З м’яких обіймів спокійного сну мене буквально вирвав дзвінок у двері. Дзвонили настирливо кілька разів, і явно відступати не збирались. Я натягла ковдру на саму голову, думаю, хоч так сховатися від того дзвінка і все ж додивитися свій сон ,але хіба дадуть?

Мусила з заплющеними очима брести до дверей. Ну от кого там з самого ранку принесло? Коли поглянула у вічко була дуже здивована, адже там стояла моя донька. Швидко відчиняю, а вона не сама, поруч із нею двоє моїх малих онуків стоять. Такі ж як і я сонні совенята.

— Мамо, мамо, давай швидше. Ось Артемко Сергійко, ось їхні речі. Якщо щось знадобиться телефонуй.

Тетяна розвернулася і вже хотіла бігти до ліфта.

— Стривай, стривай! – не зрозуміла я. – Артемко, Сергійко, а ти куди пішла?

— Як куди, мамо? У нас квитки потяг через три години повинні ще встигнути доїхати, – швидила мене донька.

— Який потяг, – нічого не могла второпати я.

— Ми в Карпати їдемо з друзями, – сказала вона і вже натисла на кнопку викликаючи ліфт.

— Стоп, а тепер повернись назад, – скомандувала я крижаним голосом.

Донька побіліла:

— Ну, що таке, мамо! Ми поспішаємо.

— А діти одужали? – запитую у неї.

А Тетяна давай мені горохом сипати, що їм сьогодні краще значно, і все, що треба, вона мені склала і кожну пляшечку підписала, кому о котрій і скільки. Бачу що вже й на сходи хоче йти. Явно наміру залишатись вона не має і точно певна в тому, що я погоджусь, але не того дня, не о шостій ранку.

Тоді я зробила те чого сама від себе ніколи б не могла очікувати.

—  Так хлопці берете одне одного за руку і біжете за мамою. Вибачте, у мене залишитись не зможете.

Тетяна коли почула давай тараторити мені і про квитки і про те, що їхати пора і що все заздалегіть розплановано і оплачено. Однак, я виставила ту торбу що вона принесла і зачинила двері.

Онуків я обожнюю, але справа в тому, що ще вчора донька моя телефонувала вся захлипана – малі занедужал. М Мусила викликати сімейного, адже все було досить серйозно. І ось не минуло і двох днів як вона мені цих самих дітей привозить і каже, що хоче залишити?

Так, онуків я дуже люблю, тут ніхто не може навіть сумніватися в цьому. Проте, одне діло любити дітей коли вони просто собі граються а зовсім інша ця ситуація.

Донька мене набрала, ледь не плаче каже, що з онуками все прекрасно і вони здорові.

— Якщо здорові, то бери їх з собою. – кажу – В чому питання? Адже ви з самого початку з собою їх мали узяти. Чи я погоджувалася з ними залишатися? А сваха? Чи з нею такий номер не пройде? Тільки маму шкодувати не треба, так?

Вже третій тиждень донька зі мною не розмовляє і на дзвінки мої не відповідає.

Я розумію що вона дуже і дуже образилася, от тільки я не розумію чому вона повинна на мене ображатися? Хіба я на неї за те, що вона собі надумала тоді.

От скажіть, у цій ситуації, хіба ви не вчинили так само? Мою реакцію важко зрозуміти?

КІНЕЦЬ.