Доньку Віктор залишив, коли їй ледве виповнилося п’ять років і не дуже брав участь у її житті.

При розлученні з дружиною він чомусь вважав не таким вже й важливим збереження спілкування з дитиною, теж віднісши її до розряду колишніх.

Олена дуже переживала і не розуміла, чому її улюблений татусь збирає речі і кудись іде у невідомому напрямку.

– Досить плакати, доросла вже, вчись справлятися самостійно з проблемами! – якось різко сказав він і пішов у нове життя, не обертаючись.

Галя тихенько плакала і не знала, що сказати доньці. Після відходу батька вона якось перестала посміхатися. Єдиною відрадою для Оленки, залишалися добрі дідусь із бабусею, які взяли на себе повністю процес виховання та вирішення побутових проблем.

– Віктор пішов до іншої, і ти чудово знала про його нечесність, – почула одного разу Олена розмову дорослих.

– Я ж люблю його, може він схаменеться і повернеться назад, у нас же ж дочка підростає, – плакала Галина.

– Була б йому потрібна донька, то не бігав би по дівчатах із самого початку, – міркувала бабуся. – Значить так, досить переживати, займися дитиною, домашніми справами і вийди на роботу!

– Нічого мене тепер у цьому житті не тішить, – засмучувалася Галя. – Взагалі не уявляю, як жити далі.

Бабуся закликала її подумати про підростаючу доньку, але все було марно. Галина аж підскакувала при кожному дзвінку телефона або звуку автомобіля, не залишаючи надію на повернення чоловіка. Олена теж чекала на батька, скучала за ним і любила, але він не приїжджав і постійно знаходив приводи для відмови в побаченнях.

– Донька хоче з тобою провести вихідні, – іноді зверталася до Віктора колишня дружина. – Може візьмеш її хоча б на прогулянку?

– Обов’язково, але тільки потім зараз взагалі немає часу, – казав чоловік, не бажаючи продовжувати розмову.

Чим дорослішою ставала Олена, тим вона все менше вірила і сподівалася на присутність батька у своєму житті, із заздрістю дивлячись на ровесників із повних сімей.

У перший клас її повели дідусь із бабусею, бо мати працювала, а батько не особливо переймався такими «дрібницями».

Потім вони перевіряли уроки, переживали, коли дівчинка була слаба і намагалися робити для неї свята.

Галина тільки фізично знаходилася поруч, думки і почуття залишилися разом із чоловіком, тому особливого тепла вона просто не могла їй дати.

– Вже кілька років минуло після розлучення, – сварилася бабуся. – У твого колишнього давно інша дружина і все прекрасно, так що він явно не збирається повертатися назад, а ти все нісенітницями займаєшся.

– Мені ніхто не потрібен, окрім нього, – виправдовувалася Галина. – Ти ж знаєш, як я чоловіка любила ще зі студентства, так і не можу його забути…

– Донькою займися краще і своє особисте життя влаштовуй! – не розуміла такої дивної завзятості розсудлива жінка. – Інакше залишишся на старості років одна і будеш потім ще більше переживати від жалю про пропущені можливості.

Але переконання на Галю зовсім не діяли, і вона насолоджувалась своїми переживаннями, плекаючи надію на возз’єднання з Віктором.

Спочатку Олена підтримувала маму і спеціально намагалася призначати зустрічі батькові таким чином, щоб звести їх разом.

Потім зрозуміла марність таких спроб і зусиль, оскільки йому за фактом не були потрібні колишня дружина та дочка, від якої були лише проблеми.

Вона росла, вимагала уваги та матеріальних витрат, на які чоловік був категорично не готовий. У його новому житті була гарна та легка Вероніка, яка одразу поставила умови та визначила рамки.

– Залиш мене без ролі дбайливої мачухи і не намагайся нав’язувати спілкування зі своєю дитиною, мені це зовсім не цікаво, – сказала вона на початку стосунків.

– Як скажеш, моя королево! – не хотів засмутити її закоханий Віктор. – Я особливо і не збирався брати до нас малу, тим більше вона постійно вередує.

Не зробив чоловік виняток і після того, як дванадцятирічна Олена опинилася в лікарні.

– У нас зараз вільних грошей взагалі немає, – сказав він Галині, яка звернулася за матеріальною допомогою. – Ти розумієш, недавно автомобіль купили, ось тепер борги віддаємо.

– Може, можна щось вирішити? – хапалася вона за будь–яку надію, оскільки кошти були потрібні терміново.

– Ну не знаю, позич у своєї сестри, а я постараюся раніше цього місяця заплатити аліменти.

Потім Віктор перерахував кошти за рахунок двох місяців аліментів, провівши їх офіційно, щоб не виникало у майбутньому претензій.

Одного разу він навіть забіг до дочки в лікарню провідати її, приніс фрукти, які їй не можна було і врешті їх довелося віддати медсестрам.

На цьому участь батька в історії з лікуванням доньки закінчилася. Оскільки він мав безліч справ, Галя більше не ризикувала турбувати колишнього чоловіка проханнями, а зосередилася на роботі. Тепер їй потрібно віддавати борги, взяті у сестри…

– Давай на твій день народження влаштуємо шикарне свято, – якось запропонувала Олені мама. – Все–таки вісімнадцять років раз у житті буває, так що покличемо всіх твоїх друзів, хрещених і батька!

