– Тату, що за дитячий садок? Я біжу до тебе, Ніна залишає дитину сусідці, щоб теж допомогти, а ти…

– Як же, розказуйте… Ось вам усім! – і Лев Сергійович простяг у бік подружжя ефектну дулю…

…Лев Сергійович від природи був дуже вразливою людиною, легко всьому вірив і все рахував за чисту монету.

Ось і тепер, наткнувшись у всесвітньому павутинні на «невигадані» історії про жадібних дітей, які тільки й прагнуть, щоб батьки швидше пішли на той світ, та якнайшвидше отримати спадщину, старий остаточно і безповоротно повірив у прочитане.

Тривога одразу ж охопила його серце.

– А якщо мої такі самі? – з тривогою думав Лев Сергійович. Станеться що – вони хіба допоможуть? Можливо, тільки й чекають, коли мене не стане. Треба їм перевірку влаштувати!

Думка ця, що здавалася за інших обставин повним абсурдом, тепер неймовірно радувала старого. Він дав волю внутрішньому актору, подзвонив дітям і повідомив, що серце прихопило, а сам він, здається, скоро випустить дух. Після цього Лев Сергійович заходився чекати.

– Ось, їй-богу, зараз примчать! Чому? Та тому, що чекають, не дочекаються, коли спадщину зможуть отримати!

Незабаром у двері подзвонили, а коли старий відчинив, побачив на порозі сина з невісткою. Вони практично вдерлися у квартиру, поклали Лева Сергійовича на диван і почали розпитувати.

Пенсіонер мовчки слухав, а потім видав:

– Не любите ви мене і нічого тут розмислювати, – Лев Сергійович скривджено склав руки на грудях і відвернувся від Андрія та Ніни, що сиділи навпроти нього.

Подружжя оторопіло, переглянулося, потім син торкнув чоло старого рукою.

– Начебто не гарячий. Дивно… Тату, ти чого?

– А нічого! Тільки й чекаєте, коли я оковизну! Жодної допомоги від вас…

– Тату, не починай!

– Благаючи відповів Андрій.

– Ти чудово знаєш, що ми з Ніною завжди готові прийти на допомогу, якщо тобі це буде потрібно.

– Навіть ось з роботи зірвалися за вашим дзвінком, – підтакнула Ніна, тримаючи чоловіка за руку.

Лев Сергійович нічого не відповів, а лише невиразно крякнув. У голові в нього в цю мить пробігла низка невеселих думок.

Йому було ясно, як день, що зовсім не його дзвінок, а дача під Києвом, та квартира в центрі столиці змусила сина з невісткою приїхати до нього. І ось зараз вони вичікують, поки Лев Сергійович виявить свою милість, побачить, що він їм потрібен.

– Все одно нічого вам не дам, нічого не отримаєте, – тихо промовив старий.

Андрій насупив чоло.

– Тату, ми ж не заради спадщини. Просто дбаємо про тебе! Ти подзвонив, сказав, що серце – ми приїхали. Зараз лікаря викличемо…

– Не треба мені від вас нічого! – Пенсіонер навіть схопився з дивана.

– Тату, ляж, тобі не можна! – заметушився Андрій, намагаючись укласти батька на місце.

– А не болить у мене нічого! Перевірку вам влаштував! І не дарма, як видно…

Андрій спохмурнів. Він тільки-но без пояснення причин покинув офіс, за що тепер неодмінно отримає від начальника наганяй.

У самого серце в грудях ледве не зупинилося після дзвінка батька, а тепер… Це переходило всі межі.

– Тату, що за дитячий садок? Я біжу до тебе, Ніна залишає дитину сусідці, щоб теж допомогти, а ти…

– Як же, розказуйте… Ось вам усім!

– І Лев Сергійович простяг у бік подружжя ефектну дулю.

Андрій одразу ж схопився з дивана, те саме зробила Ніна.

– Знаєте, Леве Сергійовичу, це переходить уже всі межі! Ми до вас з усією душею, а ви! – Ніна вибігла в коридор, за нею пішов Андрій.

Незабаром почувся стук дверей, що зачинялися, і квартира поринула в тишу.

– Скатертиною доріжка, родичі! – хитро крикнув їм услід старий, задоволено усміхаючись.

