Усі її звали бабуся. Не баба Шура, не Олександра Павлівна. Просто бабуся. Було в неї двоє дітей. Синок, Андрюшенька, сорока п’яти років, та донька – Іринка, трохи молодша за брата. І було в них самих уже по двоє діток.

Дуже бабуся любила своїх внучат. Чекала їх завжди, цукерки їм купувала. Іноді з пенсії балувала тістечками з кондитерської, що під вікном у неї відкрилася. Сама не пробувала, все улюбленим онукам.

Родом бабуся була з села. Все життя там прожила. Але дід, поки живий був, умовив її продати будинок і купити квартиру в місті. Невелику квартирку, щоб до дітей ближче бути.

— Ох, Шуро, Шуро, нічого ти не розумієш. От не стане мене, не дай боже, раніше за тебе, як ти тут одна справлятимешся? Ні дров наколоти, ні води принести.

На Андрюшку дуже не сподівайся, не стане він із міста мотатися, щоб тобі підсобити. А Ірка, та – тим більше. Не так ми дітей виховали. Їм відпочивати б тільки.

Хоч і ображалася бабуся на чоловіка за наклеп на дітей, але зважилася на переїзд.

Квартиру купили недалеко від сина й доньки. І, як у воду дивився дід – переїхав і пішов в незвіданий світ. І залишилася бабуся сама. Міцна ще була, але дуже самотньо їй у квартирі самій було. Ось і стала вона просити то Андрюшу свого, то Ірину, щоб онуків до неї приводили. А ті й раді старатися. Спихнуть дітей бабці й розважаються – відпочивають.

А діти теж раді. Немає наглядачів над ними в особі батьків.

Одне засмучувало бабцю – після гостей таких вона тугіше пасок затягувала, адже ні син, ні донька не здогадувалися разом з онуками продуктів принести, а ті змітали все зі столу і з холодильника, наче сарана. Один раз тільки заїкнулася вона їм про це.

— Андрійку, синку, може, в магазин зайдете, купите трошки їжі дітлахам?

— Бабусю, а ти що, не в змозі прогодувати дітей? Навіщо ж тоді кликала? Погодувати я їх і вдома сам можу. Вони ж до тебе просяться.

— Ну гаразд, не гнівайся, я ж так, просто запитала, – виправдовувалася мати, прикидаючи в умі, скільки днів залишилося до пенсії і скільки грошей у гаманці.

Ірина відповіла їй приблизно те саме. Та ще й насварила.
— Андрій не став купувати, а я чому повинна? І взагалі, це онуки твої. Невже через твою жадібність діти позбудуться бабусі?
— Ой, що ти, що ти! – вигукувала бабуся. – Мені ж не шкода…
— Ну, а чому тоді ти прибідняєшся? – перебила її донька, не даючи договорити, що грошей до пенсії в неї не так багато залишилося. – Куди ти всю пенсію діваєш? Інші бабусі, он, онукам телефони купують, а ти сосисок із хлібом купити не можеш.

— Можу, можу я купити. Ну що ти?! – заохала бабуся. І більше жодного разу не натякнула про гроші та продукти.

Того нещасливого дня вона поспішала з магазину додому. Підморозило. Випав легкий сніжок, що вкрив підступну кригу. Бабуся тільки охнула, опинившись на землі. Сумка в один бік, рукавиці в інший. Вона спробувала встати, але сильний біль не давав їй навіть поворухнутися.

— Бабусю, вам допомогти? – зупинилася поруч молода жінка.

— Ой, донечко, здається, я ногу зламала, – з величезними від переляку очима промовила бабуся. – Глянь, чи на місці? Таке відчуття, наче вирвали з коренем як бур’ян.

— Ну ви гумористка! – посміхнулася дівчина, але невесела вийшла посмішка. – Боюся, вашому бур’яну швидка потрібна.

Вона набрала номер швидкої.
— Зараз приїде, – вона підняла сумку з продуктами. – Ви десь недалеко живете?
— Та ось мій будинок! – вказала рукою на кут будинку, що виднівся, бабуся. – Два кроки не дійшла, розтягнулася, як корова на льоду. Ех, як я тепер буду з такою ногою одна?! Мені ж допомогти нікому…

— Ми з вами сусіди. Мене Юля звати. Я в третьому під’їзді живу. А он і швидка.
Під’їхала машина швидкої допомоги. Лікар припустив перелом шийки стегна.

— У цьому віці – це звичайна справа, – зітхнув він. – Є хто з вами супроводжуючий? Родичі, наприклад.

— У мене… – бабуся хотіла вже сказати, що в неї діти, але навряд чи вони приїдуть, але Юля вже розмовляла з лікарем.

— Так, я можу поїхати, – підморгнула вона літній жінці.
Лікар мав рацію. Це був той самий, горезвісний перелом.

