Зазвичай після школи до бабусі Тані та діда Миколи забігали онуки. Старша Оленка одразу ж до діда Миколи біжить:

– Діду, з геометрії важке задали, допоможи.

Дід їй відразу: – Та не може бути, що важке. Давай, бери листок, кресли, як написано. Так, так тепер це. Ну що думаєш, як знайти кут? А це що? Ну, молодець, ось сама все вирішила! А говорила важко. Та ти розумниця, Оленко у мене. Розумниця і красуня.

І дідусь милувався внучкою, ну як же вона схожа на його Таню! Така ж наполеглива, до своєї мети йде, навіть якщо і з останніх сил. Очі сяють, щічки одразу червоні від хвилювання. Внучечка улюблена.

– Ну що, а тепер у шахи? – пропонує дідусь, лукаво дивлячись на онучку.

– Не знаю, я ж того разу програла, – захвилювалася Оленка.

– І що? Того разу програла, то і грати не треба? Ну гаразд, давай не будемо, – дідусь Микола вдав, що погодився.

– Ні, діду, будемо, де шахи? – і Оленка кинулася розставляти фігури. Потім затиснула пішака в кулачках. – Вибирай дідусь. Ага, мої білі! Давай, білі починають і виграють, я тебе сьогодні точно обіграю! А потім на гітарі будемо грати, гаразд діду?

А молодший онук Іванко одразу до бабусі біжить. Дід до нього суворіше ставиться, діда Іван побоюється.

-Бабусю, допоможи українську зробити, не акуратно написав, трійку поставили. Не кажи дідові, я виправлю завтра, добре бабусю? А що на обід, локшина куряча? Моя улюблена. Бабусю, ти дивися на мене, а я писати буду. Тоді у мене точно вийде акуратноо. Ти дивись тільки, не йди!

Дивиться Тетяна Андріївна, як Іванко виводить літери та радіє. Як же онук на дідуся, на Миколу її схожий. Зовні просто копія та й за характером теж. Швидкий, хваткий. Рахувати років у п’ять навчився до сотні. І віднімати та додавати.

– Бабуся, – не піднімаючи голови від зошита шепоче онук.

– Дивися, вийшло. Все переписав, чисто, гарно! Це ти мені допомогла! – обійняв Іван бабусю. – А знаєш чому я сам прийшов до вас, сказав мене не зустрічати? Я сюрприз хотів зробити, булочки з маком всім купив у магазині поряд! Тато мені на обід давав, а я заощадив!

– Ах ти мій любий, ну клич діда з Оленкою обідати. Потім будемо пити чай з твоїми булочками.

– Добре, я зараз покличу, тільки я хочу ще тобі секрет розповісти, – Іван присунувся до бабусі та на вушко їй.

– Мені одна дівчинка подобається з класу. Її Рита звуть. Я хочу їй парфуми подарувати, вона мріє, у неї їх ніколи не було. Я вже трохи назбирав.

– Та ти що, любий, а Рита дружить з тобою?

– Ні бабуся, я ж маленький.

– Вона що, старша? Адже ви в одному класі.

– Ні, це я старший, мені вже десять, а їй дев’ять із половиною. Але вона за мене вища, бабусю, набагато вища. Може я їй парфуми подарую, а вона в мене і закохається?

– Звичайно закохається, ти он який хлопець! А на зріст ти її наздоженеш. Ти ж у секції спортом займаєшся. Ми тобі з дідусем на парфуми для Рити обов’язково додамо. А ще їсти треба добре, клич всіх обідати.

Час швидко минає. Оленка школу закінчила. В інше місто далі вчитися поїхала. Іван у старшому класі навчається, зайнятий сильно. Незабаром екзамени. Іван не часто, але раз на тиждень заходить до бабусі з дідом. Дорослий став самостійним. Вчиться добре, футболом серйозно займається. Ще сильніше став схожий на діда, невисокий, міцний. Вчора ввечері зателефонував, голос чомусь таємничий:

– Бабуся, привіт, а ви з дідом не будете проти, якщо я до вас зайду завтра до обіду? Раді будете? Тільки знаєш бабуся, я не один прийду. З ким? А це сюрприз, завтра скажу.

– З дівчиною прийде, я ж відчуваю. Ти Таня сукню синю одягни, ти в ній дуже гарна і молода. А мені сорочку поло знайди, я джинси вдягну. Щоб нам не соромно було. Ми ж ще ого-го, не зовсім ще старі.

Наступного дня ближче обіду, у двері подзвонили.

– Іван!, – Тетяна кинулася до дверей.

– Бабуся, дідусю, а це ми, – увійшов внук, за ним дівчина. Скромно посміхається, худенька, висока.

“Вища Івана”, – бабуся зазначила.

– Познайомтеся, це моя Маргарита, – онук трохи збентежився, на бабусю дивиться, посміхається.

– А це вам, Іван сказав, що у вас день народження був нещодавно, – Рита коробочку простягла. Парфуми улюблені Тетянині, такі їй Микола колись давним-давно вперше подарував. У Тетяни Андріївни навіть сльози навернулись.

– А це булочки з маком, пам’ятаєш бабуся?, – онук пакет із теплою випічкою подав бабусі.

– Ну Тоді пішли обідати, потім пити чай, а за парфуми дякую вам величезне, це так приємно! Миколо, ти бачив?

Дідусь Микола у вуса посміхнувся, з онуком переглянулись зрозуміло. Зрозуміло, що змовилися, і дід Івану назву парфумів підказав.

– І все ж, як Іван з Миколою схожі, навіть зростом невисоким. Довго ж Іван до цієї дівчинки залицявся, от хлопець наполегливий. За мною Микола мій теж довго ходив, водив на ковзанку, у кіно. А мені здавалося, що хлопець не повинен бути нижчим за дівчину, а Микола за мене нижчий.

Якось ми стояли на платформі, підійшла електричка. Люди почали заходити і раптом жінка вигукнула: «Донька, донька, на колії! Допоможіть!” Всі заметушилися, хтось щось гукав, а Микола просто стрибнув поміж платформою та вагоном. Там і справді була велика відстань.І допоміг вибратися дівчинці.

Як же Миколі тоді мама дівчинки цієї дякувала. Доньку притиснула до себе, плаче, дуже вона за доньку запереживала. Після цього Таня перестала помічати, що Микола нижчий за неї. Це взагалі стало байдуже. Її хлопець – справжній чоловік!

Іван щось розповідав за столом, Маргарита сміялася і з явною симпатією на нього поглядала. Адже незабаром і Оленка на канікули приїде, може й не одна, всяке може бути.

Потрібно буде всіх, як раніше, за столом зібрати. І доньку, і зятя, адже у Тетяни та Миколи річниця весілля. Звичайно, трохи прикро, що так швидко роки летять. Але ходять під небом наші діти та онуки, такі схожі на нас. Слухають і співають наші пісні, читають наші книги, і дивуються, що ми це теж знаємо і любимо.

Вони схожі на нас, у них такі самі очі та посмішки. У них частина нашої душі, а значить, недаремно ми на світі цьому живемо. Це не нагорода, це радість, яка з благодаті дорослим подарована Творцем.