Тетяна сиділа на веранді свого маленького будинку в передмісті Неаполя. Сонце повільно сідало за обрій, забарвлюючи небо в рожеві та помаранчеві відтінки.

Вона тримала в руках чашку еспресо, насолоджуючись моментом тиші після довгого дня роботи в місцевій пекарні. Її життя в Італії було спокійним, але одноманітним: робота, дім, іноді прогулянки з подругами-емігрантками.

Вона вже десять років жила далеко від рідної України, але думки про сина Олега, який залишився вдома, ніколи не покидали її.платити

Раптово тишу розірвав дзвінок телефону. Тетяна глянула на екран – невідомий номер. Вона зітхнула, бо не любила відповідати на незнайомі дзвінки, але щось підказало їй, що це може бути важливо.

– Алло, – сказала вона обережно.

– Тетяно Іванівно? – різкий жіночий голос на іншому кінці лінії звучав напружено.

– Це Алла, ваша невістка.

Тетяна здивовано підняла брови. Вона знала, що Олег одружився кілька років тому, але спілкування з Аллою було мінімальним.

Вони бачилися лише раз, коли Тетяна приїжджала до України на весілля. Алла здавалася їй тоді тихою, скромною дівчиною. Але зараз її голос був сповнений гніву.

– Алла? Що сталося?

– Тетяна відчула, як серце закалатало швидше.

– Що сталося?!

– Алла майже кричала.

– Ваш улюблений синочок покинув мене! З двома дітьми! І заявив, що аліменти платити не буде!

Сказав: «Хочеш грошей – дзвони до моєї матері в Італію!» Ось я і дзвоню! Ви мені винні десять тисяч євро!

Тетяна ледь не випустила чашку з рук. Вона поставила її на стіл і глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїтися.

– Алло, заспокойся, будь ласка. Розкажи все по порядку. Що сталося з Олегом? Чому він вас покинув? І звідки взялася ця сума – десять тисяч євро?

Алла на мить замовкла, але Тетяна чула її важке дихання. Потім вона заговорила знову, цього разу трохи спокійніше, але все ще з нотками роздратування.

– Ваш Олег, – почала вона, – пів року тому почав поводитися як чужий.

Спочатку приходив додому пізно, потім взагалі зникав на кілька днів. Я думала, може, робота, може, справи якісь. Але потім я дізналася, що він закрутив роман із якоюсь молоденькою офіціанткою!

Я намагалася поговорити, благала його повернутися до сім’ї, до дітей – Софійки і Максимка. Але він лише сміявся! А тиждень тому заявив, що йде від нас, і щоб я не чекала від нього ані копійки.

Сказав, що ви, Тетяно Іванівно, багата, живеш в Італії, тож можеш мені допомогти. І кинув слухавку.

Тетяна відчула, як у горлі застряг клубок. Олег, її єдиний син, якого вона виховувала сама після того, як не стало чоловіка, ніколи не здавався їй безвідповідальним.

Він був добрим хлопцем, хоч і трохи імпульсивним. Але щоб кинути сім’ю? Це не вкладалося в голові.

– Алло, я розумію, що ти зараз у відчаї, – сказала Тетяна, намагаючись зберігати спокій.

– Але я не можу просто так взяти і вислати тобі десять тисяч євро. По-перше, я не багата, я працюю в пекарні.

По-друге, я хочу поговорити з Олегом. Де він зараз?

– Не знаю! – різко відповіла Алла. – Він не бере слухавку, не відповідає на повідомлення.

Може, вже з тією своєю офіціанткою десь у відпустці гріється. А я тут сама з двома дітьми, без роботи, без грошей! Ви його мати, ви повинні щось зробити!

Тетяна відчула, як гнів починає закипати в ній. Не через Аллу, а через Олега. Якщо все, що вона каже, правда, то як він міг так вчинити? Але вона знала, що криком і звинуваченнями проблему не вирішити.

– Добре, Алло, – сказала вона твердо. – Я зараз не можу тобі нічого обіцяти, але я розберуся. Дай мені час. Я спробую знайти Олега і поговорити з ним. І ми разом вирішимо, як допомогти тобі і дітям.

