– Ти чого засумувала? – Світлана підсіла до своєї доньки, яка уже годину лежала й дивилася в стелю. – Щось трапилося? – Ні, – коротко відповіла Інна. – До речі, сьогодні п’ятниця. Ти до батька заходила? – Так. – Як він там? – Грошей дав. Все як завжди. – Я питаю, як у нього здоров’я? – Нормально. Тобі передавав привіт. – Як добре, що ми з ним розлучилися, – раптом сказала Світлана. Інна повільно відвела погляд від стелі і ошелешено дивилася на матір. – Так, так, дочко. Ти все правильно почула. – Мамо про що ти говориш? – Інна не вірила своїм вухам

 

-Ти що, моя пташка, крильця опустила? – Світлана підсіла на ліжко до своєї сімнадцятирічної доньки, яка ось уже цілу годину лежала і дивилася в стелю. – Щось трапилося?

-Ні, – коротко відповіла Інна.

-До речі, сьогодні п’ятниця. Ти до батька заходила?

-Так, – Інна наполегливо не хотіла йти на контакт із матір’ю.

-Як він там?

-Грошей дав. Все як завжди.

-Я питаю, як у нього здоров’я?

-Нормально. Тобі передавав привіт.

Усім своїм виглядом Інна як би говорила – мама відчепися, мені не до тебе.

-Як добре, що ми з ним розлучилися, – раптом сказала Світлана.

Інна повільно відвела погляд від стелі і ошелешено дивилася на матір.

-Так, так, дочко. Ти все правильно почула. Я дуже рада, що тепер він живе не з нами.

-Мамо про що ти говориш? – дочка не вірила своїм вухам. – Найгірше в цьому житті, це розставання з коханою людиною.

-Звідки ти знаєш, що в цьому житті найгірше? – сумно усміхнулася Світлана.

-Знаю мама, – голос дочки здригнувся. – У мене в самої зараз… – Інна замовкла.

-Що в тебе? – по-доброму посміхнулася мама. – Хлопчик покинув.

-Майже…

-Сергій?

-Так, – кивнула дочка.

-Це буває, – спокійно сказала Світлана. – Не здумай за нього боротися, дитино.

-Мамо! – вигукнула дочка. – Я його з сьомого класу, між іншим, люблю. А ти кажеш, буває. І він мене любив. А тепер, розумієш, майже розлюбив… Ну, нічого… Все одно, я його нікому не віддам…

-Інно, не кажи так. І ще раз говорю, не бігай за ним.

-Чому? – здивувалася дочка. – Мені здається, за своє кохання людина має боротися. Знаєш, що я вигадала, мамо. Я від нього заведу дитину. І тоді він від мене нікуди не дінеться.

-Інно… – Світлана злякалася. – Не говори дурниць…

-Так, так, матусю. Я саме так і вчиню. Я хочу, щоб він став моїм чоловіком, і він стане ним. Тільки він і більше ніхто.

-Господи… Ти ще дитина, і вже так міркуєш… – Світлана з дивилася на дочку. – Невже все повторюється у цьому житті?

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу в низу⇩