Сергій Петрович обережно піднявся з ліжка і попрямував до дверей. Спина боліла, але зовсім не сильно.

Настоянка тещина – щось там на скипидарі – справді виявилася цілющою, хоч він і сумнівався цілий тиждень, і не вірив рекомендаціям старенької, відмахувався від неї, коли та пропонувала скористатися своїм чудодійним засобом:

– Не мучся, злидень, знімай сорочку, та лягай на диван, натру тобі спину. Скільки пігулок з’їв, а все одно мучишся. Сто разів казала тобі – не ходи ти в цю поліклініку!

– Старих там не люблять, і давно не лікують. Та й Петро, хоч тепер і нервами управляє, а яким недолугим був, таким і залишився, облисів тільки, та скривився від хмільних парів.

– І пігулки його дорогі шкодять тільки старому організму. Тепер самим себе лікувати треба! Сам себе полікуєш – і поживеш довше.

– Та й пенсія ціла буде, – підбила підсумок реформи в медицині Ніна Прокопівна, дістаючи з тумбочки пляшечку з чорною рідиною, що різко пахне.

Сергій Петрович, втомлений від болю, підкорився обставинам, зняв сорочку і, ойкаючи та стогнучи, примостився на диван, не вперше віддавши свою долю в руки тещі.

Бабуся акуратно та ощадливо налила рідину в долоню – так, щоб не пролилася жодна крапелька, і хлюпнула на спину зятю, а потім, так само дбайливо й акуратно, почала втирати у хворе місце.

– Може, й справді допоможе,- подумав Сергій Петрович,- вона сама до лікарів не ходить, маже болячки свої цією поганню, і нічого.

– По хаті швидше Гальки снує, та й із піччю ще сама керується. Встає рано, руками махає та присідає, зарядку робить. Дивитись смішно на цю спортсменку.

Теща, закінчивши процедуру втирання, принесла свою стару вовняну хустку, величезну, як скатертина, згорнула її в кілька шарів і скомандувала:

– Ану, підіймай пузо, хустку просунути треба, теплом обв’язати, щоб сила цілюща всередину до тебе пішла.

Направивши цілющу силу куди треба, та укутавши зятя ще й теплою ковдрою ватяною, старенька наказала:

– Лежи тихо та лікуванню не заважай. І мені не заважай. Помолюсь піду за тебе, злидня.

Спину приємно пощипувало, біль відступала, і Сергій Петрович із задоволенням слухав накази тещі, і її бурчання. Вперше за минулий тиждень йому було так добре і затишно.

Під світлі та вдячні думки про тещину турботу про себе коханого, Сергій Петрович задрімав, але заснути не встиг. Цілющі сили з такою швидкістю попрямували всередину, що він просто заволав.

Спину почало пекти так, ніби її облили гасом і підпалили. На його крики негайно з’явилася теща, сіла поруч на табуретку, і задоволено почала примовляти:

– Потерпи, любий, потерпи. Жар швидко пройде. Це твоя хвороба горить, а як догорить, так одразу й полегшає. Я боялася, що не пробере жар тебе, товстошкірого – трохи більше, ніж треба, ліків налила.

– Он, бачиш, і пробрало, слава тобі, Господи! А ти кричи, кричи, все одно ніхто не чує. Сусіди наші, Петришини, у відпустці, а Євгенія Романівна в аптеку пішла, а більше й немає нікого.

Сергій Петрович під примовляння тещі, спробував вирватися з дивана, але ніяк не міг звільнитися від ковдри, що сповила його, та й кожен рух відгукувався диким болем у спині.

Він, на чому світ, лаяв стару, і вимагав звільнити його від усіх ковдр, подушок і хусток, але стара продовжувала примовляти, не звертаючи жодної уваги на крики та погрози зятя:

– Ой, дякувати Богу, все як треба пішло. Добре пробрало. Здоровим станеш, злидень, Галька повернеться, не впізнає.

