– Ну, нарешті ти вийшла, я вже зачекався, Тетянко! – Микола відкинув грудку замерзлого снігу і підбіг до Тетяні, що випурхнула з теплого під’їзду.

– Та годі тобі! Хтось казав, що готовий на мене чекати все життя? – пожартувала Тетяна, й одразу занепокоїлася. – А ти що, змерз? Хочеш до мене підемо, мама з батьком у себе в кімнаті телевізор дивляться. Посидимо, музику послухаємо, я тебе гарячим чаєм пригощу, чи кавою, як захочеш. Мама піцу робила, ще залишилася, йдемо?

– Та ну, я що, даремно на тебе чекав, ходімо пройдемося, слухай краще, що я скажу.

Пам’ятаєш я тобі до дня народження каблучку обіцяв?

Давай у ювелірний після школи завтра сходимо, ти сама вибереш, а то я без тебе не зможу, гаразд Тетянко?

Ну що ти так дивишся, ну не купував я ніколи дівчатам каблучок, а тобі хочу купити, щоб ти знала, що я люблю тебе, Тетянко.

Скоро ми школу закінчимо й одружимося, так?

Ну чому ти мовчиш? Згодна?

Микола стояв з незалежним виглядом, але в душі він дуже хвилювався – що ж Тетяна скаже?

– Миколо, я згодна, – ніяково відповіла Тетяна.

– Тільки це дуже дорого напевно?

– Я чоловік і я завжди робитиму подарунки своїй коханій, зрозуміла?!

– Микола накинув каптур, дбайливо підняв Тетяні комір – вітер же ж, і обійняв її.

– Ходімо у кафе, там наші були, посидимо, побалакаємо?

Тетяна згідно кивнула.

Вони з Миколою одинадцятий клас закінчують і збираються одружитися й піти працювати і вчитися далі на заочне.

Микола дуже хороший, Тетяна від нього у захваті, але намагається це надто явно не показувати.

Мама казала, що хлопців треба тримати на відстані.

До одинадцятої Микола провів Тетяну до квартири – така домовленість була з батьками.

Мама посміхнулася, їм із батьком Микола теж подобався. І Тетяна втомлено пішла у ванну.

– І ти уявляєш, він у Ніни Михайлівни сумку з рук забрав, а там гаманець, ключі, вона тільки пенсію отримала! Видно від банку за нею йшов, а біля будинку побачив, що нікого нема, і забрав! Ну як так, га? У старшої жінки! – з кухні лунав мамин обурений голос.

– І як вона, Наталко? – запитав тато.

– Та ніяк. Вдома лежить, у неї дітей не було, вона вчителькою у школі все життя пропрацювала, вже років з десять, як на пенсії.

Тетяна пропустила повз вуха те, що мама розповідала закрилася у ванній і стала під гарячий душ.

Миколка, він такий! Він ніжний, він най-най… Цікаво, а де він гроші взяв на каблучку? Невже з тих, що на ноутбук собі збирав? Ну тоді це дуже круто, значить і справді любить, якщо готовий від ноутбука відмовитися. Адже він довго вже збирав, влітку підробляв, потім батько йому додав.

А може, треба відмовитися, ноутбук потрібніший?

Ні, чудово, хай каблучку купить. Не треба відмовлятися, мама казала, що чоловіки люблять робити подарунки тим, кого люблять, бо він образиться…

…Наступного дня Тетяна з Миколою пішли в ювелірну крамницю.

– Ну, Тетянко, вибирай, що тобі до вподоби! – діловито сказав хлопець.

На вітрині виблискували й переливались під яскравими лампами каблучки, сережки, браслетики…

Тетяна аж розгубилася, не знаючи куди дивитися і що вибирати.

– А можна нам ось цю? – сказав Микола продавчині, і показав на симпатичну каблучку з камінчиком. – Тільки я розмір не знаю… Тетяно, давай, поміряємо!

– Молодята, а у вас гроші є? – продавчиня повільно дістала каблучку, підозріло дивлячись на Миколу.

– Ну звичайно! – Микола дістав з кишені гроші.

Вони чомусь були загорнуті в аркуш паперу.

Тетяна глянула на згорток і на мить застигла від несподіваної здогадки.

Вона все ж одягла каблучку на пальчик, почала її розглядати, але не могла зосередитися…

– Микольцю, а в тебе звідки стільки грошей, ти з тих, що збирав на ноутбук, узяв? – вирішила все-таки дізнатися дівчина.

– Та ні, Тетянко, уявляєш, я вчора, поки чекав тебе на подвір’ї, горбок снігу відкинув ногою, де кучугури, а звідти складені в папірець гроші випали.