Алла фиркнула.

– Час? У мене немає часу! У мене діти їсти хочуть, а в холодильнику порожньо! Ви думаєте, я просто так дзвоню? Мені соромно, Тетяно Іванівно, але я не знаю, до кого ще звернутися.

Тетяна відчула провину. Вона справді не знала, як живе Алла, як ростуть її онуки. Вона була далеко, занурена у своє життя в Італії, і спілкування з сином обмежувалося короткими дзвінками раз на місяць.

– Я зрозумію, Алло. Дай мені два дні. Я зв’яжуся з тобою, – пообіцяла Тетяна і поклала слухавку.

Тієї ночі Тетяна не могла заснути. Вона сиділа за столом, переглядаючи старі фотографії Олега на телефоні.

Ось він маленький, біжить до неї з квітами на День матері.

Ось він на випускному, усміхнений, у костюмі.

А ось на весіллі з Аллою – щасливий, тримає її за руку. Що пішло не так?

Наступного дня Тетяна взяла вихідний на роботі й почала дзвонити всім, хто міг знати, де Олег.

Вона телефонувала його друзям, сусідам, навіть далекій родичці в Україні, але ніхто не мав уявлення, де він.

Нарешті вона набрала номер старого друга Олега, Миколи, який колись працював з ним.

– Тетяно Іванівно, – голос Миколи звучав ніяково. – Я не хотів вам казати, але Олег останнім часом змінився. Він зв’язався з якоюсь компанією… не дуже хорошою. Почав багато пити, казав, що йому набридло сімейне життя. Я намагався з ним поговорити, але він не слухав.

– А де він зараз? – Тетяна стиснула телефон так, що пальці побіліли.

– Востаннє я його бачив у барі в центрі міста. Він був із якоюсь дівчиною. Сказав, що планує поїхати кудись за кордон, може, до Польщі чи Чехії. Але точно не знаю.

Тетяна подякувала Миколі й поклала слухавку. Її серце стискалося від болю.

Вона відчувала, що втрачає сина, але не могла дозволити собі здатися.

Вона вирішила, що поїде в Україну. Якщо Олег справді втік, вона знайде його. А якщо ні – то змусить його взяти відповідальність за свою сім’ю.

Через тиждень Тетяна вже була в Україні. Вона зупинилася в старій квартирі своєї сестри Галини в Києві. Галина, побачивши сестру, одразу зрозуміла, що щось не так.

– Таню, що сталося? Ти ж не приїжджала роками, а тут раптом… – Галина поставила перед сестрою тарілку з варениками.

Тетяна зітхнула і розповіла все: про дзвінок Алли, про Олега, про його зникнення. Галина слухала, хитаючи головою.

– Твій Олег завжди був трохи бунтарем, – сказала вона. – Але щоб кинути дітей? Це вже занадто. Що ти плануєш робити?

– Знайду його, – твердо сказала Тетяна. – І поговорю з Аллою. Вона, може, і перебільшує, але я мушу знати правду.

Наступного дня Тетяна поїхала до Алли. Та жила в невеликому містечку за сто кілометрів від Києва.

Будинок був старий, але охайний. Алла відчинила двері, тримаючи на руках дворічного Максимка. П’ятирічна Софійка ховалася за її спиною, дивлячись на Тетяну великими переляканими очима.

– Проходьте, – сухо сказала Алла, жестом запрошуючи Тетяну до хати.

Всередині було скромно, але чисто. На столі лежали дитячі малюнки, а на дивані – кілька іграшок..

– Алло, розкажи мені все ще раз, – попросила Тетяна, сідаючи на стілець.

Алла зітхнула і почала розповідати. Її історія була схожа на ту, що вона розповідала по телефону, але цього разу вона додала більше деталей.

Олег почав змінюватися після народження Максимка. Він скаржився, що сімейне життя його душить, що він хоче «жити для себе».

Алла намагалася врятувати шлюб, але він лише віддалявся. А потім з’явилася та офіціантка – Ірина, молодша за нього на десять років.