Йому вдалося показати їм, що він їх бачить наскрізь.

– Знаємо цю турботу, як же! Не на того напали! – подумав старий, лежачи на ліжку.

– Взагалі син і дочка на диво невдячні. Я в них душу вклав, а вони лише на спадок і дивляться. – Це чомусь тільки тепер спало на думку старого.

Лев Сергійович уже майже задрімав, як раптом у передпокої пролунав дзвінок.

– О, ще одні приїхали!

Тим часом дзвінок не замовк ні на хвилину, а, здавалося, навіть навпаки, звучав все наполегливіше.

– Іду, йду! – Крикнув Лев Сергійович, проте його ніхто, судячи з усього, не почув.

На мить дзвінки припинилися, але одразу ж у двері стали наполегливо стукати. Це вже не на жарт перелякало старого, тому він навіть передумав відчиняти. Чи мало хто там може бути, може й не дочка зовсім…

Удари у двері продовжувалися, та з такою силою, що здавалося, ніби зараз вони рухнуть на підлогу разом із косяком. Від цього стало зовсім ніяково, настільки, що Лев Сергійович став озиратися в пошуках засобу оборони.

Раптом з-за дверей почувся голос дочки:

– Тату, у тебе все гаразд?! Ти мене чуєш?

У старого відразу від серця відлягло. Він відчинив двері й не встиг рота розкрити, як у передпокій буквально влетіла Варя і почала його обмацувати.

– Ти як? Все гаразд? Чому так довго не відчиняв? Лікар приходив? Я мало не збожеволіла, поки до тебе їхали.

Слідом за Варею увійшов її чоловік – Микита. Обидва були червоними, важко дихали й, зважаючи на все, сильно поспішали.

Лев Сергійович вирвався з чіпких рук дочки, яка за освітою була кардіологом, прийняв максимально незалежну позу і, дивлячись на них як би зверху, промовив:

– Ви, як я подивлюся, не надто й поспішали…

Очі Варі, округлившись, повільно полізли на чоло, а брови Микита почали повільно підійматися.

– Не дивіться на мене так, ніби нічого не знаєте, – гордо вів далі Лев Сергійович, – Все мені відомо. Мабуть, самі плелися нога за ногу, перед дверима набули вигляду, ніби невимовно поспішали, та постукали голосніше. Так я говорю?

– Тату, ми не …, – почала було Варя, але батько перервав її.

– Не треба мені тут розповідати! І без вас усе знаю. Батьку допомогти, звичайно, не можемо, ми пізніше з’явимося, коли спадок ділити станемо, так?

Микита повільно нахилився до Варвари й тихо промовив:

– Варю, це він марить так? Я не лікар, звичайно, але мені здається, що при хворому серці так не буває.

– Ні, Микито, – відповіла Варя, – це не хворе серце, це, зважаючи на все, хвора голова.

– Що ви там шепочетесь? Вигадуєте, як би викрутитись? – не вгамовувався Лев Сергійович. – А нічого вигадувати, розкрив я вас з усіма тельбухами! Шиш із маком вам, а не дача! І квартири ви не побачите, зрозуміло?

Варя приречено зітхнула, потім почала повільно, мов дитині, пояснювати:

– Тату, давай послідовно. Ти мені дзвониш, кажеш, що серце прихопило. Я зриваюся з роботи, скасовую важливу зустріч, пишу Микиті, він теж кидає всі справи, ми летимо до тебе через весь Київ, збираючи всілякі штрафи.

– За швидкість зібрали все, що можна, – вставив Микита, підтверджуючи слова дружини.

– Так. Після цього летимо до тебе, хвилин п’ять намагаємося достукатися, ти не відчиняєш. Я не знаю що й думати, Микита навіть запропонував вибивати двері. І після цього ти видаєш таке?

Лев Сергійович примружився, ковзнув по них очима, а потім відповів, карбуючи кожне слово:

– Вже й історію вигадали.

– Та що ж коїться, га? – майже кричав Микита.

– Ви совість майте хоча б трохи! Зривати нас з роботи посеред тижня, а потім хамити – це ж додуматися треба!

– Ага! – трохи підстрибнувши від радості, заголосив старий. – Ось ви себе й видали! Зрозуміли, що я натуру вашу наскрізь бачу, стали шаленіти!