Бо зна, хто їх загубив, спробуй тепер знайди. Тут же купа нібито господарів одразу знайдеться. А якщо мені трапилися – то це моя, щаслива знахідка!

Я одразу ж вирішив тобі купити каблучку. Кажуть, такі випадкові гроші треба легко витрачати.

– Миколо! – Тетяна з жалем зняла каблучку і віддала продавчині. – Микольцю, мені здається, я знаю, чиї це були гроші, загорнуті в папірець… Ходімо.

– Молодята, то ви братимете? – трохи зі смішком запитала продавчиня.

– Дякую, ми ще подумаємо, ходімо, Микольцю, – подякувала Тетяна й рішуче пішла до виходу.

– Куди ти мене тягнеш?! – Микола був засмучений, він так мріяв подарувати їй каблучку.

– Я здається, знаю, чиє це! Це, мабуть, стара вчителька випустила, у неї вчора хтось сумку взяти хотів, уявляєш? Ну, ти ж не зможеш залишити їх собі після того, що я тобі розповіла? – Тетяна різко зупинилася і подивилася на Миколу.

– Звісно ні, за кого ти мене приймаєш? – обурився Микола. – Ходімо, де ця твоя вчителька?

Вони довго-довго дзвонили, поки нарешті почулися човгаючі кроки і нерішучий голос запитав,

– Хто т-там?

– Ніно Михайлівно, це Тетяна з шостого поверху, пам’ятаєте мене? Мама сказала, що ви вчора… Що у вас учора… Ми здається щось знайшли, відкрийте будь ласка!

– Тетяна? – голос був розгублений, видно було, що після того випадку Ніна Михайлівна була дуже засмучена.

Але після хвилинних роздумів, вона все ж таки відкрила.

– Так, забрали сумку, та ви проходьте, – вона впізнала дівчину і пішла, плечі її були опущені.

– Головне ж, я все життя з молоддю, а тут він раптом підбіг, як схопить, – вона раптом обернулася, а в очах сльози. – Я й не пам’ятаю, куди їх поклала, загорнула в папірець і в гаманець не могла ніяк покласти.

Ніна Михайлівна розгублено дивилася на Тетяну й Миколу і повторювала,

– Жити мені як тепер? У мене і гречка, і пшоно, і дещо є вдома. Але жити мені тепер як, коли я все життя таких ось хлопців навчала, а він… Сумку взяв з рук! Жити як?

Вона сперлася об одвірок, і сльози котилися по її щоках, а очі почервоніли від сліз та образи.

– Все марно, жити тепер як, коли все було марно?

Микола взяв руку Тетяни, вона бачила, що він і сам мало не заплакав, і раптом сказав:

– Йому дуже соромно, Ніно Михайлівно, він кається. Він просив не називати вам його імені й обіцяв, що більше ніколи так не вчинить. Ніколи в житті! І просив пробачити його і передати вам ось це, – Микола дістав з кишені пакунок, і Ніна Михайлівна його одразу впізнала.

– Та що ви?! Ну, треба ж, він сам повернув?! Значить, є совість у людях, живе совість?! Господи, діти, вас мені янгол надіслав, а я вже зневірилася, у всьому розчарувалася.

Старість і так гнітить, а тут уже я зовсім знітилася!

Та ви проходите, Тетяно, і ви, юначе. Микола вас звуть? Як ви мене порадували! Значить, не все ще втрачено, значить живемо!

Радості Ніни Михайлівни не було меж. А Тетяна й Микола з того часу часто заходять до старої вчительки, знають, що вона на них чекає.

Коли Ніна Михайлівна дізналася про плани Тетяни й Миколи, то на чаюванні у неї після закінчення школи вона раптом з таємничим виглядом встала і щось принесла з іншої кімнати.

– Ось, хочу вам подарувати, адже мені раніше і подарувати було нікому, а тепер – є! – очі Ніни Михайлівни сяяли від щастя.

– Тобі, Тетянко, на добру пам’ять від мене каблучку, а Миколі – монета старовинна на щастя. Ви вже не кидайте мене, з вами й життя мені знову в радість стало.

– Звісно, Ніно Михайлівно! – зворушено відповіли молоді і обійняли чужу стареньку, що стала їм майже рідною…

…Буває так, що спочатку втрата, образа, розчарування. Але потім все одно добро повернулося до тієї, що сама все життя дарувала добро.

А зло повернеться тому, хто його зробив, як пил, кинутий проти вітру.

Обов’язково повернеться!