– Він мене не слухає, каже мені – мовчи, жінко, тобі ніхто слова не давав! Я так більше не можу, мамо! – жалілася в слухавку Ірина і не могла ніяк зупинитися. – Я до вас з дітьми на дачу приїду, гаразд? Мені треба трохи прийти до тями, я хочу з тобою поговорити, гаразд, мамо?

– Звичайно, приїжджайте, – тільки й змогла сказати Тетяна Андріївна.

Настрій її був геть–чисто зіпсований.

Колись давно вона сама намагалася викликати Ірину на розмову, але та у відповідь тільки пирхала, і казала неприємні слова:

– Я не збираюся все своє життя животіти так, як ви з татом!

І ось тепер, коли Тетяна Андріївна та Костянтин Миколайович давно змирилися із вибором доньки, вона таке видає…

На дачу цієї весни Тетяна із чоловіком приїхали на новому позашляховику. Було помітно, що вони справили враження на своїх сусідів. Тетяні Андріївні тепер її становище забезпеченої пенсіонерки подобалося, вона прямо його смакувала.

Цю машину подарував їм із Костею їх зять. Ну, якщо бути чесними до кінця, то не зовсім подарував, машина на його фірму оформлена. Але вони ж нікому це не збираються пояснювати, зате будь–які витрати з експлуатації авто йдуть теж за рахунок фірми.

Ремонт дачного будиночка і нову прибудову, яка виявилася більшою за сам будиночок, теж їм зять фінансував. І на новий мангал, і на барбекю, і на шикарні вуличні сходи на вході в тепер їхній майже котедж, теж грошей дав їм зять Петро.

Він до них завжди ввічливо і привітно ставився, і нарешті Тетяна Андріївна з чоловіком з часом прийняли вибір доньки, хоча спочатку всіма способами намагалися її відмовити.

Але тоді все було марно, Ірина була впевнена у своїй правоті на всі сто!

– Жити так, як ви, я не буду, мамо, навіть не вмовляй, – це Ірина їм заявила, коли їй виповнилося вісімнадцять.

До цього моменту вона була слухняною й добродушною дівчинкою. Завжди їздила з батьками на базу відпочинку і їй дуже подобалися галасливі друзі батьків.

Взимку вони там каталися на лижах і санчатах і влаштовували вечірки з шарадами.

Багато хто з друзів був ще зі студентства. Вони співали старі студентські пісні і не соромилися, що живуть небагато.

Ну їздять вони на старій машині, та й двокімнатна квартира у них у старій п’ятиповерхівці з кухнею в п’ять метрів.

Але не у всіх взагалі є машини, а у них є, а в Іринки навіть своя кімната. І через рік вони їздять разом на Шацькі озера, а це майже як море, навіть краще, там відчувається студентське братство, а це дорогого вартує.

Так Тетяна і Костя й доньку свою виховували, що звичайно багатство це непогано, але головне не в ньому, а у справжній дружбі. В інтересах, що тобі до душі, у книгах та фільмах, у походах із рюкзаком за спиною та світанками, зустрінутих у горах.

І звичайно головне – це добро, яке ти робиш для близьких, і кохання, заради якого люди живуть разом і від якого народжуються чудові діти…

– Наша Іринка – плід нашого кохання та продовжувачка наших ідей і планів, – весело хвалилася Тетяна їх із Костею спільним друзям. – Вона теж у будівельний інститут йде, хоче як і батьки стати інженером, вдома буде працювати, архітектурою будівель може займеться…

Але виявилося це тільки їх з Костею мрії, хоча Ірина наче й не чинила опір, але раптом у вісімнадцять їхня дочка… Пішла наперекір!

Точніше просто заявила, що вчитися може і буде на заочному, щоби час не витрачати. А взагалі вона виходить заміж, і це не обговорюється.

– Іринко, та ми взагалі то й не проти, ми з мамою ще не забули, що таке кохання, ти хоч нас познайом зі своїм обранцем? – миролюбно запропонував Костянтин Миколайович.

Але на ці слова Ірина тільки засміялася.

– Та я знаю, що ви чекаєте від мене, але Петро не вчився і не збирається ніде вчитися! Він уже вміє добре заробляти і вважає, що жінка не повинна працювати, її чоловік повинен забезпечувати.

Я не хочу, як ви, чекати на все життя, що може колись ви зможете поїхати на море, і взагалі не дочекатися цього, – з усмішкою заявила Ірина.

– Але ти хоч любиш його, цього свого Петра? Ти тільки не подумай, ми з татом не проти, головне щоб ви були з ним на рівних, щоб інтереси збігалися і щоб кохання було, – наївно посміхаючись спитала Тетяна Андріївна.

Але Ірина тільки розсміялася.

– Мамо, ви з татом такі наївні, ну звичайно ми з Петром любимо один одного і в нас дуже збігаються інтереси, дуже!

Ми з ним одружуємося і я його прописую в нашу квартиру. Потім ми купимо іншу й заживемо з ним щасливо, не хвилюйтеся так сильно. Щастя всі по-різному розуміють, а у нас з Петром воно сходиться – ми хочемо жити не просто добре, а чудово!

– Але ви наче такі різні, ти ж вступила в інститут, і взагалі. Ти ж багато чого не знаєш, доню! Юна ще, – спробував переконати Іринку тато, але це було марно.

– Я ж сказала, що на заочне переведуся, а Петро вже має диплом, він його купив, зараз все простіше, він і без диплома будівельною фірмою керує. Будує котеджі і добре заробляє, що ще необхідно, га?