– До онуків йшла, ти, як старий мотлох був, а прийде – ось він, огірок свіженький. Кричи сильніше, це лікуванню теж допомагає, дух поганий з тебе виливається, а значить, і видужаєш швидше.

– Я он ногу щовечора натираю, а вона все ниє і ниє, бо не кричу, а терплю. Кричати мені соромно. Ось і довго лікування йде від цього.

– А ти звик кричати на всіх. Ось і кричи собі на твоє здоров’я, а я поки піду чай зігрію та заварю. Ніна Дмитрівна медку зранку принесла, з ним і поп’ємо.

Від жорстокості та байдужості тещі, Сергій Петрович просто онімів, витер піт з обличчя, тицьнувшись у подушку, і зло поглянув на мучительку.

Вона ж лагідно посміхнулася беззубим ротом, і вибагливо зазирнула в очі своєму пацієнту, що зцілявся:

– Ой, як грибочків свіженьких смажених захотілося! Ти б, Серьога, збігав завтра з ранку в ліс за біленькими, а Галька б на обід насмажила з цибулькою та з яєчком. Вміє вона смажити їх так, що кожен грибок окремо засмаженим виходить. Поласували б утрьох.

– Мухоморів би тобі посмажити! І Гальку просити не треба, сам би й цибульку почистив, і яєчка розколов, і кожен мухоморчик окремо засмажив би, та з ложечки тобі подав.

– Їж, мамо моя ненаглядна! Якщо одразу не наїсися, то завтра ще із задоволенням збігаю, повний кошик наберу.

– Ласуй на здоров’я! Зі спини, напевно, вся шкура злізла! – люто «задовольнив» тещине прохання Петрович і, зобразивши її інтонацію, додав:

– Збігай, Сергію! Спринтера знайшла. Мені за два дні сімдесят сім виповниться!

– То й що з того. Мені через три місяці дев’яносто шість стукне, та хто про це думає. Весь день на ногах, – відрізала Ніна Прокопівна, і вийшла на кухню.

Сергій Петрович трохи заспокоївся і на свій подив відчув, що біль зник. Він завмер, потім потихеньку ворухнувся, посовався по дивані – болю не було. Не повіривши своєму щастю, він тихо покликав:

– Лікарю, чи не час мене розповити? Припинило боліти, відпустило.

– Можна тепер і розповивати, та й переодягнутися можна. Он навіть ковдра сира, скільки дурі з тебе вийшло, – бабуся вправно звільнила краї ковдри, й подала суху чисту білизну.

Сергій Петрович обережно сів, переодягся, все ще зі здивуванням думаючи про тещу, що клопотала вже на кухні:

– І звідки в ній стільки мудрості, впевненості та розуму? Дев’яносто шість років, а пам’ятає та знає все. Адже весь тиждень нудила, щоб не ходив у поліклініку, не марнував час і сили. Впевнена була, що не допоможуть призначення Петра, і виявилося, як завжди, мала рацію.

Констатація останнього факту трошки засмутила Петровича, але що поробиш – проти правди не попреш.

Цьому тещиному постулату за довгі роки спільного проживання альтернативи він так і не знайшов, просто змирився з ним.

Тещу ж недолюблював – заважала вона йому жити за його – Серьогіними – правилами, втручалася в його особисте життя.

Часто, без зайвих церемоній, вдиралася вона в його особистий простір, не гребувала піковими моментами розбіжностей з нею.

Від словесної аргументації швидко переходити до аргументації силової, примушуючи Серьогу до миру.

Пригнічувало його це сильно, але тягатися з тещею він не міг, і дуже шкодував, що часто в школі прогулював уроки фізкультури, а в армії служив писарем у штабній канцелярії.

З цих причин великих біцепсів не наростив, і фактуру мав субтильну. І, звичайно ж, не фактурою своєю підкорив він гарну і красиву Галю, а характером – добрим, м’яким, але настирливим.

