Те, як син з невісткою виховали нашого онука, ні в які рамки не входило. Закінчилось все тим, що вони обидвоє сиділи на нашому дивані в літній кухні і лили сльози.

“А я вас попереджав, що вседозволеність ні до чого доброго не приведе. Ви ж мене не слухали”. Ось я й запропонував дітям, що ми з дружиною заберемо онука до себе. Я ж не знав, чим все це може закінчитися.

Я роками не погоджувався з вихованням онука. Семирічний Дмитрик міг робити все, що заманеться, батьки не навчили його навіть основам гідної поведінки. Дійшло до того, що невістка з сином приїхали до нас з плачем. Тому я та моя дружина взяли Дмитрика до себе та почали його правильно виховувати.

Моя невістка сиділа у нашій вітальні і плакала. “Ми вже не знаємо, як ладнати з Дмитриком. Ми не можемо з ним впоратися. Він ображає інших дітей, він навіть мене може шарпнути”, – ридає вона.

Я ввічливо сказав своїй невістці, що ми роками говорили їм, що таке виховання до нічого доброго не приведе.

“Я не дивуюся, що справа зайшла так далеко. Адже ви, як батьки, взагалі не виховуєте Дмитрика. Щоб він достатньо розвивався, за вашими словами, потрібно йому все дозволяти. І ось результат”, – розсердився я. Не можна, щоб Дмитрик так поводився зі своїми батьками. Ми з дружиною перезирнулись і недовірливо похитали головами.

Син і невістка сиділи на дивані без лиця, як то кажуть. Коли я їм сказав, що так дітей ніхто не виховує, вони обоє мало не заплакали.

Вони кажуть, не можна бути строгими до улюбленого і єдиного сина. Вони не можуть йому нічого заборонити чи наказати. Вони хочуть, щоб він був задоволений і щасливий. Вони не розуміли, чому, якщо Дмитрик отримує від них усе, що хоче, він злий.

“Дмитрик так поводиться, бо знає, що йому за його вчинки нічого не буде”, – спокійно сказав я. Син і невістка пильно поглянули на мене. “Не закочуйте на мене очі, все, з чим ми тут зараз маємо справу, – це ваша байдужість”.

Я запропонував їм, щоб Дмитрик провів канікули з нами, і ми могли б спокійно його виховувати. Спробувати навести в його житті порядок і навчити його гарної поведінки.

Це були важкі два місяці. Треба було навчити Дмитрика вітатися і дякувати. Я захоплювався терпінням моєї дружини. Дмитрик намагався показувати спершу свою непокору.

Він не міг віднести тарілку на кухню після їжі. Він не знав, як намазати масло на хліб. Він вважав за краще проводити час перед телевізором або за мобільним телефоном з пакетиком чіпсів під рукою. Сільські діти його не любили, бо Дмитрик умів тільки бурчати якісь дивні слова, але гратися в команді не вмів.

Через місяць я побачив, що Дмитрик перестав чинити опір і прийняв нові правила. Розняньчений хлопчик перетворився на відносно слухняного хлопчину. Ми з дружиною присвятили себе йому, допомогли йому влитися в команду.

Коли канікули добігали кінця, Дмитрик прийшов спитати, чи можна йому жити з нами. “Дідусь і бабуся, мені у вас так добре. В селі все геть інакше. Я не хочу в місто. У мене тут друзі”, – обійняв він нас за шию.

Коли син і невістка побачили, що Дмитрик щасливий у селі, вони задумалися про переїзд. Будуть будувати хату в нашому саду.

Бажання Дмитрика здійсниться, і він залишиться серед друзів, яких зустрів під час канікул. І ми з дружиною могли б контролювати його навчання. Особливо зараз, коли син і невістка думають про братика чи сестричку для Дмитрика.

А як ви виховуєте своїх дітей чи онуків? Все дозволяєте, чи є якісь правила?

Джерело