– Я за всіх, окрім батька, – спокійно відповіла Олена. – Досить жити в ілюзіях щодо того, що ми йому потрібні! У них із дружиною своє життя, у нас своє!

– Він же ж все одно твій тато… – намагалася доводити правоту своїх думок Галина.

– Жодної заслуги в моєму вихованні з його боку не було, тож не бачу причин для такого. І взагалі, якби ти вийшла вдруге заміж і знайшла мені нормального вітчима, більше толку було б!

Галя бентежилася від таких слів і не знаходила на них відповіді, оскільки за стільки років так і не змогла розлюбити колишнього чоловіка.

Він жив чудово з другою дружиною, їздив із нею відпочивати за кордон, купував автомобілі та будував дачу за містом.

А покинута жінка тішила себе надіями та жила у світі дивних ілюзій, які не розуміла навіть її юна дочка.

Протягом наступних років Олена нічого не чула про батька, який після закінчення виплат аліментів остаточно припинив участь у житті дочки.

Свою роль він показував у вигляді залишених позначок «подобається» під фото у соцмережах. При цьому сам ділився фото з чергової поїздки у компанії дружини і все здавалося просто та зрозуміло.

– Ти запрошуватимеш на весілля батька? – запитала Галина дочку, яка зібралася заміж за однокурсника одразу після закінчення навчання в інституті.

– Не бачу сенсу… – чесно сказала дівчина. – У нас буде невеличке свято для найближчих людей і батько не має до них жодного відношення.

Галя довго переконувала дочку, але все було марно. Погодилась вона після звернення нареченого.

– Які б у вас стосунки не були в минулому, вже не важливо, – розважливо сказав Артем. – Давай запросимо Віктора Івановича на наше свято разом з дружиною, а там самі нехай роблять, як вважають за потрібне. Ми свої моральні зобов’язання виконаємо, а може після цього вдасться навіть вибудувати нормальні стосунки…

У дива Олена ніколи особливо не вірила, але опиратись і запрошення відправила. З причин, які заважали йому і раніше спілкуватися з донькою, Віктор на саме свято приїхати не зміг, тому привітав молодят у РАГСі.

– Так співпало, що у дружини сьогодні ювілей, тому ми не зможемо бути присутніми на вашому святі, оскільки запланована своя вечірка, – сказав він, простягаючи конверт з грошима. – Вона не змогла приїхати, оскільки зайнята приготуваннями, тому я за нас обох.

Артем намагався спілкуватися дружелюбно та привітно, а в Олени одразу ж зіпсувався настрій.

Вона все розуміла, але в душі було дуже прикро, що рідний батько в такий важливий день не зміг виділити кілька годин уваги для того, щоб бути на весіллі єдиної дочки.

Але плакати вона не могла, не бажаючи остаточно зіпсувати настрій.

– Нареченого звісно ти могла б вибрати собі і кращого, – сказав батько на прощання, поки Артем відбіг кудись убік.

Олена очі вирячила від несподіванки.

– А я взагалі–то дозволу твого й не питала! – не змогла змовчати Олена. – Тож бажаю гарно відзначити ювілей!

…Протягом наступних п’яти років Олена практично не перетиналася з батьком.

Потім народився Микола і весь вільний час займало його виховання.

Дідусь вирішив познайомитись із онуком через рік після його народження, хоча знав про нього від самого початку. Вони жили в одному місті і не приховували поповнення в сімействі.

– Мені здається хлопчик схожий на твого чоловіка і немає нічого від тебе чи мене, – з жалем сказав Віктор, розглядаючи малюка.

– Невже так важливо, щоб він був схожий саме на тебе? – не розуміла Олена. – Він що перестає бути моєю дитиною і твоїм онуком?

– Ні, я просто сказав свою думку, – відповів Віктор, приховуючи розчарування.

Йому чомусь відчайдушно хотілося побачити у хлопчику свої риси.

Вирушаючи в гості, він навіть подумав собі, що братиме активну участь у долі онука, якщо він пішов у його рід, а в ньому бач все від зятя.

Наступного разу Віктор зателефонував дочці після того, як опинився у лікарні. Він розраховував на те, що вона все кине і примчить його провідувати, але в Олени такого пориву не сталося зовсім.

– Я не можу возити тобі супи та соки, – сказала вона чесно. – Микола маленький ще, Артем на роботі, до того ж у тебе є дружина і це безпосередньо її моральний обов’язок.

– Вероніка трохи зайнята, у неї зараз курси омолоджувального масажу і заняття з йоги, – невимушено казав чоловік. – А ти могла б і відвідати, донька ж як–не–як, хоч і не вдячна, але все одно рідна.

– Теоретично могла б, і можливо навіть із почуття обов’язку так і зроблю на вихідних, – спокійно відповіла Олена. – Але зроблю це виключно з ввічливості. Просто я веду до того, щоб ти не розраховував на старості років перекласти на нас зобов’язання щодо догляду за вами.

У тебе своя сім’я, у мене своя, а щоб так не вийшло, розлучатися треба було тільки з мамою, а не викреслювати мене зі свого життя!

Олені після такої розмови несподівано полегшало, ніби вона скинула давній і важкий тягар, який носила на душі багато років.

Віктор образився, засмутився і не зрозумів поведінки дочки.

Він у принципі нічого про неї не знав і не розумів, бо не хотів.

Багато років тому це здавалося правильним вибором, а тепер стало прикро.

Та розуміння причин і наслідків того, що відбувається у нього, так і не з’явилося…

КІНЕЦЬ.