Цим же і тещі своїй, Ніні Прокопівні, до душі припав. Хоч і сварилися вони часто, але відчував, що поважає вона його, та й любить, напевно.

Непросто їй у житті довелося. Чоловіка, Олександра Гавриловича, не стало рано. Чотирьох одна підіймала, всі важливі рішення сама приймала.

На будівництві муляром сорок років відпрацювала – от і сила фізична звідти. Заміж не вийшла, не захотіла дітям чужого батька приводити.

Будинок новий уже разом з ним, із Серьогою будувала. А коли старші діти та дорослі онуки приступили з натяками, що добре б заповіт на будинок зробити, одразу переписала на зятя. Не на Галину, доньку рідну, а на нього, Серьогу.

Усі образилися на неї, а вона так розсудила:

– Старість свою мені зустрічати, й доживати з вами доведеться, а в будинку господар має бути. А хто будував будинок, тому й господарювати.

Вразився він тещиному вчинку, хоч і не додалося у нього до неї кохання, але поважав, і визнав її першість остаточно. Досі він не забув того її вчинку, і досі йому дивується.

Адже, якщо чесно оцінити себе, то недостойний він такої довіри – скільки неподобств у житті зробив, у які тільки перипетії не потрапляв.

І завжди теща, а не батьки, допомагала виправляти ситуацію, та вибиратися на пряму дорогу, іноді знову ж таки, не зовсім приємними методами.

Коли перейшов він межу, від частих невеликих випивок, до щоденних, вона лагідно зустріла його у дворі й сказала:

– Ну, милий мій зятю Сергію, запустив ти свою хворобу, профілактика вже не допомагає. Лікуватися будемо ґрунтовно. Новим сучасним способом!

– Якщо живий залишишся, то доньки твої побачать тата тверезого і дбайливого, – і з цими ласкавими словами згребла його в оберемок, і в одну мить опустила головою в бочку з водою до самого дна.

Коли він прийшов до тями, та зміг розуміти сенс почутого, знову ж таки ласкаво сказала:

– Сьогодні сімнадцяте жовтня, Сергію. Пам’ятай, що в цей день ти прийшов додому під мухою востаннє. Якщо забудеш, то знай, що апарат для лікування – ось він, і процедуру повторимо.

Він і сьогодні пам’ятає цей метод лікування і цю процедуру, і не шкодує анітрохи, що йому дісталися лаври першого і єдиного пацієнта, вилікованого від шкідливої ​​звички власною тещею.

І вдячний їй безмірно за подароване щастя самому виховувати своїх дітей, жити разом з ними спільними турботами, проблемами та радощами.

Бачити, як вони ростуть, дорослішають, самому зустрічати онуків з лікарні, і вміти бути їм не просто дідом, а помічником, порадником і другом, що все розуміє, та завжди допоможе.

Пам’ятає він і те, як одного разу, у запалі, вказала теща йому на двері, та скомандувала:

– Геть із мого будинку! Терпіти тебе тут більше не маю наміру! І він, ображений і принижений, зібрав свої речі, взяв остовпілу Галину за руку, бо діти саме гостювали у його батьків, і на прощання спокійно і холодно сказав:

– Дякую вам, шановна тещя, за притулок у вашому будинку, і за ваше терпіння. Вигнали ви мене і принизили лише при моїй дружині, а просити назад повернутися – доведеться принародно.

З тим і розбіглися. А як повертався, і згадувати не хочеться. Досі вуха від сорому горіти починають. Два місяці не бачились, у брата у кімнаті жили.

Так вона на роботу прийшла, прямо в гараж на ранкову нараду. Головний інженер інструктаж закінчив, а тут і вона, теща кохана, намалювалася, і відразу – бац на коліна, на бетонну підлогу, – перед усіма водіями і начальством:

– Прости мене, синку дорогий, погарячкувала я, Сергію, не правильно зробила, що вигнала тебе з твого ж будинку. З колін не встану, доки прощення не отримаю!

