– Так, милий, – Катька стояла посеред нашої квартири. – Тепер ти одружена людина. А це означає – нові правила. Шкарпетки летять у кошик, а не під диван. Білизна – туди ж, а не на люстру. І взагалі забудь, що підлога – це велика полиця для речей!

Я кивнув, хоча в голові крутилося: “Якого біса! Ми тільки вчора розписалися, у мене ще похмілля не минуло, а вона вже починає будувати з мене слухняного хлопчика!”

– І головне, – продовжила молода дружина, дістаючи звідкись здоровенну папку. Папку! З різнокольоровими закладками! – Я склала невеликий звід правил сімейного життя. Усього 147 пунктів.

– Сто… чого?! – я поперхнувся повітрям.

– Не кричи, – відмахнулася вона. – Там усе по справі. Пункт перший: унітаз. Кришка завжди опущена. Завжди. Навіть якщо квартиру затопило, землетрус почався або зомбі-апокаліпсис – кришка внизу!

Учора в РАЦСі все було як у тумані. Біла сукня, ігристе рікою, теща ридала так, ніби дочку не заміж видавала, а на органи. Тамада кричав щось про “гірко”, я дивився на Катьку і думав: “Яка ж вона красива! Пощастило мені!”

Щас ось сиджу і думаю – це мені пощастило чи це мене накрило?

– Пункт сімнадцятий, – Катька гортала свою папочку як слідчий протокол допиту. – Пінне. Максимум дві пляшки на тиждень. Краще одна. А ще краще – квас!

– Квас?! – я підскочив як ужалений. – Катю, ти чого? Я ж не … якийсь, щоб мене на квас саджати!

– Вітю, любий, – вона посміхнулася так, що мороз по спині пробіг. – Пам’ятаєш свій парубочий вечір? Коли ви з Льохою вирішили “по пінному”, а закінчилося викликом швидкої сусідові? Він досі смикається, коли чує звук банки, що відкривається!

Блін. Про парубочий вечір я справді пам’ятав смутно. Щось там було з караоке, вогнегасником і надувним басейном на балконі. Деталі губилися в тумані, але, судячи з фотографій у телефоні, веселилися ми знатно.

– А тепер на кухню! – скомандувала Катька. – Будемо територію ділити.

На кухні на мене чекав сюрприз, кращий за папку з правилами. Усі шафки були обклеєні стікерами: “Кухлі Каті”, “Тарілки Каті”, “Священна сковорідка – не чіпати!”.

– А де мої? – боязко запитав я.

– Ось, – вона вказала на одну нещасну шафку в кутку. – І ось твоя полиця в холодильнику. Нижня. Для пінного… тобто для квасу і здорової їжі.

– Одна полиця?! Катю, та я ж так не зможу!

– Зможеш, – відрізала вона. – І взагалі, тобі час худнути. Пузо вже через ремінь переважується. Як кавун на мотузочці!

Я ображено втягнув живіт. Ну так, є трохи. Але щоб кавун… Максимум динька. Невелика така, колгоспна.

– До речі про їжу, – Катька відкрила холодильник. – Я викинула всі твої запаси. Тушонку, сосиски, пельмені…

– Пельмені?! – я мало не заплакав. – Там же були домашні! Ручного ліплення! Я їх на чорний день беріг!

– Тепер у тебе є я, – гордо заявила дружина. – Готуватиму корисну їжу. Дивись, що я купила! Кіноа, булгур, чіа…

– Це що, імена покемонів? – я з жахом роздивлявся пакети з незрозумілим насінням.

– Це суперфуди, село! – закотила очі Катька. – Для здорового харчування. І ось ще – водорості спіруліна. Будемо додавати в смузі.

Смузі. Спіруліна. Я зловив себе на думці, що починаю сумувати за перловкою. Зараз вона здавалася делікатесом порівняно з цими покемонами.

– А твої дружки, – продовжувала Катька, – тепер можуть приходити тільки за записом. І не частіше ніж раз на місяць. І без ночівель!

– Але ми ж завжди у мене в покер грали по п’ятницях…

– Грали, – кивнула вона. – У минулому житті. Коли ти був холостяком і жив як печерна людина. Пам’ятаєш, я перший раз до тебе прийшла? У тебе в раковині росло щось схоже на інопланетну форму життя!

– Це була цвіль звичайна… – пробурмотів я.

– Звичайна?! Вона ворушилася, Вітю! Я ледь інфаркт не отримала!
Тут я не витримав:

– Катю, стоп! Давай начистоту. Це що, шлюб чи концтабір? Де кохання, романтика там… Медовий місяць, зрештою?

