– Кохана, я поїхав! – гукнув Павло до своєї дружини Тетяни.

– Стривай, а ти нічого не забув?! – схаменулася та.

– Пакет із їжею взяв?

Жінка метушилася на кухні, збираючи чоловіка у поїздку.

Він їхав на тиждень у сусіднє місто в справах своєї сім’ї.

– Не переживай, – махнув рукою Павло. – Все я взяв. Документи в кишені, телефон при мені. Все буде добре.

Павло поцілував дружину в щічку і вийшов за двері…

…Вони були у шлюбі майже 25 років, разом переживали злети й падіння.

Виховали сина й одружили його. Усі проблеми вирішували спільно. В родині була довіра й підтримка протягом усього сімейного життя.

Тетяні пощастило закохатися один раз і назавжди. Із сім’єю чоловіка теж усе склалося чудово. Свекруха одразу прийняла невістку і стала їй, як друга мати.

Матері чоловіка не стало рано. Для сім’ї це було велике горе, і Тетяна підтримувала чоловіка, як могла.

Вона вважала себе щасливою жінкою. Дбайливий чоловік, син – гордість батьків.

Олежику вони хотіли такого ж міцного сімейного щастя. Невісточку син привів в дім, коли йому було всього 22 роки.

Батьки з розумінням поставилися до його вибору і намагалися всіляко підтримати їх. Дівчина була скромна, тиха, у всьому слухалася чоловіка, мала м’яку вдачу.

Єдине, що не подобалося Тетяні з Павлом, це батьки невістки.

Грубуваті, безцеремонні, вони одним своїм виглядом викликали якесь неприємне відчуття.

Бачились вони з ними тільки на весіллі і більше не хотіли зустрічатися…

…Провівши чоловіка, Тетяна задумалася, чим їй зайнятися поки чоловік у від’їзді.

Вдома всі справи були зроблені. Діти живуть окремо, і вона не хотіла заважати їм своєю присутністю.

Після недовгих роздумів вона вирішила поїхати на дачу. Від свекрухи їм залишився невеликий будиночок із ділянкою.

Чисте повітря, тиша навколо. Тетяна любила свою дачу.

Щороку вони збирали щедрий урожай. Разом із чоловіком вони порпалися в землі всю весну і літо. Тетяна почала збиратися у дорогу. Поїхала машиною. Шлях був неблизький – годину по шосе і ще кілька кілометрів сільською дорогою.

Жінка передчувала приємний відпочинок на городі. Час у дорозі пролетів швидко.

Вона посміхалася, слухаючи знайомі пісні по радіо.

І тут, вже підʼїжджаючи до своєї хати, Тетяна раптом помітила щось дивне…

Хвіртка була відчинена, а на подвірʼї стояла якась незнайома чорна машина!

Тетяна проїхала трохи вперед і, вийшовши з автівки, вирішила зайти на подвірʼя зі сторони городу.

Обійшовши будинок, вона почула якісь голоси. Говорили двоє – чоловік і жінка…

– Я ж тобі казала, що добре вони тут влаштувалися! Дивись як затишно, а ти їхати не хотів. Відпочинемо на всі сто зараз.

– Визнаю – був не правий!

Тетяна прислухалася до голосів, і вухам своїм не повірила… То були їхні свати!

Вони сиділи в альтанці. На столику було навалено упаковки з їжею, виблискувало в склянках пінне.

Тетяна оторопіла. Сватів вони не бачили з дня весілля, і на дачу їх ніколи не запрошували.

Син із невісткою на дачу не їздили. І що їй тепер робити?

Зробивши крок на подвірʼя, Тетяна голосно кахикнула, привертаючи до себе увагу.

– Доброго дня! – навмисно ввічливо сказала вона. – Яким вітром тут?

Застигши зі шматком ковбаси в руці, Раїса натягнуто посміхнулася і махнула рукою.

– Ой, Тетянко! – вигукнула вона. – А як ти тут опинилася?

– Я як опинилася? Та просто їхала повз, та й думаю, зайду. Хотіла банки з помідорами забрати, та бачу, ви вже встигли…

– Та що ти, це ми так, тільки поїсти одну баночку всього взяли. У вас тут все своє натуральне. Хазяйка ти чудова, – улесливо посміхнулася Раїса, ховаючи банку під стіл. – Он у вас який урожай, чого ж не поділитися. Ти проходь, не стій біля порога, – запросила вона Тетяну.

Тетяна від такого нахабства не знала, що й сказати, а Раїса продовжувала:
– Ти вмощуйся зручніше, не соромся, не чужі ж! Якщо вже приїхала, то будь добра, допоможи. Обід я хотіла приготувати, а плиту не увімкнула…

– Ну це ж треба?! – подумала Тетяна.