Він точно знав, що не встане, поки свого не доб’ється, тому, згоряючи від сорому, випалив:

– Та прощаю тебе, прощаю. Іди додому, увечері вдома поговоримо.

Цілий місяць весь гараж потішався. Він мовчав, і жарти повз вуха пропускав. Цим і захистився. Потроху відстали, та забули.

Теща ж свій норов не стримала, але у виразах стала обережнішою, і на двері більше не вказувала. Та й сам він став тихішим і поступливішим.

Згодом притерпілися один до одного. І коли теща виїжджала у Львів, до старшої дочки, в хаті ставало порожньо і не затишно, і тоді він сам дзвонив і невдоволено вимовляв:

– Ти, мамо, чи не загостилася там? Чи до міського життя прилаштувалась, і від зручностей відірватися не можеш? Давай повертайся. Я поки що не дуже завантажений на роботі, з потягу тебе зустріну.

Вона відразу різко відповідала:

– А ти, злидень, мені наказів не давай! Дружину муштруй. Без мене, мабуть, усе брудом заросло, й у хаті й на вулиці, – і вже миролюбно додавала:

– Назавтра попрошу Людмилу, щоб квиток взяла на вечірній потяг, а вранці післязавтра й зустрічай.
Тут же слухавку вихоплювала Людмила, і починала кричати:

– Нехай мама ще в мене буде. Вона й відпочити до ладу не встигла.

– Ось удома й відпочине,- перебивав він горласту своячку, і передавав слухавку дружині, яка ще довго намагалася напоумити сестру і, зовсім засмутившись, опускала слухавку, і перемикалася на нього:

– Через тебе, невгамовного, завжди скандал із Людмилою. Хай би справді пожила мати в неї. Не живеться тобі в спокої, бурю подавай. От і прибуде скоро ця буря, радуйся.

На що Сергій Петрович відповідав:

– Нічого їй у Людки довго жити, нервує вона там. Додому їй час. Вдома вона жити звикла. Спокійніше їй тут, та й нам спокійніше.

– Ти давай іди, та в кімнаті у неї до приїзду все приготуй, промий та протруси, бо буря не мені, а тобі буде.

З кухні долинув дзвін посуду. Це теща розставляла кухлі, та накривала на стіл. Сергій Петрович, спостерігаючи за нею в дверний отвір, думав:

– Майже сто років, а цілий день клопочеться, все встигає, наче мотор у ній сидить. Ми скрипимо ледь-ледь, а їй хоч би що. Як тримається – не зрозуміло.

Ніби підслухавши його думки, Ніна Прокопівна покликала зятя:

– Іди до столу, коли полегшало. Чаю з медом поп’ємо, та на молитву мені час, тільки нею і тримаюся, та терпінню Господню дивуюся.

– Скільки ж тримати мене ще тут буде? Втомилася я, десятий десяток завершую, та й потреби в мені вже ні в кого немає.

– А ти, мамо, потерпи, та не поспішай, і Бога дурними питаннями не дошкуляй. Молись, як молилася, та знай, що ти ще тут потрібна – нам із Галиною потрібна, та й онукам із правнуками.

– А за грибами біленькими я вранці обов’язково збігаю і, будь впевнена, принесу повний кошик!

Сергій Петрович сів на стілець, присунув до себе кухоль з чаєм, і з розчуленням дивився на цю стару, вибухову і вредну тещу свою, що все життя прожила турботами про них.

І подумки бажав їй завершити десятий десяток, і розміняти одинадцятий. Він розумів, що і вони самі, і діти, і внуки також, тримаються її молитвами , які йдуть із самого її серця, і досягають самих вершин невідомого небесного світу…

А ви що думаєте з цього приводу? Буду вдячна за коментарі , та вподобайки!

КІНЕЦЬ.