Тетяна сиділа за комп’ютером, але дивилася не на екран, а у вікно. Останні теплі вересневі дні… І навіть не про це вона думала, а про те, на що витратити премію, яку вона несподівано отримала.

– Андрійку нові кросівки потрібні. Росте хлопчик. І куртку треба, але до весни вона стане йому мала. Краще відкласти гроші на відпустку і, нарешті, наступного літа з’їздити на море…

Але тут у кабінет увійшла Світлана і зупинила роздуми Тетяни.

– Як вам, га? Оцініть. Я купила нове пальто! Пасує, правда? Дуже дороге, але воно того варте! – вона широко розставила руки, демонструючи обновку. – Ну як?

– І чобітки нові? Замшеві? – запитала Олена, сусідка Тетяни по кабінету. – У дощ раз пройдеш нашими дорогами, і розваляться твої чобітки.

– А може й мені купити нове пальто? Ні, ну справді. Ходжу четвертий рік у старому. Але мама… Мама не зрозуміє. Мені майже сорок, а я ще переживаю, що скаже мама. Я можу дозволити хоч раз у житті зробити собі подарунок. Тим більше, це не вплине на сімейний бюджет. Я ж заробила ці гроші. І можу розпорядитися ними, як захочу. Світлана на чотири роки молодша, а здається, на всі десять. Щоправда, у неї немає десятирічного сина і строгої мами, яка досі вважає мене маленькою незрозумілою дівчинкою, – так розмірковувала Тетяна, дивлячись на Світлану в модному пальті.

А дівчата в цей час сперечалися про щось.

– Годі тобі. Заздриш. У дощ одягну старі калоші. Які ви нудні. Піду ще дівчатам із бухгалтерії покажу, – сказала Світлана ображено й попрямувала до дверей.

– Світланко, стривай! – гукнула її Тетяна. – А де ти його купила?

– Що сподобалось? – Світлана повернулася до столу Тетяни. – Тримай.

Вона дістала з кишені картку магазину.

– Тут і адреса, і хороша знижка.

– Ой, я так просто спитала, – розгубилася Тетяна, не зводячи очей з картки.

– Облиш ти, один раз живемо. Гаразд, я піду далі хвалитися, – сказала Світлана і випурхнула з кабінету, залишивши на столі картку магазину.

– Тетянко, чого замислилась? – запитала Олена, визирнувши через свій монітор.

– Пальто мені давно потрібне нове. Премію отримала, може, теж купити?

Олена знизала плечима.

– Дороге й непрактичне. Світланку хлопець на машині на роботу возить. А ти в ньому в маршрутці в годину пік будеш їхати. І мама твоя… Ой, Тетяна, дивися, влаштує вона тобі за це пальто.

Подруги, не змовляючись, засміялися.

– Тобі добре говорити, у тебе чоловік є. Майже кожного сезону обновки купуєш. А я все життя покупки робила за залишковим принципом. Спочатку відкладу гроші на квартиру, потім на продукти, на Андрійка грошей не напасешся, росте як на дріжджях. А з того, що залишиться, намагаюся викроїти собі хоч трохи. І тішуся, якщо вдається купити дрібничку зі знижкою, – Тетяна зітхнула.

– Агов, знову зависла? Тоді не думай, і йди в магазин після роботи, – сказала розважлива Олена. – І справді, одягаєшся, як якась тітка. Вибач. Світлана вертихвістка, а мужики на неї ведуться. А ти гарна. І характер у тебе золотий. Одягнути тебе, то відбою від мужиків не буде. Все вірно – зустрічають по одягу. Чоловіки люблять очима. І не слухай маму. Зроби собі подарунок, – Олена посміхнулася й сховалася за монітором.

Тетяна вийшла заміж пізно. З такою строгою мамою, колишньою вчителькою математики, дивно, що взагалі вийшла. Тетяна все життя переживала її підвести, відмінницею була.

Хоча маму теж можна зрозуміти. Виховувала Тетяну вона одна. Коли їй не виповнилося і п’яти років, мати розлучилася батьком. Він почав гульбанити. Грошей завжди бракувало, жили важко і скромно. Не аліменти отримували від батька, а сльози. За п’ять років він взагалі зник. Мати намагалася його шукати, людина все ж таки. Але він зник, наче й не було його ніколи. Може, вже і в живих його немає. Зник разом із аліментами…

Тетяна закінчила університет із відзнакою, працювала, а особисте життя не складалося.

Чоловікам вона подобалася. Але вони не подобалися її мамі.

