– Це вже нахабство, Таня. Я не жадібний, ти ж знаєш. Але вони вже четвертий вечір приходять до нас, з’їдають все дощенту, ще й додому беруть і йдуть. Хоч би запропонували зі столу прибрати. Це ненормально!

Михайло стояв навпроти дружини, схрестивши руки. Таня винувато опустила голову. Ну, не могла вона вигнати рідну сестру, яка прийшла на чай. Це було проти її правил, та й вихована вона так, що віддасть останнє, аби родина була задоволена. Але Михайла це не влаштовувало.

-Таня, я розумію тебе, – тон чоловіка пом’якшав. – Ти не хочеш сваритися з ними. І я б, напевно, вчинив так само на твоєму місці, але одна справа зайти на чай, а інша приходити всією сім’єю після роботи і вичищати холодильник. От скажи, Ілона хоч раз у тебе запитала, як ти почуваєшся? Ти прийшла з роботи, приготувала на нашу сім’ю, – Михайло спеціально наголосив на слові «нашу», – А вони все спустошила. Потім півночі ти стоїш біля плити та миєш посуд.

Таня мовчала. Справді, останніми днями вона була виснажена. Ілона з чоловіком і сином приходили без дзвінка, і без сорому переміщалися відразу на кухню і сідали за стіл. Вони й раніше були частими гостями в домі Тані, але зазвичай повечеряти міг тільки Сергій, чоловік сестри, а решта пили чай.

Таня ніколи не була жадібною. Економною – так, але не жадібною. Особливо коли мова стосувалася близьких. Михайло називав Таню ласкаво «запасливим хом’ячком», і те, що вона готувала вдома лише сама. Вона робила домашні напівфабрикати, заморожувала овочі та ягоди з літа, сама солила гриби, закручувала «зимові» салати. У їхньому домі голодними точно ніхто не залишився б.

Але останні дні вона почала ловити себе на неприємній думці: Тані набридло, що візити сестри та її сім’ї стали настільки частими.

-Михайле, я не знаю, що робити. Жахлива ситуація. Скажу їй – образиться, потім узагалі півроку не побачу. У нас дитинство було різне. Пам’ятаєш, я тобі розповідала, що коли Ілона народилася, тато роботу втратив, а мама після важких пологів з ліжка встати не могла? Ілона росла, і її дорікали за кожен шматок. Я старша була, мені терпиміше було відмовитися від цукерки або ще чогось смачного, але батьки не розуміли, що маленькій дитині складно це зробити. Удома була патова ситуація…

Михайло цокнув язиком і похитав головою.

-Ти говориш про дитинство, але зараз ви вже обидві виросли, тобі цього року вже сорок буде. А ти досі переживаєш про її почуття, – сказав він.

-Але я все одно не знаю, як відмовити рідній сестрі у вечері. Мені не шкода, правда. Не подумай, – Таня опустила голову.

Михайло з жалем подивився на дружину. Він, напевно, зміг би знайти слова, хоча дорікати людям їжею – остання справа.

-Таня, я не знаю, як тобі ще пояснити. Не в тому, що вони приходять вечеряти. Заради Бога, продукти є, гроші є, хай їдять. Мені тебе шкода. Ось дивися, я працюю в ніч, ти, природно, намагаєшся приготувати все з вечора, щоб вранці була їжа. Хоча я тобі казав, щоб ти не старалася так, і якщо втомилася, то необов’язково готувати. Але ти навіть якщо з ніг валишся, то обов’язково щось зробиш. А тепер дивись як це виглядає збоку. Вони прийшли і пішли, а посуд, що залишився після натовпу гостей, нікуди не дівається. Це як приклад. Мені тебе шкода загалом. Це просто неправильно…

-Я поговорю сьогодні з Ілоною, – видихнула Таня.

Увечері, як за розкладом о 19:00, задзвонив домофон. Таня здригнулася. Вона втомилася від гостей та щиро сподівалася, що сьогодні вдасться просто полежати у тиші. На вимогу Михайла Таня нічого не готувала. Вона зіскребла залишки їжі з учорашнього дня по контейнерах і прибрала в холодильник.

«Мої точно голодними не залишаться», – сумно посміхнулася Таня.

На порозі зявилася Ілона з чоловіком та сином. За традицією, вони відразу пройшли на кухню. Таня повільно брела ззаду.

-Ну, пригощай нас! – радісно заявила Ілона, але, вловивши стомлений погляд сестри, одразу осіклася. – Я чайник поставлю?

-Угу, – пробурмотіла Таня.

-Ти якась без настрою… – напружилася Ілона.

Таня глянула на сестру. Ні, не може вона їй висловити все. Образиться, це точно.

-Все гаразд, просто день важкий був.

-Чим нас сьогодні пригощатимеш? – Ілона потерла долоні.

-Вчорашнім, – стомлено сказала Таня. – Я нічого не готувала, сил немає. Можу ковбаси, сиру нарізати. Хочете бутерброди зробіть. Тільки самі, я просто тут посиджу.

-Ти будеш? Я тобі зараз чай наллю. Ти ж із нами посидиш?

-Угу, – знову пробурмотіла Таня.

Ілона винувато поглядала на сестру, але не наважувалася заговорити. Проковтнувши слину, вона натягла посмішку і ввімкнула чайник.

