин – подруга жила лише через два будинки.

Зайшовши до хати, я намагалася заспокоїтись, одягла на обличчя посмішку, та зайшла на кухню. Я насипала чоловікові гарячого борщу у велику тарілку, та дістала з холодильника сметану.

– Їж, любий. Ти сьогодні зарано, щось трапилося на роботі? – з цікавістю спитала я.

– У відрядження відправляють, терміново. Прийшов, а тебе вдома нема! – роздратовано відповів Павло. – Чоловік голодний, а вона по подругах бігає!

Я винно посміхалася, намагаючись загладити свою провину. Я клопотала довкола чоловіка: то добавки пропонувала, то хліб, то чай.

Павло їв мовчки, а я, стоячи біля стіни, спостерігала за ним. У голові з’явилися спогади з дитинства. Моя мама часто стояла біля грубки, й дивилася, як батько їсть. Вона завжди намагалася догодити, терпіла його докори, й ніколи не суперечила.

Я копіювала цю модель поведінки, не усвідомлюючи, що повторюю помилку матері. Коли мені виповнилося тринадцять, я вперше наважилася поставити запитання:

– Мамо, чому ти все це терпиш? Так не має бути. Коли я вийду заміж, у мене все буде інакше.

– Дай Боже, Валю, поживемо – побачимо, – зітхнула мати, й пішла в іншу кімнату, щоб тихо поплакати.

Пізніше, у двадцять три роки, я познайомилася з Павлом, працюючи екскурсоводом. Павло, який приїхав із групою туристів, одразу звернув на мене увагу, бо я була милою дівчиною з пшеничним волоссям, та блакитними, як небо, очима.

– Ви проводите індивідуальні екскурсії? Чи не покажете мені не туристичний Львів? – Запитав він після екскурсії.

Увечері він запросив мене на вечерю в кафе, і я несподівано погодилася. Павло виявився уважним та дбайливим.

Через три дні він поїхав додому, і почалося довге переписування, та дзвінки. За пів року Павло знову приїхав до Львова. Наша зустріч була радісною. Я відчувала, що я йому подобаюся.

– Він не такий, як батько, – думала я. – Павло дбайливий і добрий.

Згодом я погодилася познайомити Павла з батьками. Мати бачила, що Павло надійний та серйозний чоловік, і не заперечувала проти наших стосунків.

Через рік Павло зробив мені пропозицію. Я, не роздумуючи, погодилася, переїхала в Київ, та залишила свою роботу.

Життя в заміському будинку виявилося зовсім не таким, яким мені уявлялося. Замість кар’єрного зростання, я стала домогосподаркою. Мої дні заповнилися турботами про будинок, готуванням, та господарством.

Спочатку Павло здавався дбайливим, але згодом став владним та нетерпимим до моїх заперечень. Я все частіше відчувала, що моє життя перетворюється на низку обов’язків без подяки.

Якось, збираючи валізу перед відрядженням, Павло сказав:

– Я повернуся за тиждень. Не сумуй. Будь розумницею.

Він підійшов, обійняв мене, і пішов. Наступного ранку я вирушила до РАЦСу, подала заяву на розлучення, і поїхала до матері.

Я більше не хотіла жити в тіні чужих рішень, і терпіти зневагу. Не про таке життя я мріяла! З Павлом мені нічого гарного не світило.

Він мене вважав своєю служницею, а не коханою жінкою, яка з ним на рівних. Звісно, що після повернення з відрядження, його реакція на мій вчинок була негативною!

Але мені байдуже! Дітей у нас немає, як і спільного майна. Тому з розлученням перешкод не повинно бути. Мати схвалила моє рішення, а батько засудив, що я чоловіка не втримала.

Це не я його не втримала, це він проґавив своє щастя! Що я ще могла почути від батька, як вони з моїм чоловіком одним миром мазані.

Моє життя починається з чистого аркуша, тож буде і на моїй вулиці свято! Я слушно вчинила, як ви вважаєте?

КІНЕЦЬ.