То надто гарний, розбалуваний жіночою увагою. За таким наглядати треба, все життя переживай, що відведуть. То розлучений, без житла. Прийде у їхнє житло, а ну як розлучаться? Квартиру ділити?

Подруги вже вдруге заміж повиходили, діти в школу пішли, а в Тетяни до ладу ще й не було серйозних стосунків.

Зрештою, вона познайомилася з чоловіком, який сподобався мамі. Сподобався, чи ні, але мама вирішила цього разу не заважати дочці. Час іде, так і старою дівою залишиться. Що ж хорошого? Внуків теж хочеться, діло до пенсії йде.

Після весілля Тетяна переїхала до чоловіка, майже одразу завагітніла. З появою дитини почалися проблеми. Маленький Андрій погано спав ночами, чоловік не висипався, додому після роботи не поспішав. Якось прийшов і сказав, що йому все набридло, що покохав іншу…

Тетяна взяла Андрійка і повернулася до мами. Спочатку сподівалася, що чоловік одумається, забере їх із сином до себе, але він навіть на дзвінки не відповідав.

– Я так і знала, що цим все закінчиться, бо ти зовсім не розумієшся на людях. Занадто довірлива, тебе легко обманути… – мама відчитувала Тетянку, а вона мовчала.

А що скажеш? Почне виправдовуватися, посваряться, як завжди. А Андрійку сварка не піде на користь.

Мати онука любила, згодом заспокоїлася. Але Тетяна кроку ступити не могла без її відома. За характером спокійна, не сварлива, вона намагалася уникати розбірок.

Коли Андрію виповнилося два роки, його віддали у садок, а Тетяна вийшла на роботу.

Але Андрійко часто й довго був слабий. Мама вийшла на пенсію і почала сидіти з онуком. Зарплати та пенсії ледь на трьох вистачало. Але все ж таки вони відкладали потроху, збирали, щоб звозити Андрійка на море, поїсти свіжих фруктів досхочу, погрітися на сонечку. Ріс він тямущим і лагідним. І заради нього Тетяна готова була багато терпіти.

…Дійшовши до скляних дверей дорогого магазину, через які проглядалися довгі ряди одягу, Тетяна зупинилася. Вона тупцювала біля дверей, не наважуючись увійти.

Але якщо вона зараз піде, то навряд чи прийде сюди знову.

Тетяна зробила глибокий вдих і відкрила двері. Над головою мелодійно задзвеніли дзвіночки.

Не встигла вона озирнутися, як до неї підійшла молода жінка.

– Здрастуйте. У нас нова колекція верхнього одягу осінь-весна, а на торішню колекцію діють знижки. Що вас цікавить – пальта, куртки, жакети? – жінка усміхалася привітно, ніби не помічала скутості Тетяни та її скромного одягу.

– Пальто. Мені потрібне пальто, – сказала Тетяна і теж усміхнулася, намагаючись приховати розгубленість.

– Розмір у вас сорок шостий? Ходімо, – продавчиня повела Тетянку в дальній кінець магазину. – У вас гарні ноги. Я думаю, вам не треба ховати їх під довгим одягом, – говорила вона, перебираючи вішалки з різнокольоровими пальтами.

Нарешті, вона обрала одне і повела Тетянку у примірочну.

– Поміряйте це, щоб визначитися з розміром та фасоном.

Тетяні пальто не сподобалося. Було на ній мішкувате. Вона вже шкодувала, що прийшла у цей магазин.

– Не підійшло? Спробуйте це, – продавчиня дала Тетяні світле, майже біле пальто.

Тетяна вдягла його і оторопіла. Воно було по фігурі, довжина трохи нижче колін – те, що треба. Тетяна навіть розправила плечі й підняла підборіддя.

– Чудово. Зараз, – сказала продавчиня і кудись знову пішла, але незабаром повернулася з шарфиком ніжно-рожевого кольору, й допомогла гарно зав’язати його.

– Як на вас пальто шили. Воно одне у нас. На вас чекало. Багато хто заглядався на нього, та не підійшло нікому. А ви така струнка. Вам дуже личить, – щиро нахвалювала продавчиня.

Тетяна й сама це бачила. Вона подивилася на етикетку з ціною і засумувала.

– Не сумнівайтеся. Драп хороший, чиститься легко. Так як воно одне і розмір не ходовий, я зроблю вам хорошу знижку. Хвилинку, – продавчиня знову пішла.

Тетяна вже хотіла зняти пальто й піти. Занадто дороге й світле. Але в цей момент повернулася продавчиня із взуттєвою коробкою.