— Олександро Павлівно, – лікар не став ходити навкруги, – потрібна операція. Тому мені потрібно розуміти, що у вас є підтримка рідних і близьких, які будуть вам допомагати.

Юля, яка тихенько увійшла в палату слідом за лікарем, подала голос:
— Лікарю, ви робіть, що треба, а ми далі вирішимо, – вона посміхнулася бабусі, яка не особливо сподівалася на своїх дітей. Але вона не могла прямо про це сказати, тому кивнула.
Весь цей час кнопковий телефон бабусі розривався від дзвінків. Нарешті, вона змогла відповісти, коли пішов лікар.

— Тебе де носить? – навіть Юлі було чути гнівні крики Ірини. – Діти на тебе чекали дві години, замерзли всі! Довелося їхати, забирати їх!
— Іринко, донечко, я в лікарні, – тихо сказала Олександра Павлівна, – у мене перелом шийки стегна.
— Що ж ти така, незграбна? – обурювалася на тому кінці донька. – Через твою незграбність нам довелося скасувати поїздку на дачу.

— Вибач мені, – мало не плакала бабуся. Юля дивилася на все це в повному подиві.
— Олександро Павлівно, ви мене вибачте, я мимоволі почула вашу розмову, а ще у вас є діти, крім Іри? – запитала приголомшена Юля.
— Андрійко є, синок. Він усе зайнятий… Робота в нього, – зітхнула бабуся, і з цього зітхання дівчина зрозуміла, що на сина теж надії особливої немає.

— Напишіть мені свою адресу й телефон. І робіть спокійно операцію, – вона простягнула аркуш паперу і олівець.

Попрощавшись із бабусею, вона зайшла до лікаря, і він розписав їй усе лікування і відновлення, яке знадобиться хворій. Жінка залишила свій номер лікарю, про всяк випадок. Операція пройшла успішно. Діти так жодного разу і не прийшли. Тільки подзвонили кілька разів.

— Ось випишуть тебе, тоді й прийдемо. Чого по лікарнях ходити, заразу всяку збирати?

Після виписки за бабусею ніхто не приїхав.
— Я не можу, у мене нарада, – швидко промовив син і відключив виклик.
— На чому я поїду за тобою? – здивувалася донька. – На ступі з мітлою? Ти ж знаєш, машина в чоловіка, а йому ніколи. Він піцу розвозить, заявок повно!

Олександра Павлівна не знала, що й робити. Сльози тихо стікали по щоках, але вона їх не помічала. Тут вона і згадала слова чоловіка, що неправильно вони виховали своїх дітей, та пізно було.
Зрозумівши, що бабусі потрібна допомога, лікар зателефонував за залишеним номером і відчитав. Відчитав він чужу людину, Юлю.

— Що ж ви, панночко, бабусю в лікарню сплавили, а забирати не хочете?!

Як виявилося, їй одній було не все одно. Юля примчала в лікарню за годину. Вона швидко знайшла машину з санітарами, заплатила, і бабусю доставили додому з вітерцем.
— Доню, ну що ж ти зі мною возишся? – плакала та.
— Олександро Павлівно…
— Клич мене бабуся. Мене всі так звуть, – витираючи сльози, сказала бабуся.
— Ну ні, вже краще баба Шура, можна? – поправляючи подушку, запитала Юля. Бабуся кивнула.
— Значить так! Я буду заходити раз на два дні – у мене вихідні якраз. Будемо одужувати! – знову підморгнула Юля. – Ось мій номер. Якщо що – телефонуйте відразу!

Юля залишила бабулю в змішаних почуттях.
Наступного дня до Олександри Павлівни заявилися син і донька.
— Ти спиш? – підійшли вони до матері, яка лежала нерухомо.

Їй не хотілося з ними розмовляти, і вона прикидалася сплячою.
— Мабуть, зовсім погана, – усміхнувся синок, – не реагує. Я вивчив це питання – у старих, перелом цей – квиток в один кінець. Хтось за кілька місяців йде, хтось рік тягне. Але це живий небіжчик.
— Та чорт забирай, я не маю наміру тягати її на собі у ванну. А не дай бог, памперси треба буде міняти… Брррр… – пересмикнуло Ірину.

— Ну, я так розумію, що недовго їй залишилося. Скоро квартирка буде в нас! Треба заповіт пошукати, поки не пізно. І так… Мені дружина всі вуха продзвеніла: «Забери швейну машинку! Їй вона все одно не знадобиться більше».
— А я тоді холодильник заберу. Він усе одно порожній. І телевізор, – потирала руки сестриця.
— Ну ти розкатала! І холодильник їй, і телевізор! Не трісне пика? – набичився Андрій.
— Дивись, як би в тебе не тріснула. Не забувай, ще квартиру ділити. Хоча я сподіваюся, що мати на мене її перепише, – усміхнулася Ірина і пішла на кухню.