Й Ірина, не почувши відповіді від приголомшених батьків, пішла на зустріч зі своїм нареченим.

Сказати, що Тетяна Андріївна із чоловіком були засмучені – це нічого не сказати.

Вони були приголомшені, здивовані, зовсім не готові до такого рішення дочки. Бо ж обоє були просто впевнені, що донька поділяє їхні погляди і спосіб життя, а тут на тобі, все зовсім і не так.

Нареченого доньки вони все одно звісно добре прийняли. Невисокий темненький хлопець, до речі, досить приємний і витриманий, усміхається і навіть каже правильні речі, що все тільки після весілля. І що дуже любить Іринку і жити без неї не може, і вона теж його любить.

Після весілля дуже скоро Петро і справді купив їм з Іринкою трикімнатну квартиру. У них народився син, потім донька, і Тетяна Андріївна з Костянтином Миколайовичем стали навіть звикати потихеньку до зятя.

На літо їм привозили онуків Тараса й Кариночку, а Петро заповнював їм холодильник продуктами.

– Ну й добре, що Іринка так вирішила, зате видно, що вони люблять один одного, – якось сказав чоловік, і Тетяна теж заспокоїлася.

Зрештою мало в кого так добре, як у їхньої доньки. То без чоловіка народить, то розлучаться, то гульбанить, а тут все добре, про що переживати?

Та й подарунки Петра їх тішили, пральна машина зламалася – він для мами з татом пралку купив. Потім телевізор подарував новий, посуд привіз, ніколи без подарунків не з’являється.

Було іноді відчуття, що Іринка щось недоговорює, але й воно зникло, здавалося, мабуть.

А тут, як на пенсію вони вийшли, їм і машина нова, і сплатив усе, що вони будували, і з матеріалами допоміг, і дав будівельників.

Золотий зять, одне слово, Тетяна Андріївна вже давно полюбила його, такого небагатослівного й у чомусь незрозумілого, але гріх навіть скаржитися на такого зятя!

І тут раптом Іринка ніби в істериці, Тетяна Андріївна аж засмутилася, добре ж живуть, ну чого ще треба?

Не дай Бог закохалася Іринка, від неї іноді будь чого можна чекати.

Залишається тільки сподіватися на її розсудливість, від добра добра не шукають, та й діти ж у них!

Кариночка й Тарасик батька просто обожнюють, та й Петро невідомо як відреагує!

Аби Ірина дров не наламала, Тетяна Андріївна і сама давно звикла до такого безбідного життя. Як без Петра вони з Костею на одну пенсію житимуть? Та й машину доведеться віддати напевно?

Іринка приїхала ближче до вечора, обличчя заплакане, але припудрене.

– Мамо, я порадитись приїхала, тільки татові нічого не кажи, гаразд?

Тетяна Андріївна кивнула.

– Мамо, діти з нянькою, а Петро до матері поїхав, як завжди, але тільки я випадково дізналася, що в нього там інша родина і діти є…

Тетяна Андріївна оторопіла.

Ірина знову заплакала, розповідаючи, що вона живе на половині з дітьми, а Петро у своїй кімнаті!

І ще багато всього, про що навіть не замислювалася Тетяна Андріївна.

– А я тут своїх однокласників зустріла Євгенію та Миколу, пам’ятаєш їх, мамо? – схлипнула Ірина. – Вони зі школи люблять один одного, вуз потім один закінчили, у них троє дітей, але живуть приблизно як ми тоді жили. Теж їздять на відпочинок і в них така весела компанія, душевно й здорово, як раніше…

Тетяна Андріївна слухала доньку, і серце навіть защеміло, адже вони з батьком їй говорили, попереджали!

– Половину заробітку він туди виявляється возить. Каже на розлучення подав уже… Одну мене поїхати нікуди не відпускає, а сам не хоче, каже багато роботи. Якщо чесно, не вірю, що можна такі гроші величезні чесним шляхом заробити. Про Петра кажуть, що своїм недоплачує і ще щось. Я втомилася, мамо, вдавати, що все гаразд!

Ірина ще щось говорила, але потім сльози її потихеньку висохли.

І раптом на її телефоні заграла музика, і вона відразу відповіла,

– Петрику, я у мами з татом, вже додому збираюся, Кариночка з Тарасиком з нянькою, а я вирішила батьків провідати. Чому тобі не сказала? Та я швидко туди й назад. Мамі дати телефон? Звісно!

Ірина передала телефон Тетяні Андріївні, і вона почула веселий голос зятя.

– Здрастуйте, люба мамо Тетяно, вам щось привезти? Завжди будь ласка, а я вже вдома скоро буду, дружину мою відправляйте додому, настав час їй чоловіка зустрічати…

З важким серцем Тетяна Андріївна віддала телефон доньці, але Ірина вже витерла сльози й посміхалася.

– Я поїхала, мамо, діти чекають і чоловіка треба зустрічати, ти тільки тату не говори, гаразд?

І вона поцілувала маму і гукнула: – Тату, я поїхала, ми скоро все до вас приїдемо з гостинцями!

На секунду Тетяна Андріївна зустрілася поглядом з дочкою, але Іринка була вже весела, як зазвичай, навіть погляд не відвела…

Ну що робити, адже вони люблять один одного, у них діти та й взагалі за все в житті платити доводиться.

Тетяна Андріївна у вікно визирнула – на сонці блищав їхній новий автомобіль. Чоловік мангал розпалювати зібрався, думав Іринка залишиться, тепер уже сусідів кличе в компанію.

Так що все добре, за великим рахунком життям вдалося, а решта дрібниці, до них можна і звикнути…

КІНЕЦЬ.