– Тату, а що ти нам пропонуєш!

– А нічого тут пропонувати, гниль ваша геть, назовні так і лізе! Жодної копійки ви від мене не отримаєте, ясно вам?! – Крикнув Лев Сергійович, розмахуючи руками, як млин.

– Тату …, – тільки й встигла пролепетати Варя, після чого в сльозах вибігла з квартири.

Микита сердито глянув на старого і вискочив, грюкнувши дверима. У квартирі знову зависла тиша.

– Ворог розгромлений і біжить! – заспівав Лев Сергійович із задоволеною усмішкою на обличчі, й подався назад до кімнати.

Він усе розумів, він бачив їх наскрізь. Їм немає діла до нього, все це – «зірвалися», «бігли» – казки для малюків, у них повірить хіба повний бовдур. Їм потрібне лише одне – спадок. І це точно!

Леву Сергійовичу було життєво необхідно поділитися своєю радістю, розповісти про геніальний план, який було реалізовано просто блискуче. На думку пенсіонера, точно.

Для цієї мети він вибрав Галину, свою сусідку із квартири за стіною. Привівши себе до ладу, старий пішов до неї.

– Льова, – сплеснула руками Галя, стоячи на порозі квартири, – Ти чого при параді? Свято якесь?

– Так, Галю, свято! Сьогодні мені вдалося нарешті вивести родичів на чисту воду!

Галя подивилася на старого з нерозумінням.

– Як так, на чисту воду? Вони ж чудові люди! У Андрія он і дружина розумниця, і сам він такий добрий, такий жалісливий. І Варка твоя красуня, чоловік у неї – серйозна людина. Так ще й лікарем працює, людям допомагає.

– Це все нісенітниця, – махнув рукою Лев Сергійович, – Це вони для відводу очей. А насправді скажу я тобі, тільки спадщини моєї й чекають!

– Сьогодні кожному подзвонив, сказав, що погано мені. Так прибігли всі одразу! Очевидно – чекали, що я богу душу віддам, вже нетерпляче їм було, такі жадібні!

Галина тільки руками сплеснула:

– Чи у своєму ти розумі? Жартувати таким хіба можна?

– Це у стратегічних цілях!

– Та які тут цілі? Обдурив усіх…

– Вивів на чисту воду! Усіх розігнав, нічого від мене не отримають! – самовдоволено посміхнувся Лев Сергійович.

– Ось тобі й на! Заради тебе діти сюди летіли, а ти їх просто прогнав! Та на біса їм твоя спадщина, самі вже міцно на ногах стоять!

– Нічого ти не розумієш! Я ось нещодавно читав такі історії в Інтернеті, так у мене все точно сходиться!

– Господи, Льово, ти ж доросла людина, чого ж ти віриш усьому, що там пишуть!

– Диму без вогню не буває! Я їх тепер бачу наскрізь! Всі з гнильцем!

– Дурень ти, Льово! Хороші в тебе діти, допомогти тобі хотіли!

– І ти туди! – вигукнув Лев Сергійович і поспіхом пішов додому.

Тільки опинившись у квартирі, старий перевів дух.

– Всі прогнили, всі порохом покрилися – повільно промовив він. – Нікому вірити не можна, тільки собі.

Дарма, що родичів більше нема, зате на душі спокійніше. Адже всі з гнильцем…

Лев Сергійович чомусь забув, що майже кожних вихідних діти приїжджали до нього на чай, привозили онуків, Андрій допомагав фінансово, Варя у вільний час, клопотала у пенсіонера по господарству.

На свята у квартирі Лева Сергійовича збиралася велика компанія з двох сімей. Всі любили та поважали старого, ніхто й не думав про його спадок.

Але Лев Сергійович був розумнішим за всіх. На його думку, так точно. І це не обговорюється…

Діти взяли паузу, і вирішили дочекатися, коли старому бовдуру набридне фантазувати.

А не припинить нести нісенітницю, вони йому допоможуть прозріти, бо мають свої методи від вразливого батька – бо це не перші його чудасії.

Що ви скажете про витівки старого? Як би ви вчинили в подібній ситуації? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.

КІНЕЦЬ.