Мати лежала і відчувала, як від жаху волосся ворушиться на голові.
«Це мої діти? Це ж монстри якісь!»
— Не зрозуміла! – пролунало з кухні. – Це ти приніс? – Ірина увійшла в кімнату з пакетом фруктів, в іншій руці в неї була пляшка кефіру. – Там ще сир стоїть і кефір.
— З якого дива? – здивувався брат. – А ну, дай сюди!
Він подивився на дату виготовлення.
— Свіже все. Нічого не розумію.
— Гаразд, їй це вже все одно не допоможе, – забрала в Андрія кефір і склала в пакет до фруктів. – А мені хоч у магазин іти не треба. За холодильником пізніше приїду. Треба подивитися, що ще в неї є цінного.

— Ти давай, не будь нахабою, – братик насупився, – Холодильник пригледіла і заспокойся.

Так, лаючись, вони вийшли з квартири, навіть не перевіривши, як там мати.
Почувши, як грюкнули двері, бабуся розридалася. Вона ніколи ще не плакала так гірко і невтішно. Через п’ять хвилин двері знову відчинилися, але вона вже не могла зупинитися.

«Прийшли просто зараз усе забрати» – промайнуло стрілою в голові та вдарило просто в серце.
— Бабусю Шуро, що з вами? Що сталося? – біля ліжка стояла Юля, нахилившись до бабусі, і чіпала її за плече. Вона принесла свіжий супчик і друге.

І бабуся не витримала, розповіла все дівчині, абсолютно сторонній, але яка так по-доброму до неї поставилася.

— Ну, цьому не бувати! – вислухавши сповідь літньої жінки, похитала головою Юля.

– Ви питали – чому я вам допомагаю?! Просто я знаю, як це – бути самотньою.

Я виросла з бабусею за живих батьків. Їм завжди було не до мене, і моя бабуся возилася зі мною до самої своєї кончини. Вона пішла, коли мені виповнилося вісімнадцять. Наче спеціально чекала, коли я стану повнолітньою. І я стала жити сама, вчитися і працювати. Тому я знаю, що таке самотність і коли немає звідки чекати допомоги.

Юля теж ніколи не ділилася ні з ким своїми переживаннями, а тут виклала все чужій жінці. Баба Шура була дуже схожа на її бабусю, тому Юля не змогла її залишити одну. Вони посиділи мовчки, думаючи, кожна про своє. Потім Юля посміхнулася, вийшла з кімнати і за хвилину вкотила в кімнату крісло-каталку.

— Лікар сказав, що вам можна потроху сидіти. Ну, а так ви мобільні будете. На кухню з’їздити, наприклад. Я буду приходити, допомагати пересісти, але не щодня. Домовилися?

Бабуся Шура кивнула, посміхаючись крізь сльози.
Через три дні Ірина приїхала за технікою з материнської квартири. Ключ не підходив до замка.

— От гад! Ну, братику, почекай! – набрала вона його номер. Андрій одразу взяв слухавку і з ходу почав кричати на сестру:

— Ти що, думаєш, замки поміняла, і все? На вершині світу? Та ти взагалі нічого не отримаєш! – погрожував він їй.

— Я думала – це ти поміняв, – почекавши, коли він прокричить, задумливо промовила Ірина. – Я передзвоню.
Вона набрала номер матері. На подив та взяла слухавку, і голос у неї був доволі бадьорим, ні краплі не схожим на голос дуже хворої людини.

— Алло, мамо, – уперше за багато років донька назвала бабусю мамою, – а що в тебе з замками?

— У мене із замками все гаразд, – тремтячим голосом відповіла Олександра Павлівна, – а от що з вашою совістю? Занадто пізно я зрозуміла, що не можна любити дітей беззавітно. Гірко бачити, як мої діти ділять спадщину, немов я вже в труні. Та тільки я не збираюся залишати це життя так швидко, – поступово голос її ставав твердішим, і наприкінці вона посміхнулася, – почекайте, я ще розчарую вас.

Вона відключила телефон, видихнула і подивилася на дарчу, що тримала в руці.

«Ну, вижене з квартири, значить, так тому й бути, – міркувала бабуся, – однаково, жити в постійному страху, що власні діти обдеруть як липку – нестерпно. А чужа людина – не так прикро буде».

Бабуся прожила ще багато років. Видала заміж Юлю, стала бабусею її дітям. А коли вона зовсім постаріла – Юля забрала її до себе в дім. Діти ж Олександри Павлівни до кінця її життя злилися й ображалися на неї, що вона подарувала свою квартиру чужій людині.

КІНЕЦЬ.