Тамари Петрівни не стало, жінка залишила заповіт на молодшу дочку. Тетяні дістався у спадок її будинок у селі, більше нічого й не було. Великих грошей мати Тетяни не отримувала, все йшло на процедури. Допомагала лише Таня та її діти. Коли Тамара Петрівна занедужала, молодша дочка переїхала до неї. Діти виросли, чоловіка нема.

Таня має дві старші сестри, але вони переїжджати і доглядати за матір’ю відмовилися.

– Тобі робити нема чого, от і сиди в селі, а в нас діти.

– Ваші діти старші за моїх. Довго з ними няньчитися будете?

– А ось це не твоя справа.

Більше Таня до них і не зверталася. У неї також діти, але вони вже працюють. Звичайно, вони й навчаються, але заочно. А у сестер діти здобувають освіту очно. Одне не сподобається, йдуть на інше. Так можна вічно вчитися і ніде не працювати, а батьки за все платять.

Грошима матері теж відмовилися допомагати, все з тієї ж причини – діти. Та Таня справлялася сама. Вона досить швидко влаштувалася на роботу до магазину. Жили добре, вистачало на все. Діти Тетяни приїжджали часто. Вони любили бабусю. Тамара Петрівна переживала через старших доньок – не їдуть. Сиділа і чекала біля вікна. А одного разу після розмови по телефону із середньою донькою вирішила написати дарчу.

– Таню, збирайся. Ходімо, поки в мене ще сили є. Будинок на тебе відпишу. Більше немає нічого, не нажили. Дід, поки живий був, казав, що тільки ти й доглядатимеш. Ось зараз і розумію, що мав рацію він. І не надумай потім ділитися, все тобі та дітям твоїм. Живіть і згадуйте нас.

– Мамо, ну що ти кажеш?

– Не сперечайся. Пішли, бо пізно буде.

Після оформлення всіх документів Тамара Петрівна злягла.

– Не хотіла я тобі клопоту завдавати, а дивись як виходить. Пробач мені. Коли мене Бог до себе забере.

– Мамо, все добре. Ти не хвилюйся і не думай ні про що. – завжди відповіла Таня.

Звичайно, їй було важко. І мамі було важко, вона все розуміла, але нічого не могла зробити. Дочку шкодувала, а як тут не пошкодуєш, за лежачим догляд, робота, будинок. А могла б у місті жити, сидіти у бухгалтерії, папірці перебирати.

Невдовзі провели Тамару Петрівну в останню путь. Дочки старші приїхали самі.

– А онуки бабусю й не проводять у останню путь? Вона ж усіх няньчила.

– У них навчання. Це твоїм нема чого робити.

Таня їм нічого не сказала, не хотіла сваритися. Її син приїхав з дівчиною, дочка з хлопцем. Вони й виявилися головними помічниками організації заходу.

– А навіщо стільки народу назвали? Витрат лише багато. – сказала старша.

– Маму всі знали та поважали. Просто сказали, а люди самі прийшли.

– Самі прийшли. А платити ми маємо?

– Упораємося без вас.

– Ну тоді добре. А то витрат і так багато. Нам ще за навчання віддавати. Там у матері нічого не лишилося від пенсій? Не відкладала?

– Ні. Багато на процедури йшло. – Розмовляти з сестрою у Тані вже не було бажання.

Усі поїхали, залишилася Тетяна сама. Порожньо, сумно. Але це життя і воно продовжується. Виїжджати з села вона вже не захотіла. Дім є, робота теж. Минуло майже півроку. Щоб відволіктися від сумних думок, Тетяна вирішила привести все до ладу. Літо, приїхали діти. Разом вони розібрали старий мотлох, поклеїли, пофарбували, змінили меблі. Все засяяло. Навіть Тамара Петрівна на портреті начебто стала веселішою.

– Мамо, а може пирогів спекти, як бабуся раніше. Адже ти теж вмієш.

– Так, мамо, давай.

Вони пили чай всією сім’єю: Тетяна, син із дівчиною, дочка з хлопцем. У них за півроку весілля, одне на дві пари. Вирішили зробити разом. Тим більше, друзі у них спільні, і самі двійнята.

За чаюванням їх і застали гості. Приїхали сестри Тетяни, як завжди, самі. Вона вже знала, що її старша сестра розлучилася з чоловіком і того ж чекає середня.

– Ми якраз до пирогів. А що ви тут всі робите? Живете?

– Ми до мами приїхали, – відповіли діти.

– Поїли? Ідіть погуляйте, нічого дорослі розмови слухати.

– А ми дорослі.

– Зате не виховані. Ідіть вже. Наливай чай, сестричка, поговоримо. Півроку пройшло, скоро спадщину треба оформляти і будинок продавати. Дивлюся, все впорядкували. Швидше куплять, щоправда, недорого. Село це вам не місто.

Старша сестра ходила по хаті і заглядала в усі кути, навіть відчиняла шафи.

– Чого мовчиш?

– Так не збираюся я продавати будинок.

– Не збирається вона, хто тебе спитає. Ми двоє згодні, отже, і ти теж. Куди дінешся. Нам гроші потрібні, я розлучилася, діти навчаються. Батько їх відмовився утримувати. Набридло йому.

– То вони в тебе давно дорослі.

– Дорослі. Тільки навчаються ще.

– Будинок не продається. Він мій.

– Думаєш ти доглядала маму, так ми відмовимося від своєї частки? Ні. Навіть не думай. Гроші потрібні всім.

– Я й не думаю. Дім за документами давно мій. Ви ж відмовилися допомагати маму. А ваші діти й поготів. Натомість мої допомагали. А мати сама так вирішила. Ось документи.

– Але дім то спільний. Ти нам винна.

– Нічого не винна. Ви теж повинні були мамі допомагати. Хоча б увагою, як не грошима. Але у вас видно ні того, ні іншого.

– Ти спеціально маму підмовила. Може, вона вже й не розуміла нічого.

– Мама так захотіла сама. І все вона розуміла.

– Це не має значення. Ми маємо право заперечити. І взагалі ми маємо право тут жити.

– А ось і ні. У гості – будь ласка, але без жодних претензій. Я ж розумію, що будинок батьківський, а ми сестри.

– Сестри! А забрала все собі.

– Я вам все сказала. Якщо по-доброму, то будь ласка.

– То ти нас вже виставляєш?

– Про це я навіть слова не сказала.

– Тихоня все життя була, а тут дивись як заговорила.

– Розумійте, як хочете.

Сестри поїхали незадоволені, їм потрібні були гроші. Вони й до матері не приїжджали, а до Тетяни й поготів не будуть.

– Мамо, ти не хвилюйся. У тебе є ми. Переженемося всі, онуки в тебе будуть. А пиріжки гості не всі з’їли?

– Ні. У них апетит зник.

Через півроку відбулися два весілля, а по суті одне, велике і веселе. Ну, а за рік народився перший онук, потім другий. Але і це не кінець, життя продовжується.

КІНЕЦЬ.