– Приміряйте ці напівчобітки. Розміри є.

Тетяна зовсім розгубилася, але відмовитись було незручно. Чоботи теж були їй якраз. І такі зручні, що високий підбір зовсім не відчувався. Ось що значить справжнє фірмове взуття, а не дешеве, яке купувала собі Тетяна. Вона дивилася в дзеркало і не впізнавала себе.

– Ну що, берете? – запитала жінка.

– Беру, – квапливо підтвердила Тетяна, переживаючи, що передумає.

На покупки пішла вся премія, навіть із зарплати довелося трохи додати.

– Мама влаштує мені, – думала Тетяна, дістаючи гроші.

– Отак і йдіть. А ваші речі я запакую в пакети, – жінка задоволено усміхнулася.

– Через місяць приїде нова колекція верхнього зимового одягу. Приходьте обов’язково, – на прощання сказала продавчиня.

Всю дорогу додому Тетяна уявляла, що скаже мати. Вона не ризикнула сісти в маршрутку і йшла пішки. Соромилася від поглядів зустрічних перехожих. Тетяні здавалося, що всі дивляться на неї. Тільки біля будинку вона схаменулась, що так і не придумала, що скаже мамі.

Не встигла вона зайти у квартиру, як у коридор вийшла мати.

– Ти де так довго?.. – почала вона і замовкла на півслові, розглядаючи дочку.

Жінка ніби не впізнавала її.

– Мамо, ти тільки не сварися. Уявляєш, так пощастило, дівчина з роботи дала свою картку на знижку у магазин одягу. Там зараз триває сезонний розпродаж… – виправдовувалася Тетяна з червоними від сорому щоками.

– Ти всю зарплату витратила? До речі, Андрію потрібні нові черевики. Ми ж хотіли відкладати на море… – перераховувала мама докірливо.

– Мамо, ти така гарна! – пролунав поряд радісний вигук Андрійка. – Не слухай бабусю. Черевики мені не потрібні, скоро все одно зимові одягати. А до наступного літа ще сто разів грошей назбираємо. Ти тепер завжди так одягайся. Тобі личить.

Тетяна вдячно погладила сина по їжачку волосся.

– Завжди так одягайся… А на які гроші? Чи ти знайшла скарб? А може, спадок отримала? – підвищила голос мама, нарешті отямившись.

Передчуваючи сварку, Андрійко одразу зник з коридору. Тетяна втомлено зняла пальто і дбайливо почепила на вішак. Вона нахилилася зняти чобітки.

– Ти ще й чоботи купила?! Тільки про себе думаєш, а що ми будемо їсти?! – почала розходитися мати.

– Мамо, припини. Я не витратила зарплату, а тільки частину. Я заробила ці гроші. Можу я хоч раз у житті купити те, що мені хочеться? Мені майже сорок, а ти звітуєш мене, як школярку…

Як не намагалася Тетяна, сварки уникнути не вдалося. Наговорили вони один одному всякого. Тетяна пішла в кімнату до Андрія, гримнувши дверима і зі сльозами на очах. Андрій притих.

Мати Тетяни гриміла посудом на кухні, бурчала і схлипувала.

Тетяні стало соромно. Вона зітхнула і підійшла до дверей.

– Мамо, ти молодець, не піддавайся, – підбадьорив її син.

Мати сиділа на кухні. Тетяна підійшла і обійняла її.

– Матусю, вибач. Я не хотіла тебе образити. Хочеш, ми й тобі щось купимо? – сказала вона м’яко.

– Не треба мені нічого. Доживаю я вже свого віку, – сумно відповіла мати.

– Тобі рано про таке думати, матусю. Ти ще молода. Заміж можеш вийти.

– Скажеш мені теж. Заміж. Була вже, нічого хорошого там нема. Це ти мене вибач. Тільки пальто дуже світле, непрактичне. Треба темніше б узяти.

– Зате гарне, – сказала Тетяна і поцілувала маму в щоку.

…Наступного дня, збираючись на роботу, Тетяна одягла нове пальто. Чоботи одягати не стала, ще не так холодно.

– Ти в ньому на роботу підеш? – у коридор вийшла мама. – А як дощ піде?

– Я парасольку взяла, – сказала Тетяна й квапливо вийшла з квартири.

Мама є мама, її не змінити. Звикла берегти одяг на особливий випадок. А може саме сьогодні і є такий випадок?

Небо затягнуло сірими низькими хмарами. Все, закінчилося бабине літо.

