Ти б частіше навідувалася, знала б, як Віка виглядає. А то ти зовсім забула про рідню. Нічого, окрім себе й rрошей не бачиш.

Ірина жила сама вже шість років. Нового чоловіка не мала, хоча було чимало кандидатів.

У неї власний бізнес, квартира та авто. Одним словом, самодостатня жінка.

Коли не стало її чоловіка, Ірина закрилася в собі. Через певний час вона відкрила власну справу, мала за мету заробити грошей та допомагати на старість своїм батькам. Жаліла лише про одне: вона не встигла народити дитину, тож тепер не мала заради кого жити.

Зараз їй тридцять дев’ять років.

Вона взяла до себе доньку своєї двоюрідної сестри.

Вікторія, студентка другого курсу, яка на час навчання в університеті жила в Ірини.

– Ти й так сама живеш. А моя Віка допоможе тобі по хаті, чи за продуктами сходить. Вона в мене спокійна, не гуляща. Нащо їй жити в гуртожитку, коли є ти? – вмовляла Ірину сестра.

– Грошей трохи дамо. Але багато не зможемо, ми самі бідні.

Звісно, Ірина не сміла брати від дівчини грошей, а все залишала їй. Тож Вікторія мала кошти на власні потреби.

Так минуло три роки.

Віка закінчила навчання та планувала повертатися додому. Однак Ірина не хотіла її відпускати.

Їм було добре удвох проводити час. Вони разом ходили на фільм, на шопінг, Віка ділилася своїми потаємними секретами про залицяльників. Та й дівчині таке життя було дуже до вподоби, але вертатись додому все ж потрібно було.

Коли Віка повернулася в рідне місто, вона зовсім забула про тітку Ірину. Дівчина перестала відповідати на її дзвінки, хоч Ірина не раз телефонувала їй.

Віка заміж зібралась! – сказала якось під час розмови далека родичка Ірини.

– Святкуватимуть в новій хаті. Тебе кликали? Віка ж у тебе стільки часу жила.

– Ні, не кликали, – здивовано відповіла Ірина.

Тоді жінка вирішила поїхати до молодят без запрошення.

Думала, її приймуть, тим більше з подарунком.

Автобус зупинився неподалік від хати її рідні. Ірина пішла на звук гучної музики. Вона тут вже давно не була. Родина встигла поставити нові пластикові вікна, поклали бруківку, на подвір’ї стояло два дорогих авто. Як виявилося, Віка вийшла заміж за бізнесмена. От тільки дівчина дуже змінилася. Вона перефарбувала волосся, почала курити та вживати нецензурну лексику.

Тоді на зустріч Ірині вийшла її двоюрідна сестра.

– Ей, сестро. Як ти сміла припертися без запрошення?

– Думала, ви просто забули про мене. Розумію, святкова метушня. Буває…, – відповіла Ірина, – а Віка де?

– Вона на фотосесії. Ти б частіше навідувалася, знала б, як Віка виглядає.

А то ти зовсім забула про рідню.

Нічого, окрім себе й грошей не бачиш. Вікторія наша заміж виходить. За заможного чоловіка. Ти ж нічого не знаєш. Не цікавишся…

– Я все зрозуміла, тоді здоров’я вам, а молодим щастя, – сказала Ірина, а потім обернулася та пішла.
Дорогою додому вона вирішила зателефонувати іншим родичам, які покликали її в гості.

– Приїжджай, ми стіл зараз накриваємо, – ці слова хоч трохи збадьорили Ірину.

– От невдячні. Не переживай, ми так їх прославимо, що мало не здасться.

Назад Ірина поверталася поїздом.

Їй приснився сон, в якому жінка нібито чекає на появу дитини.

Ірина прокинулася з думкою, де ж їй шукати дитину. Завагітніти? Куди тепер?

Коли Ірина вийшла з потяга, її погляд впав на оголошення про дитячий будинок.

– Чому б ні? – подумала Ірина про себе.

Так минуло чотири місяці.

Жінка приглянула собі чотирьохрічну дівчинку, яка з першого знайомства стала називати її “мамою”.

– Ще трішки. Скоро ми будемо разом, люба моя. Я обов’язково тебе заберу, спершу оформлю всі необхідні документи.

Минув місяць.

Ірина привела дівчинку в дім. Нарешті в неї є заради кого жити.

КІНЕЦЬ.