Тетяна стояла на кухні, дивилась на чоловіка і не знаходила слів.

-Сил моїх більше немає! – почала вона. – Знову гульбанив. Все село говорить. Все досить з мене, натерпілася. Завтра ж іду і подаю на розлучення! – кричала Тетяна Петрівна.

-Ой, та й іди. Хто тебе тримає? Теж мені, – байдуже махнув рукою, трохи веселий Василь.

-Що! Думаєш, жартую? Не подам? Не сходжу? Погано ж ти, чоловіче, мене знаєш! – ще голосніше сказала Тетяна.

-Та подавай! Подавай! Може, я все життя про це тільки й мріяв. От, як ти мені своїми нотаціями набридла! – махнув рукою Василь і вийшов з кухні.

-Завтра ж піду в і віддам заяву! – крикнула йому в слід Тетяна.

І вона дотримала слова. З самого ранку пішла і подала на розлучення. І вони розлучилися. Тому що гордість, виявилася вищою за розумні слова.

Вони разом написали оголошення про продаж будинку, а поки що, розбіглися по різних кімнатах.

Кожен у свій кут. Стали жити як співмешканці. Як сусіди, як давні знайомі. Начебто й не було цих довгих років щасливого спільного життя…

Тетяна Петрівна була на пенсії, а Василь продовжував працювати і заробляв дуже хороші гроші.

Наступного дня після розлучення чоловік повернувся додому. За звичкою пройшов на кухню, щоб повечеряти, і тільки вже потім згадав, що нічого не приготував.

Помітивши, як колишня дружина із задоволенням наминає свіжозварений борщ, вирішив випробувати удачу.

-Дай но мисочку борщу, Петрівна, – по-хазяйськи попросив він.

-З чого це раптом? Хто ти такий, щоб я тебе борщем годувала? – з гордістю відповіла жінка.

-Ну як це хто такий? – сказав Василь. – Хоч би й хороший знайомий.

-Ой, – засміялася Тетяна, – насмішив старий. У мене таких знайомих – половина села. І що мені усім борщі варити та столи накривати?

-Ну добре, – не розгубився чоловік. – А якщо я тобі заплачу? Нагодуєш?

-Заплатиш? – здивувалася жінка. Такого повороту подій вона не очікувала. – А що, гарна ідея. Одній мені все одно всю каструлю не з’їсти, доведеться виливати, а так хоч гроші отримаю, та й продукти не переведу.
Тільки вважай, що ціна буде, як в ресторані! Адже сам казав, що я готую не гірше за будь-яких кухарів.

-Ну ресторанна, то ресторанна, – погодився Василь. – Досить говорити, накидай швидше, їсти хочу дуже.

-А що це ви мені тикаєте, чоловіче? Попрошу бути ввічливим!

-Та добре тобі, не перебільшуй. Зовсім розійшлася, як бачу! – відмахнувся Василь і почав жадібно наминати борщ, який чомусь здався йому смачнішим, ніж був раніше, коли він не розраховувався за нього власною зарплатою.

Щодня після роботи він приходив додому і платив за вечерю, як у ресторані.

І всім було добре. Йому зручно, що не треба купувати продукти та возитися з цими каструлями та черпаками.

А їй – додаткове збільшення до пенсії. Та й готувати все одно довелося б, що одній, що на двох – невелика різниця.

Так потяглися дні. Поступово Василь зовсім зледащів і став замовляти страви ще й на сніданок, а у вихідні – на обід.

Хороша зарплата дозволяла.

Тетяна ж тим часом увійшла у смак і повністю захопилася ідеєю домашнього ресторану. Вона спеціально сходила і відвідала кілька придорожніх кафе, де уважно вивчила інтер’єр закладів, сервірування столів, оформлення меню та форму персоналу.

Загалом запам’ятала все до дрібниць, а те, що не запам’ятала – записала.

Якось Василь прийшов додому і застиг при вході на кухню. Таке знайоме приміщення було не впізнати.

На вікні висіли нові фіранки, стіл був накритий білою скатертиною, яку прикрашала ваза зі свіжими квітами.

З серветниці стирчали рівно викладені серветки, біля тарілки блищали вилки, ложки, а посеред столу розташовувалась товста шкіряна папка з елегантним написом: «Меню».

-Ти це що ще жінко, понавигадувала, – вигукнув чоловік, але все-таки взяв меню і уважно вивчив кожен рядок.

-Добрий вечір. Що будете замовляти? – послужливим голосом повернула його в реальність хазяйка, яка щойно увійшла.

Чоловік підняв голову і не повірив своїм очам. Колишню дружину було не впізнати. Блискуча сукня обтягувала фігуру, що звідкись узялася, поверх якої був одягнений відгладжений білий фартух.

На губах сяяла червона помада, а голову прикрашали пишні кучері. А головне – її обличчя освітлювала усмішка. Василь обімлів.

-Мені, будь ласка, найдорожче. І… Мабуть ігристого!

Тут Тетяна не стрималася і швидко вийшла з нової ролі.

-Ага! А казав, що не гуляєш тепер. А тобі тільки подавай. Я вже була вирішила, що одумався, дай, думаю, перевірю!

-Перевірю? Ех ти, не довіряєш постійному клієнту. Знову стару пісню завела? Я, може, з тобою посидіти хотів, поговорити, молодість згадати. Вечір у приємній компанії скоротати, – сумно відповів Василь.

-А чого мені з тобою сидіти? Робити мені більше нічого, як розважати клієнтів, – огризнулася Тетяна, а потім глянула на похмурий вигляд колишнього чоловіка, і раптово відчула, що їй його дуже шкода.

А тим часом за оголошенням про продаж квартири ніхто не дзвонив. Так вони й жили. Вечорами вечеряли, дивилися телевізор, розгадували кросворди, іноді грали в доміно, а на ніч розходилися по своїм кутам.

Одного довгого морозного вечора колишнє подружжя сиділо на кухні. Василь, у черговий раз, перемішував доміно і думав про щось своє, а потім несподівано запитав:

-Послухайте, Тетяно, а що це ви все одна та й одна?

-А вам, Василю, одному не нудно?

-Нудно.

-Та й я часом сумую. А ви з якою метою цікавитеся?

-Переживаю, що така хазяйська жінка сама без чоловіка.

-А що, ви маєте якісь пропозиції?

-Слухайте, Тетяно Петрівно, а не хочете відкрити власний придорожній ресторанчик? – нарешті зібрався з думками Василь. – Я вам грошей на перший час дав би. У мене якраз трохи назбиралося. А ви б мене там безкоштовно годували. Та й взагалі, виходьте за мене заміж, все одно ж живемо в одній квартирі.

-А що, гарна пропозиція, треба подумати, – кокетливо відповіла Тетяна.