Коли Тетяна вийшла з маршрутки, вже йшов дощ. Парасольку заклинило, і вона намагалася її відкрити, стоячи на краю тротуару.

Раптом зовсім близько проїхав якийсь чорний джип. Тетяна глянула на себе й оторопіла від побаченого.

Він оббризкав її водою з калюжі!

На світлому пальто виразно темніли брудні краплі води…

Джип різко зупинився, з нього вийшов чоловік і підійшов до Тетяні.

– Вибачте, заради Бога. Що ж ви в такому пальті стоїте біля дороги? – запитав він з досадою.

– А що ви їдете так швидко? Дивитись краще треба на дорогу. Не могли калюжу об’їхати? Чи обов’язково треба було проїхатися по ній? – з відчаєм у голосі галасувала Тетяна.

– Ну, знаєте…

– Я тільки вчора купила нове пальто. Знаєте, скільки воно коштує? Всю премію віддала, – голос Тетяни тремтів від сльоз.

– Давайте я куплю вам нове, – винувато запропонував чоловік.

– Не купите, бо такого більше нема. Воно одне єдине, – Тетяна намагалася змахнути долонею краплі, що ще не вбралися в тканину.

– Не чіпайте! – зупинив її чоловік. – Так тільки бруд розмажете. Сідайте в машину, я відвезу вас у хімчистку, – сказав він.

– Яка хімчистка? Я на роботу спізнююся, – злилася Тетяна дедалі більше.

На них озиралися перехожі.

– Я теж. Сідайте в машину. Це не займе багато часу, – повторив чоловік. – Подзвоніть на роботу і попередьте, що затримаєтеся.

Тетяна сіла в машину.

– Права мама, я недолуга. Треба було послухатися її і вдягнути стару куртку, – сварилася вона на себе, ковтаючи сльози.

Машина зупинилася біля торгового центру.

– Але ще рано, магазин не працює, – сказала Тетяна.

– Помиляєтесь. Він працює тільки не для покупців, – чоловік обійшов будівлю і подзвонив у залізні двері запасного входу.

Як не дивно, двері відкрили. Вони спустилися в підвал і зайшли у кімнату з мішками та коробками. Всюди на вішаках був одяг.

– Привіт, можеш допомогти? Я оббризкав дівчині пальто ненароком, – звернувся він до літньої жінки.

Та окинула Тетяну поглядом, посміхнулася, попросила зняти пальто і сказала, що через десять хвилин воно буде, як нове.

– Воно й так нове, – пробурчала Тетяна.

Жінка забрала пальто. А Тетяна зателефонувала на роботу і попередила, що затримається. Вона все ще ображалася на чоловіка, і на себе.

– Мама мені влаштує. І так учора посварилися через це пальто, – сказала вона.

– Що, строга? – запитав чоловік.

– Так. А синові пальто сподобалося.

Непомітно для себе вони розговорилися, познайомилися. Через десять хвилин жінка принесла чисте пальто.

– Одягайте. При транспортуванні товару всяке буває, і не такі плями відчищали. А тут свіжі.

– Скільки я вам винна? – одягаючи пальто, запитала Тетяна.

Жінка кинула погляд на чоловіка і посміхнулася.

У машині Дмитро сказав, що це його тітка. Біля офісу він зупинив машину подалі від калюж, допоміг Тетяні вибратися з машини.

Дівчатам на роботі вона нічого не розповіла. Та й запізнилася не дуже. А компліментів почула стільки, що за все життя не чула…

…Через пів року вони з Дмитром одружилися. Тетяна з Андрійком переїхали жити до нього. Мама, звісно, плакала, вкотре зібралася на той світ.

– Ми ж не на Марс відлітаємо, хоч щодня приходь у гості, – обіймала її Тетяна.

Андрійко з Дмитром швидко порозумілися.

– Якби не пальто, якби я не вдягла його того дня на зло мамі, ми б не зустрілися. Уявляєш? Виходить, усьому ми завдячуємо цьому пальто, – часто повторювала Тетяна, дивуючись, як круто змінилося її життя.

А Світлана з роботи вважала по-іншому.

– Якби я не прийшла тоді до вас у кабінет похвалитися покупкою, ти не захотіла б купити собі таке саме пальто. Значить, це я звела вас, – сказала вона на першій річниці весілля.

– Не сперечайтеся, дівчатка. Усе влаштувало пальто. І не важливо, Тетяни воно, чи Світлани. Головне, що Тетяна зустріла Дмитра! – підняла фужер з ігристим завжди розважлива Олена.

КІНЕЦЬ.