– Я не знаю, що він у ній знайшов, – гірко сказала Алла. – Але він сказав, що я йому набридла, що діти – це тягар. І пішов.

Тетяна слухала, стискаючи кулаки. Їй хотілося кричати, плакати, але вона тримала себе в руках.

– А ці десять тисяч євро? – тихо запитала вона.

Алла опустила очі.

– Я… Я просто сказала це з гніву. У нас борги, Тетяно Іванівно. За квартиру, за комуналку. Я не працюю, бо Максим ще малий, а Софійку не беруть у садок, бо немає місць. Я не знаю, як виживати.

Тетяна подивилася на онуків. Софійка тихо гралася лялькою, а Максим заснув у Алли на руках. Вона зрозуміла, що не може залишити їх напризволяще.

– Я допоможу, – сказала вона. – Але не десять тисяч євро, бо таких грошей у мене немає. Я залишу тобі частину своїх заощаджень, а решту ми придумаємо разом. І я знайду Олега. Він не втече від відповідальності.

Алла подивилася на неї з подивом, а потім у її очах з’явилися сльози.

– Дякую, – прошепотіла вона.

– Я не думала, що ви… що ви приїдете.

Наступні тижні Тетяна провела в Україні, шукаючи Олега.

Вона обійшла всі бари, де він міг бути, розпитувала його друзів, навіть найняла приватного детектива. Нарешті їй вдалося вийти на слід: Олег був у Польщі, працював на будівництві у Варшаві.

Тетяна купила квиток на автобус і поїхала до нього.

Коли вона знайшла Олега, він стояв на будівельному майданчику, брудний і втомлений. Побачивши матір, він спочатку зніяковів, а потім спробував усміхнутися.

– Мамо? Що ти тут робиш?

– Що я роблю? – Тетяна ледве стримувала гнів. – Олег, як ти міг кинути свою сім’ю? Твоїх дітей? Аллу? Ти хоч уявляєш, що вони зараз переживають?

Олег опустив очі.

– Мамо, ти не розумієш. Я не можу так жити. Мені потрібна свобода. Алла… вона весь час вимагала від мене чогось. А Ірина… вона мене розуміє.

Тетяна схопила сина за плечі.

– Свобода? Олег, ти батько! У тебе двоє дітей! Ти не можеш просто взяти і втекти від них! Ірина тебе розуміє? А чи зрозуміє вона, коли ти покинеш і її, як покинув Аллу?

Олег мовчав. Тетяна бачила, як у його очах борються сором і впертість.

– Я не повернуся, – нарешті сказав він.

– Але я надсилатиму гроші. Обіцяю.

– Ти надсилатимеш гроші, і я простежу за цим, – твердо сказала Тетяна.

– І ти поїдеш зі мною до України. Поговориш з Аллою, вибачишся перед дітьми. Ти не можеш просто зникнути з їхнього життя.

Олег довго мовчав, але врешті кивнув. Тетяна знала, що це лише початок. Попереду було багато роботи – відновити довіру, допомогти Аллі стати на ноги, повернути Олега до відповідальності. Але вона була готова. Вона була матір’ю і бабусею, і заради своєї сім’ї вона готова була боротися.

Повернувшись до України, Тетяна залишилася ще на місяць. Вона допомогла Аллі влаштувати Софійку в садок, знайшла їй тимчасову роботу в місцевому магазині.

Олег, як і обіцяв, почав надсилати гроші, хоч і нерегулярно. Тетяна знала, що він ще не змінився, але вірила, що з часом він зрозуміє свою помилку.

Коли Тетяна повернулася до Італії, вона відчувала себе виснаженою, але щасливою. Вона не тільки допомогла своїм онукам, але й відчула, що її життя знову має сенс. Вона зателефонувала Аллі.

– Алло, як ви там? – запитала вона.

– Дякую вам, Тетяно Іванівно, – голос Алли був теплим.

– Ми справляємося. І Софійка вчора намалювала вам малюнок. Я надішлю його поштою.

Тетяна усміхнулася, дивлячись на захід сонця над Неаполем.

– Чекаю, – сказала вона.

– І тримай мене в курсі. Ми тепер сім’я

Джерело