Вона промовчала, але всередині в неї закипало.

Жаль чоловіка немає, і як їй самій впоратися з цією парочкою?

Вона зайшла в хату. Непрохані гості не соромилися, вони навіть зайняли спальню господарів…

Тетяна взяла пожитки «любих гостей» і перенесла на терасу.

Судячи з обсягу сумок, вони приїхали надовго.

– Я зараз їх виставлю звідси, не подивлюся, що рідня, – вирішила вона.

Але як це зробити?

Тетяна зайнялася своїми справами. А веселощі на подвірʼї тільки набирали обертів.

Випивши чаю, Тетяна сходила в душ і лягла з улюбленою книгою на дивані. Вона задрімала…

Її розбудив якийсь галас на терасі. Двері відкрилися, і в кімнату зайшли вже веселі свати.

Вони здивовано дивилися на Тетяну.

– А ти хто? – запитав Петро Іванович.

– Люба, ми тут заблукали, – захихотіла Раїса. – Ми зараз у душ побіжимо і одразу спати.

Вона трималася за чоловіка, а той, нічого не розуміючи, крутив головою.

– Раю, це хтось лежить тут на нашому дивані? – запитував він дружину.

Тетяна встала.

– Ваші речі я перенесла на терасу. Можете заночувати там, а вранці їдьте, – сказала вона.

Раїса, мабуть, трохи отямившись, потягла чоловіка за руку.

Вони зайняли спальню, трохи погаласували й заснули. Запала тиша, чулося тільки хропіння сватів.

Тетяна не могла заснути до ранку.

– Це ж треба бути такими безсовісними?! – думала обурено жінка. – Хоч би подзвонили, спитали дозволу. Ще й гульбанять! Я вам такий відпочинок зроблю…

І вона почала вигадувати план на випадок, якщо вранці свати не поїдуть…

На світанку Тетяна, не церемонячись, зайшла в їхню кімнату і почала їх будити.

– Доброго ранку, любі родичі, вставайте! Нема чого лежати, роботи повно!

– Ти хто? – знову не впізнав спросоння її сват. – Води принеси…

– Яка ще робота, Тетянко? – Раїса широко позіхала.

– А ви що хотіли? Зараз сніданок готувати, потім підемо грядки до ладу приводити.

А ти, Петре Івановичу.

Вона недобро подивилася на чоловіка.

– Паркан поремонтуєш, дах перевіриш біля сараю, у альтанці прибереш.

І, до речі, якщо не пам’ятаєш, я Тетяна, мама Олежика.

Вона б уже не здивувалася черговому питанню свата – а Олежик, це хто? Але Петро Іванович мовчав і тільки поглядав на дружину.

Виспані гості, ховаючись один за одного, зайшли на кухню.

Петро Іванович потягнувся до холодильника, але дружина посадила його на стілець.

Удвох із Тетяною вони накрили стіл. Гості з’їли все. Сніданок пройшов у важкій мовчанці.

Сказавши Раїсі вимити посуд, Тетяна пішла на город. Вона прибрала суху траву, підрізала гілки дерев. Свати поралися на терасі.

– Ви де? Треба город перекопати, поки погода є, – Тетяна піднялася до них.

– Так ми цей… Тут з роботи зателефонували, їхати нам треба. Ми раді були б залишитися, та не можемо.

– Як шкода, ще стільки роботи не зроблено, може, надвечір повернетеся?

– Пора нам, – похмуро сказала Раїса і, не прощаючись, вони сіли в машину…

– Ти дивись, як поспішали, навіть баночку помідорів не захопили, – розсміялася Тетяна.

Неспішно закінчивши всі справи, вона завантажила запаси в багажник і поїхала у місто.

Завітавши до дітей, вона залишила їм банки з консервацією. Невістка дякувала їй за допомогу. Молода жінка не розуміла, чому свекруха так уважно її розглядає і вслухається у кожне слово.

Тетяна не стала нічого розповідати. Рідний дім зустрів її тишею, чоловік ще не приїхав.

Як же ж добре вдома. Вона посміхалася всьому навколо. Яка у неї чудова родина!

Наступного дня Тетяна розповіла чоловікові про свої пригоди. Той сміявся. Але звідки вони мали ключі від дачі, він не розумів.

– В Олежика взяли, той навіть не бачив, – сказала Тетяна. – Вирішили собі відпочити, щоб ніхто не знав. Я ключі забрала… Дивні люди.

– А раптом вони зробили копії, від таких можна чекати всього, чого завгодно. Як думаєш, невісточка наша, може бути, не їхньою рідною дочкою?

– Та не вигадуй ти вже! – строго подивилася на чоловіка Тетяна.

Але в душі їй хотілося так думати…

КІНЕЦЬ.