Тетяна приготувала сніданок, почала накривати на стіл і як завжди віддано дивилася на чоловіка, чекаючи на його побажання.

Павло втупився в телевізор і механічно жував. На дружину він навіть не дивився.

-Що трапилося, Пашенька?

-Тетяно, батька завтра виписують. Ти сама розумієш, він самотній, йому потрібен догляд, та й у його квартирі треба прибирати.

-Я все розумію, я все зроблю, – охоче відповіла дружина.

Не доглядальницю ж наймати, погодилася у всьому вона з чоловіком, гроші треба економити, знову ж таки рідна людина.

Чоловік працює, вона в’яже вдома, не так багато й заробляє, цілком може зробити перерву.

-Ти там поприбирай, потім зустрінеш батька і їдь до нього на якийсь час, він звик до своєї квартири, не сюди ж його перевозити. Поживи там, поки він відійде трохи.

Тетяна не хотіла їхати від чоловіка.

-Як же ти тут будеш, Павлику, один?

-Та впораюся якось, їжу готову в супермаркеті куплю, сам приготую, буду на зв’язку, приїду ввечері.

Тетяна та Павло були разом уже майже 10 років.

Познайомились вони через друзів. У їхній компанії всі були одружені. Їх сватали то жартома, то всерйоз.

Тетяні було вже майже 30, Павлові ще більше. Тетяна переїхала до його квартири.

Дітей вони не мали. Тетяна обстежилася, у неї все було гаразд, а Павло категорично відмовлявся пройти обстеження.

Іноді Тетяна ловила його погляд, де читався докір. Павло хоч і не говорив нічого, мовчки винив дружину в тому, що не має спадкоємця.

Тетяна раніше слухалась батьків. А тепер у всьому слухалася чоловіка. Ось така мала натуру. У будинку все вирішував Павло. Вона розгубила подруг, в’язала свої светри, шкарпетки, прибирала квартиру, готувала та вважала чоловіка тим, кого вона вибрала на все життя.

І тому треба змиритися, десь промовчати і зовсім не робити зауважень своєму Павлику.

Сергій Іванович, батько Павла, давно овдовів, останнім часом заслаб. Тетяна його поважала. Цілком природно, що вона до нього переїде.
-Візьмеш таксі, мені ніколи, я працюю. Відвезеш батька додому, – давав їй вказівки чоловік. – У квартирі зробиш прибирання.

Як завжди, він не спитав, що вона думає. Так вирішив Павло, отже, так і треба…

Тетяна все зробила, вимила всю квартиру, провітрила, додому не поїхала.

Наступного дня викликала таксі та привезла до квартири свекра. І раптом тут, у тиші, без чоловіка Тетяна зрозуміла, як їй добре без нього.

Тихо, ніхто не вимагає постійного дотримання якихось правил, не чути його зауважень. Її ніби відпустило. Вона зрозуміла, що вдома завжди була в напрузі, чекаючи на те, що скаже чоловік. У неї навіть думки зникали. То монотонно в’яже шкарпетки, то думає про те, як йому догодити, то вислуховує його промови.

Сергій Іванович дивився телевізор, читав книги, вони годинами розмовляли про все. Він її уважно слухав і навіть питав її думки.

Тетяна зрозуміла, що не хоче повертатись до чоловіка. Той переказував гроші на картку, приїжджав дуже рідко.

Через тиждень він купив батьку путівку до санаторію. Сергій Іванович поїхав майже на 2 місяці.

Тетяна повернулася додому до чоловіка. Знову обслуговувала, прибирала, готувала.

Якось, коли чоловіка не було вдома, стало їй зовсім сумно, і вона вирішила поїхати в квартиру свекра, посидіти в тиші, подумати про життя.

Вона вставила ключ у замок – двері не відчинялися. Вона прислухалася, у квартирі лунали якісь звуки.

Тетяна переполошилися. Що таке хто ж там. Хотіла дзвонити чоловікові, але потім ризикнула і подзвонила у дверний дзвінок. Двері відкрилися. Симпатична молода жінка в спортивному костюмі з подивом дивлячись на Тетяну.

-Ви до кого?

У Тетяни все змішалося у голові. Це що родичка Сергія Івановича? І тут раптом у коридорі з’явився Павло.

Побачивши дружину, він розгубився.

-Тетяно, ти чого тут, ти що тут забула, тато у санаторії.

Тетяна не стала нічого з’ясовувати. Побігла сходами вниз. Вона їхала додому, а в голові була тільки одна думка:

-Я ж там все мила, прибирала, а вони…

Те, що чоловік має іншу, її не здивувало. Вона давно була готова до цього. У неї немає дітей, розмовляти їм майже нема про що.

-Я як служниця, – пожаліла себе Тетяна. – Там мию, тут мию, – заплакала вона.

Вона проїхала свою зупинку, побрела вулицею ледве переставляючи ноги. Опустилася на лавку у дворі якогось будинку. Довго дивилася в одну точку, не помічаючи нічого довкола. Поруч присіла жінка похилого віку.

-Вам погано?

Тетяні нічого не хотілося говорити. Беззвучно текли сльози. Жінка обійняла її.

-Та що ви, дорогенька, що з вами трапилося?

Підбігла маленька дівчинка років п’яти.

-Бабусю, ходімо додому, я їсти хочу.

-Знаєте що, йдіть з нами.

Жінка взяла Тетяну за руку і повела за собою. Тетяна слухняно пішла за нею. Їй було все одно, аби не повертатися додому.

