Коли у селищному Будинку культури закінчився вечірній сеанс, на вулиці вже темніло. Звичайно, у вікнах будинків ще горіло світло, а подекуди дорогу і вузькі тротуари висвітлювали рідкісні вцілілі ліхтарі, але повертатися в цей час додому поодинці зважилася б не кожна дівчина.

Ось і Наташа вийшла із зали з двома подругами – Анею та Світланою.

Дівчата були сусідками та в кіно, як правило, ходили разом.

Вони йшли вздовж дороги та обговорювали фільм, який щойно подивилися. Несподівано ззаду почулися кроки, а за деякий час пролунав чоловічий голос:

– Добрий вечір, дівчата! А вам не страшно без охорони ходити? Може, проводити? А то раптом вас хтось образить?

Дівчата впізнали хлопця – це був Мишко Крилов.

– Знайшовся захисник, – сказала Наталка. – Якщо ти нас не скривдиш, то більше нема кому. Тож проходь уперед, не затримуйся.

– Ну, дивіться. Я просто запропонував, – сказав Михайло і, обігнавши дівчат, швидко пішов уперед.

– Наташа, а я давно звернула увагу, що Крилов до тебе небайдужий, – зауважила Ганна. – Придивись: де ти, там і він крутиться.

– Не придивлялася і придивлятися не стану. Крилов – не герой мого роману, – відповіла Наталя.

– А хто герой? – Запитала Світлана.

– Поки що такого немає, – відповіла Наталя. – Точніше, вони є – цілих двадцять шість героїв та героїнь.

– Це ти про свою молодшу групу? – Усміхнулася Аня.

– Абсолютно правильно, – погодилася з нею Наталка, яка працювала вихователем у селищному дитячому садку.

Дівчата дійшли до перехрестя, попрощалися, і кожна пішла до свого будинку.

Наталя вже підходила до хвіртки, коли дорогу їй перегородив Михайло.

– Що так довго йшли? – Запитав він. – Я тебе вже давно тут чекаю.

– А міг би й не чекати. Я тебе про це не просила, – відповіла дівчина і зробила крок до хвіртки.

– Стривай, поговорімо.

– Про що нам ще говорити, Мишко? Я тобі вже давно сказала, що зустрічатися з тобою не буду.

– Чому?

– Бо не хочу! Що тут може бути незрозумілого?

– Запитала Наталка.

– Чим я тобі не догодив? Працюю і заробляю непогано, будинок у нас хороший, другу половину батьки нам віддадуть, зовні я – не гірший за інших.

– Що тобі ще треба? Хочеш, щоб я тобі співав під вікнами? Так у нас у селищі це не заведено – сусіди одразу дільничного викличуть.

– Мишко, є таке слово – “кохання”. Ти його чув? – Запитала Наталка.

– Чув. Так я ще минулого разу сказав, що я тебе кохаю, пам’ятаєш?

– Пам’ятаю. А я минулого разу сказала, що тебе не кохаю. І з того часу нічого не змінилося! – відповіла дівчина і штовхнула хвіртку. – Бувай, мені завтра рано на роботу.

Родина Крилових мало чим відрізнялася від інших сімей селища. Цілий тиждень вони працювали, а надвечір у п’ятницю, глава сім’ї Олексій – влітку лежав біля стіни сараю, де спав майже до світанку, а взимку – у сінях.

Дружина його із цією шкідливою звичкою чоловіка за стільки років спільного життя вже змирилася.

Тим більше, що Олексій ніколи не буянив, а, «відхворівши» до половини суботи, брався за чоловічі домашні справи, яких у своєму будинку та в господарстві було багато.

На їх ділянці стояло два будинки, обидва розділені на дві половини з окремими входами. В одному жила сім’я старшого сина – тридцятип’ятирічного Івана.

У другій частині цього будинку раніше жив середній син – Володимир – доти, доки дружина не пішла від нього.

Друга половина батьківського будинку була підготовлена ​​для молодшого Михайла. Тільки проблема була в тому, що він ніяк не міг знайти собі пару.

Причина була простою: з невістками в сім’ї не церемонилися, вважали їх за безплатну робочу силу.

Дружина старшого сина, Валентина, разом зі свекрухою з ранньої весни до пізньої осені обробляла величезну ділянку, працювала майже не розгинаючи спини. При цьому звичайної домашньої роботи теж ніхто не скасовував.

Валентині йти було нікуди, а ось дружина середнього – Володимира, швидко розібравшись у ситуації, взяла однорічного сина та пішла до своїх батьків.

У селищі всі про всіх знають, тому Михайлу знайти наречену було дуже важко – ніхто не хотів у найми йти. Наталя була вже третя дівчина, котра йому відмовила.

– Що так пізно прийшла? – Запитала Наташу мати. – Фільм уже давно скінчився.

– Та Мишко Крилов біля хвіртки підстеріг, – не стала приховувати донька.

– Що йому від тебе треба?

– Заміж кличе.

– А ти що?

– Мамо, ну я ж не божевільна. Краще самій залишитися, ніж за Мишка виходити. Грубий він. Та й родина в них ще та, – відповіла Наталя.