-Піду хлопчаків перевірю, – тихенько сказав Сергій. – А то щось Дениса вашого не видно зовсім.

-Він уроки робив у спальні, а може, й у навушниках сидить, – відмахнулась Таня.

-Піду привітаюся, – Сергій поспіхом підвівся і вийшов з кухні, залишивши сестер наодинці.

Жінки мовчали. Вода в чайнику скипіла, і Ілона налила сестрі чай. Таня притиснула долоні до чашки. Гарячі стінки гріли руки.

Ілона поставила ще кілька чашок з чаєм і сіла поряд. Вона знову винувато глянула на сестру.

-Таня… Ти мені пробач, будь ласка.

Таня підвела очі і подивилася на сестру. Вона не очікувала, що розмова розпочнеться з вибачень.

-За що? – незрозуміло запитала вона.

-Мені соромно, – Ілона опустила голову і по щоках побігли сльози. – Я знаю, що ми тобі вже набридли. Розумію, але… сьогодні востаннє, чесно.

-Що ти маєш на увазі? Що востаннє?

-Вечеряємо в сенсі.

-Що ти таке кажеш? – Таня напружилася. Сестра виглядала засмученою та розгубленою.

Ілона, помітивши схвильований погляд Тані, відразу змінилася на обличчі.

-Господи, Таню, про що ти там вже подумала? Я мала на увазі, що цього тижня вечеряємо востаннє і набридати не будемо вам, як ці дні.

Обличчя у Тані побіліло.

-Ні, ти не розумна, чи що, таке говорити? – випалила вона.

-Таня, пробач мені… нас. Мені так соромно було щовечора вдавати, що все гаразд, приходити до тебе, об’їдати тебе… Я б так ніколи не зробила, бо знаю, як ти втомлюєшся. 

-Ілоно…

-Стривай, послухай, Таня. У нас … тимчасові труднощі, якщо так можна їх назвати … Сергій нещодавно зіпсував корпоративну машину. Не з власної вини, але відповідальність преклали на нього. Страховка частина шкоди покрила, а решта суми на нас лягла. Усі запаси пішли начальнику на ремонт машини, домовитися з ним про розстрочку Сергій не зміг. А тут ще й іпотека, комуналка, секції. Довелося позичати. Не повіриш, навіть на молоко не лишилося. Розподілили гроші на проїзд, на хліб, продукти тягли ці тижні, як могли, але вже все порожньо. Як на зло, ще збиралися закуповуватися на ринок поїхати, бо все закінчувалося, а тут на тобі проблема на проблемі. Ось ми до тебе і почали приходити… Це моя ідея, правда. Не тримай зла на моїх, вони ні до чого. Сергію і так було не по собі від цієї ідеї. Наче ми жебраки якісь… Або нахлібники…

Таня слухала з відкритим ротом та здивовано дивилася на сестру. Стільки років вона її підтримувала, але Ілона чомусь посоромилася свого становища і приховала все.

-Чому ти одразу до мене не прийшла? Ми б тобі допомогли. Голодними б вас не залишили.

-Мені було соромно. І страшно… Я пам’ятаю, як мама сусідами ходила і гроші позичала. Досі від макаронів з томатною пастою верне. Ми тоді їх їли кілька тижнів поспіль, якщо не помиляюсь. А тато гульбанив. Позичав гроші, гульбанив, а потім знову все по колу… Соромно, коли на їжу гроші випрошуєш.

-Місяць, Ілоно. Місяць на макаронах жили.

-Ну ось, – Ілона доторкнулася долонею до руки сестри. – Це складно, коли все навалюється. Ми й так позичили багато, кредитку витратили. А влазити в ще одні борги ми просто не потягнули б. Трималися з останніх сил.

-Я б тебе ніколи не залишила голодною, Ілоно, – Таня притиснула до себе долоню сестри. – Але ж такі речі треба розповідати. Ми з тобою сім’я, а близькі люди для цього й потрібні, щоби бути опорою в складні часи. У нас теж із Михайлом різні ситуації бували, і ти мене тоді сильно рятувала. Ти думаєш, ми посміхнулися б, дізнавшись, що у вас складнощі, і виставили за двері? Тоді ти “відмінної” думки про нас.

Таня глянула на сестру, насупивши брови. Ілона відвела погляд.

-Тільки ось дратує одне. Чому не можна запропонувати допомогу? Ти ж знаєш, що я з роботи і втомлююся. Прийшли повечеряти – заради бога. Але візьми та допоможи мені з посудом. Ніхто вас не жене, але мою працю теж треба поважати, – суворо сказала Таня.

-Мені було так соромно, що я хотіла якнайшвидше піти додому, – пояснила Ілона. – А залишись я ще на секунду, то розплакалася б. Пробач мені, будь ласка.

-Так, все. Витирай сльози і давайте за стіл, бідолахи ви мої, – Таня потягла сестру за руку. – Ну чого сидиш? Сталося і сталося. Сльози лити зараз ні до чого. Іди тарілки діставай краще.

Ілона, мов маленька дитина, витерла сльози з щік і повернулася до шафи, де стояли тарілки.

-І посуд весь перемиєш, – суворо, з ноткою награності, сказала Таня. – А, і картоплю почистиш! Пюре зробимо.

Ілона інтенсивно закивала і крізь сльози, що й далі лилися, засміялася.

КІНЕЦЬ.