У маленькій теплій та світлій кухні вони сиділи за столом і пили чай. Тетяна зігрілася. Вона дивилася на дівчинку і думала про те, як би вона хотіла мати таку дитину. І раптом посадила її на коліна. Дівчинка затихла і задрімала. Тетяна віднесла її на руках у кімнату. Бабуся йшла за нею.

-Софійка давно вже не бачила маму, скучила.

Тетяна нічого не зрозуміла. Уклавши дівчинку спати, вони повернулися на кухню і Тетяна Міхайлівна почала розповідати.

-Син одружився, не спитавши мене. Народилася Софійка, а її мати втекла якимсь своїм залицяльником, потім заочно розлучилася з моїм сином. Вадим зараз у відрядженні, ми тут удвох. По мамі вона, звісно, ​​нудьгує. От і потяглася до вас…

Вдома Тетяна зібрала речі та поїхала жити до своїх батьків.

З Павлом вони обмінялися лише сухими фразами, що їм треба пожити окремо.

З часом Тетяна почала приходити в той двір, де зустріла Софійку, сиділа на лавці і нарешті побачила Тетяну Михайлівну та дівчинку.

Бабуся запросила її до себе на чай.

-А давайте я вам приготую обід, ви мені так допомогли того разу, я хочу вам віддячити.

Бабуся погодилася.
-Давай, дорогенька, а то я вже зовсім бачу погано, і руки вже слабі.

Тетяна із задоволенням приготувала обід, вимила кухню. Дівчинка крутилася поряд, намагалася їй допомогти.

-Ось така має бути в мене сім’я, – раптом подумала Тетяна. – Нічого іншого мені не треба.

Вона почала приходити до них майже щодня.

Якось Тетяну Михайлівну забрали до лікарні, і Тетяна залишилася на ніч із Софійкою. Вона розповідала їй казки, вони разом дивились телевізор. Тетяні давно не було так добре. Спала вона спокійним, глибоким здоровим сном. А поруч її дівчинка…

Вранці пролунав дзвінок у двері, а потім хтось відчинив їх ключем. Тетяна накинула халат і вийшла на кухню. За столом сидів незнайомець і щось швидко їв із каструлі.

-Мамо, я зголоднів, їсти хочу, ти вже вибач.

Потім він озирнувся, побачив Тетяну і ойкнув.

-Вибачте, я щось не зрозумів, а де мама.

Тетяна запахнула сильніше халат і сіла на табуретку.

-Ви, мабуть, Вадим? А Тетяну Михайлівну відвезли вчора до лікарні. Але нічого страшного, сказали лише на кілька днів, я її знайома, просто залишилася посидіти з Софійкою.

Вадим захвилювався.

-Ой, даруйте, я тут… Мабуть, я все з’їв.

-Нічого, нічого, я зараз ще приготую. Не соромтеся, ви ж у себе вдома.

-Тато, тато приїхав, – прибігла Софійка.

Тетяна замислилась. Треба йти. А так не хотілося. Вадим глянув на неї, на Софію.

-Тетяно, якщо ви не проти і вас немає інших справ, можливо, залишитеся тут на якийсь час, поки маму не випишуть, а то в мене робота, справи.

І поклав на стіл гроші. Тетяна почервоніла.

-Ви знаєте, грошей не треба, я й так все приготую. Ми з Софійкою подружилися.

Увечері Вадим притягнув гору продуктів. Тетяна сміялася, розбираючи пакунки.

-Та тут на цілий місяць їжі вистачить.

Вона із задоволенням готувала, гуляла із дівчинкою, гралася з нею. Вечорами розходились у дві різні кімнати. Тетяна з Софією, а Вадим мав свою кімнату.

Через кілька днів виписали Софію Михайлівну.

Вона дякувала Тетяні і нахвалювала її синові.

Вадим соромився, а потім запросив Тетяну на побачення…

З Павлом вона розлучилася. Він на розлучення погодився одразу. На квартиру Тетяна не претендувала, так що просто зібрала речі, що залишилися, і відвезла до своїх батьків.

На черговому обстеженні лікарка довго на неї дивилася і посміхалася.

-Вітаю вас, Таню, у вас буде дитина.

Тетяна здивувалася. Як так, я стільки років ходила по лікарях і жодного результату, а тут…

Народився хлопчик. Якось Тетяна йшла з коляскою двором і якось непомітно дійшла до того будинку, де вони жили з Павлом. Побачила його машину. Колишній чоловік відчиняв дверцята. Вийшла та сама жінка, яку Тетяна зустріла у квартирі свекра.

Жінка зарозуміло віддавала розпорядження.

-Віджени машину, ти, що не бачиш, як ти її поставив. Я пішла, не затримуйся.

Тетяна засміялася.

-Мабуть, знайшов те, що шукав. Я йому, бачте, не подобалася, така слухняна, тиха, та ще й без дітей.

Вона з любов’ю подивилася на малюка в колясці і тихенько пішла до Павла. Той її побачив і застиг.

-Тетяно, як ти, це чия дитина?

-Це моя дитина, – з гордістю промовила Тетяна.

Павло розгубився, почервонів і раптом, дивлячись кудись убік, тихо сказав:

-Танечко, повертайся, у нас же все було добре. У тебе хлопчик? Я його прийму…

-Так, хлопчик, – спокійно сказала Тетяна. – А ще чоловік і сім’я. Тож живи, Павле тепер, як знаєш!