Оцей запис у моєму щоденнику — про те, як ми тут виживаємо.

Шість місяців тому ми зі Світланою, моєю дружиною, зробили складний, але єдиний можливий вибір — переїхати до іншого міста. До того ми жили на околиці Львова, працювали разом на фабриці, і в принципі все було терпимо. Не жили розкоші, але й не голодували. Розуміли одне одного без зайвих слів. Не сварилися, не пред’являли претензій. Але все змінилося різко, коли на фабриці почали скорочувати людей. Спочатку звільнили Світлану, потім і мене.

Збережень майже не було — двоє дітей, кредити, і все, що заробляли, йшло на їжу та комунальні послуги. Здавалося, що все валиться. І саме тоді руку допомоги подав її батько — мій тесть. Він жив у іншому місті, у Тернополі, і здавав свою однушку на околиці. Квартира була не в найкращому стані, потребувала ремонту, але зате була дахом над головою.

Ми переїхали туди — я був йому щиро вдячний. Тоді цей жест здавався порятунком. Перший місяць був пеклом: грошей майже не було, з останніх сил годували дітей, сплачували рахунки. Шукав роботу — безрезультатно. Руки опускалися, але тримався. Світлана доглядала за домом і дітьми, а я намагався знайти хоча б щось, щоб не збожеволіти.

Коли я отримав перший аванс на новій роботі, ледь не розплакався. Знову почав дихати. Працював до ночі. Повертався додому пізно, але з відчуттям, що вилазимо. Частину грошей став віддавати тестю — за комунальні та просто на знак подяки. Думав, все налагоджується. Але виявилося — все тільки починається.

Тесть почав приїжджати. Часто. Спочатку просто «забігти на хвилинку», потім «пообідати з онуками», а згодом — щодня. І, на жаль, не щоб допомогти. Не щоб постирати, поправити щось, посидіти з дітьми. Він сідав на кухні, вмикав телевізор і їв. Все. Що. Було.

Світлана готувала — і сніданок, і обід, і вечерю. А я, повертаючись додому, знаходив лише порожній казанок. Почав помічати, що з холодильника зникають продукти. Мовчав. Терпів. Але в якийсь момент вона сама почала скаржитися: втомилася. Каже, готує зранку до вечора, а їжа — зникає. А я дивлюсь на неї й думаю: ну, дітей у нас двоє… навіщо нам третій, дорослий?

Я наважився. Поговорив з тестем. Без крику, спокійно. Пояснив, що ми все розуміємо, що вдячні йому за житло, що він — частина родини, але… у нас теж непросто. Він кивнув, сказав, що все розуміє. І ніби відступив на час. Почав приносити з собою пиріжки, одного разу навіть приніс курку. Але через пару тижнів ця «старанність» зникла. Він знову повернувся до звичного режиму — яблуко онукам, а сам — до нашої вечері.

Я знову поговорив зі Світланою. Але вона лише знизала плечима: «Тато ж нам допоміг… це його квартира… він просто любить дітей». Усе. Аргументів не залишилося. А в мене — нерви. Я працюю зранку до ночі, економлю на собі, ходжу в протертих черевиках і доношую стару куртку. І серед усього цього — людина, яка приходить і спустошує холодильник, ніби живе тут.

У мене немає підтримки. Мої батьки далеко, у друзів своїх проблем по горло. Тесть нічого не помічає, дружина — ніби не хоче помічати. І я не знаю, що робити. Так, він допоміг. Але скільки ще це триватиме? Я втомився. Я більше не відчуваю, що в мене є дім.

А поки ми тут. Фабрика, на якій ми колись працювали, остаточно збанкрутувала. Колеги розлетілися, ніхто не повертається. Ми стоїмо на межі. І я відчуваю, як з кожним днем цей дім, де все почалося з надії, стає все більше схожий на клітку…

**Урок:** Допомога — це не дозвіл з’їдати чиєсь життя. Іноді вдячність має межі.