Олена наздогнала свою сусідку Тетяну Петрівну, яка йшла з магазину і щось бурчала собі під нім.

– Здрастуйте, тітко Таня. Я чула, що Марійка приїхала з нареченим, а ви якась невесела, – весело запитала Олена. – Ви ж її так чекали.

Тетяна Петрівна важко зітхнула і відповіла: – Та краще б зовсім не приїжджала, ніж так.

Олена здивувалася: – Чому ви так кажете?

Вони присіли і Тетяна Петрівна почала: – Ось ти, Оленко, молодець. З’їздила після школи, вивчилася і в село повернулася. Заміж вийшла за доброго хлопця, дочку народила, на радість батькам. Я своїй скільки говорила, повертайся додому, що в місті сидіти. Своєї квартири немає, чоловіка теж. А ми вже старієм, онуків хочемо. Вона навіть слухати відмовлялася. Нічого ви не розумієте, у місті життя, а у вас тільки городи, та хазяйство на умі

Олена засміялася: – Так вона ж з дитинства нелюбила в городі грядки полоти. Все казала, до міста поїду і сюди не повернуся.

– Та це ще таке, ми з чоловіком звикли, що бачимо її рідко – відмахнулася жінка – Але цього разу вона нам такий сюрприз піднесла, що батько аж загуляв. З ранку мене в магазин послав по добавку.

Олена округлила очі: – Дядько Михайло? Та він у вас навіть у свята не вживає. Та чим таким Марійка здивувала, що ви так переживаєте?

Тетяна Петрівна понизила голос: – Зараз, розповім. Ми ще спали, коли донька із нареченим приїхала. Тільки-тільки сонце почало підійматися. А я чую, машина під’їхала, зіскочила і до вікна. Дивлюся Марійка з кимось іде. Я Михайла розбудила, вставай, кажу, дочка приїхала, а сама відчиняти двері побігла.

Тут вона хихикнула: – Відкриваю я значить. Марійка стоїть, а поряд з нею дівка якась. Ну, це я так подумала. З волоссям довгим хто у нас ходить? Дівчата ж? Ну я й ляпнула, о Марійка ти з подружкою приїхала? А вона, мама, очі відкрий, це Павло, мій наречений.

Олена не витримала і засміялася: – Ви нареченого з подругою переплутали? Ну ви і даєте , тітка Таня.

Та посміхнулася, – Це ще не все. Зайшли вони в будинок, Марійка з батьком обнялася, Павла свого представила. Ну Михайло то мій, руку простягнув, той теж. І чоловік мій застиг, на руку його задивився. Я глянула, Боже мій, а у того нігті фарбовані. У золотистий колір. Стоїмо, як два стовпи, до тями прийти не можемо. Донька нам, ви чого застигли, ми з дороги. Їсти хочемо і спати. Ну погодувала я їх, вони в кімнату Марійки пішли. А Михайло, каже, ну, мати, видно онуків нам не бачити, як своїх вух. І пішов по свої запаси біленької. Ось така, Олено, у нас тепер проблема. Ой, засиділася я з тобою. Пішла я, бо там Михайло ще може наробити чогось.

Тетяна почула гучну розмову ще біля хвіртки. Охнула і швидше до хати. Зайшла і застигла. Чоловік та наречений за столом сидять. Двоє вже добряче веселі, і де тільки вз’яли. Не помічаючи Тетяни, вони сперечалися.

– Ось який ти, чоловік? Нігті нафарбовані, як у жінки. Ну і що, що ти музикант. Чоловік він і в опері чоловік. А ти зі спини на жінку схожий.

Павло, махав руками: – Це імідж такий, зрозумійте.

На що чоловік вигукував: – Не дозволю своїй Марійці за тебе заміж йти. Придумав, імідж. А мені як людям в очі потім дивитися? Засміють же. Якщо ти чоловік, давай ножиці, я тебе миттю в нормальний вигляд приведу.

Павло замотав головою: – Не можна, дядьку Михайле, мене не зрозуміють мої шанувальники.

Тут Тетяна не витримала і вигукнула: – Ви чого це зранку так загуляли? Михайле , відстань від хлопця та йди поспи. І ви, Павле, теж.

Чоловік насупився: – Тихо, Таня. Я зятя життя вчу. І взагалі не лізь, коли два чоловіка розмовляють.

Тетяна рішуче прибрала зі столу і скомандувала: – Ану швидко по місцях. Виспіться, потім поговоримо.

Коли чоловіки вже спали, прокинулася донька. Тетяна налила їй чаю і сіла навпроти: – Дякую тобі, дочко, за подарунок, так би мовити. Ти там у місті краще не могла знайти? Соромно, чоловіку і з манікюром. Та ще й волосся довше за твоє.

Марійка відпила ковток і засміялася: – Мамо, ти інших не бачила. Мій Павло сережки, кільця не носить і губи не фарбує. Я вже надивилася. Весь цей антураж тільки для сцени, а у житті він нормальний чоловік. У нього квартира своя, машина. Я за ним, як за стіною кам’яною. А ви з батьком звикли, що чоловік обов’язково коротко стрижений і з брудними руками. А Павло – просто творча особистість. І взагалі ми скоро батьками станемо. Ось так – сказала Марія.

Весілля святкували у селі. Павло пішов на поступки. Лаку на нігтях не було, волосся до плечей постриг.

– Ну хоч так – поплескав його по плечу Михайло.

Натомість гості з боку нареченого викликали фурор. Селяни лише роти розкривали. Але наприкінці весілля всі звикли як так і треба. Ну і що, що вони, як ялинки на Новий рік? Зате поводяться, як нормальні хлопці. А вся ця мішура, так на імідж, як казав усім Михайло.

За сім місяців Марійка подарувала їм онука, Ігорчика. Правда, Михайло тепер переживає, що онук по стопах батька піде.

– Імідж, іміджем, а чоловік повинен бути чоловіком, – каже він Тетяні та привчає онука до сільського життя.