– Це точно, – втрутився у розмову батько. – Олексій, а слідом за ним уже й Іван із Вовкою у склянку заглядають. А жінки орють.

На Валентину подивитися – адже їй трохи за тридцять, а виглядає на всі сорок. Уся виробилася. Ти, Наталю, якщо Мишко ще чіплятиметься, братам скажи – вони йому все доступно пояснять.

Поговорили та забули. Але через місяць про Мишка та його «сватання» довелося згадати.

Цілком випадково мати Наталії та мати Михайла зустрілися в крамниці.

– Що це ти зі мною через губу вітаєшся? – ні з того ні з цього почала мати Михайла.

– Нормально я з тобою привіталася, Любо.

– Звичайно, нормально! Запишалися зовсім! Тільки незрозуміло чому, – не відставала та. – Наташка твоя теж ходить, ніс задирає.

– Чим наш Мишко їй не до вподоби? Огляньтеся – наречених у селищі не багато – незабаром дівки за кривого діда Федора з радістю заміж підуть.

– Люба, не лізь ти в їхні справи. Захочуть – самі зговоряться. А не зговоряться, отже, не доля, – відповіла мати Наталі.

– Не доля! Стривай, доля ще може так обернутися, що твоя Наташка в ногах у Михайла валятиметься, проситиме, щоб він її заміж узяв.

Про цю неприємну розмову мати Наталії розповіла вдома.

– Цікаво, що вони задумали? – стурбовано запитав батько. – Наташо, ти цей тиждень в яку зміну працюєш? Може тебе зустрічати після роботи?

– Та не переживай, тату, це все лише розмови. Не стане ж Мишко до мене на вулиці чіплятися. Я з роботи о сьомій годині повертаюся – і світло ще, і люди на вулицях, – заспокоїла його Наталя.

Вона й сама не переживала. Але, як виявилося, марно.

У середу дівчина поверталася з роботи о пів на восьму – зайшла до крамниці, поговорила з подругою. До будинку вже залишалося зовсім небагато – один поворот.

Наталка звернула за ріг і зупинилася: щоб іти далі, треба було перейти містки, перекинуті через канаву. Але на тому боці стояв Михайло, який перегородив шлях.

Наталка озирнулася – провулок був порожній. Увечері тут майже не було людей – проходили лише ті, хто мешкав у сусідніх приватних будинках.

Михайло посміхнувся і сказав, кивнувши на свою машину, що стояла поруч із відчиненими пасажирськими дверима:

– Не бажаєш зі мною покататися?

– Не бажаю. Іди з дороги, – відповіла Наталя.

– А якщо не піду?

– Мишко, не пустуй, пропусти мене, я додому поспішаю.

– Скажи, що підеш за мене, тоді пропущу. Разом до твоїх батьків підемо, свататися буду, – сказав Михайло.

У цей момент Наталя зрозуміла, що він не тверезий.

– Ти вже хильнув? – Запитала вона.

– Трохи. Для хоробрості, – відповів Михайло.

Вони стояли на різних кінцях містків і розмовляли вже хвилин двадцять, Наталя зрозуміла, що Михайло її не пропустить. Але, на її щастя, з-за рогу почулися голоси, і в провулок звернули дві жінки, що жили по сусідству.

– Доброго вечора, – привіталася з ними Наталя.

Михайло, побачивши жінок, повернувся і пішов до своєї машини.

– Що це він? – Запитала одна з жінок.

– Не давав пройти, – відповіла Наталя.

– Заміж кликав.

– Теж мені – наречений, – усміхнулася сусідка.

Повернувшись додому, Наталя одразу ж розповіла про витівку Михайла батькам.

Батько і два її брати одразу попрямували до будинку Крилових.

Там вся родина була у зборі, а оскільки це було середина тижня, то глава сім’ї – Олексій – був тверезий.

– Загалом так, – сказав батько Наталі, – якщо мені дочка ще раз поскаржиться, що ваш Мишко їй проходу не дає, то ми йому руки й ноги повисмикаємо і місцями поміняємо.

– Зрозуміло? У поліцію заявляти не станемо – самі розберемося. Потім не скаржтеся.

– Теж мені, принцеса на горошині!

– Вигукнула мати Михайла.

– Цариця яка! Мишко їй поганий! Ну і нехай одна вік кукує!

– Олексію, поговори з сином. Я не жартую. Нехай навіть у бік Наталії не дивиться, я дочку образити не дам, – сказав батько.

Деякий час хтось із сім’ї проводжав Наташу на роботу і зустрічав з роботи. Але незабаром стало відомо, що Михайло звільнився та поїхав до міста. Наташа нарешті вільно зітхнула.

А через півтора року мати Михайла хвалилася сусідкам:

– Мишко наш з міською одружився, житиме у двокімнатній квартирі у новому будинку з ліфтом. На завод улаштувався працювати.

– От і добре! – сказала мати Наталі, почувши цю новину.

А самій Наталці було не до Мишки – вона готувалася до весілля з батьком свого вихованця, Назаром. Вже минуло два роки, як він втратив дружину, й сам виховував сина Богдана.

Тому Наталка стане не тільки коханою дружиною, а й мамою чотирирічного Богдана, якого вона полюбила всією душею, та серцем. Таке воно – життя…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.