Вона раптом пом’якшала. Підійшла, обійняла, уткнулася носом у плече:

– Вітб, я ж не зі шкідливості. Просто хочу, щоб у нас усе було ідеально. Не як у моїх батьків – тато на дивані з пінним, мама з валер’янкою на кухні. Хочу, щоб ми були сучасною парою! Здоровою і щасливою!

– Але щастя – це не про кіно ж, – я погладив її по голові. – Це коли можна пукнути при дружині, і вона не зробить зауваження.

– Фу, Вітю! – вона відсторонилася. – Ось! Ось цього я і намагаюся позбутися! Пункт вісімдесят четвертий – жодних газів у присутності дружини!

– Є такий пункт?!

– Тепер є, – вона схопила ручку і щось дописала в папку.

Я приречено зітхнув. Потім подивився на дружину – розпатлану, з палаючими очима реформатора, з цією дурною папкою в руках. І раптом зрозумів – але ж я її дійсно кохаю. Навіть із кіноа. Навіть із пунктом про гази.

– Гаразд, – здався я. – Де там твій статут сімейного життя? Буду вивчати.

– Справді?! – вона аж підстрибнула від радості.

– Справді. Але з однією умовою – раз на місяць я маю право на амністію. Можу порушити будь-які п’ять пунктів без наслідків.
Катька задумалася:

– Три пункти.

– Чотири!

– Гаразд, чотири. Але унітаз – це святе!
Ми потиснули один одному руки як ділові партнери. Перший сімейний договір було укладено.

Увечері сталася НС. Я забув про священну сковорідку і посмажив на ній яєчню. Ви б бачили її обличчя! Наче я не яєчню приготував, а приніс у жертву єдинорога.

– Це… це була сковорідка моєї бабусі! – трагічним голосом повідомила вона. – Антикварна!

– Вибач, – я позадкував. – Я думав, сковорідка як сковорідка…

– Як сковорідка?! – взвизгнула Катька. – Та на ній ще моя прабабуся млинці пекла! Це сімейна реліквія!

У цей момент я зрозумів, що сімейне життя – це як ходіння по мінному полю. У шкарпетках. Які мають лежати в кошику. А не на підлозі. І не дай Бог на священній сковорідці.

На другий день я прокинувся від запаху… Ні, не кави і круасанів. Від запаху спіруліни, яку Катька додала в “ранковий заряд бадьорості” – зелену рідину консистенції болотної твані.

– Пий! – скомандувала вона. – Там вітаміни, мінерали, антиоксиданти!

– А смак? – з надією запитав я.

– Смак – це вторинно. Головне – користь!
Я зробив ковток. Потім другий. Потім побіг у туалет, де мене вивернуло навиворіт. Виявляється, мій організм не готовий до такої користі з раннього ранку.

– Нічого, звикнеш! – бадьоро крикнула Катька через двері. – Перший раз завжди важко!

“Гидота, – подумав я, обіймаючи унітаз. – Яка ж гидота. І кришку не забути опустити”.

Але знаєте що? Через місяць я реально звик. І до спіруліни (щоправда, навчився непомітно виливати її у квітку), і до розкладу, і навіть до священної сковорідки. Катька теж пом’якшала – дозволила повісити в туалеті плакат із футбольною командою і купити упаковку нормального пінного.

А вчора сталося диво. Прийшов додому – квартира догори дриґом, посеред вітальні стоїть здоровенний телевізор, а на кухні Льоха з Дмитром.

– Сюрприз! – вискочила Катька. – Я подумала, ти сумуєш за друзями. Нехай приходять! Тільки не частіше ніж раз на тиждень. І чіпси нехай із собою приносять.

У цей момент я зрозумів – сімейне життя це щось дуже цікаве.
А папку з правилами ми в підсумку спалили. Урочисто, на балконі. Щоправда, Катька тут же завела нову – але вже тоншу. І я завів свою – з одним пунктом: “Кохати дружину, навіть коли вона підсовує спіруліну”.

Тому що сімейне життя – це не про правила. Це про те, щоб знаходити компроміси між священними сковорідками і пінним із друзями. Між спіруліною і пельменями. Між порядком і легким, контрольованим хаосом.

І так, кришку унітазу я тепер опускаю. Автоматично. Це вже як рефлекс. Катька каже – умовний. Я кажу – безумовна любов.

Хоча ні, брешу. Любов у нас усе-таки умовна. Умова одна – не чіпати її нову сковорідку. Уже третю за місяць. Тому що перші дві я того… Загалом, неважливо.

Головне – ми щасливі. По-своєму, з папками правил і зеленими коктейлями, але щасливі. І це, чорт забирай, головне!