Таїсія Василівна їхала до сина. Лише одна ніч на поїзді, і вона побачить усіх: синочка, невістку, онучку. Приїжджала вона до них не часто, але завжди із задоволенням. У них хороша родина, Володимиру пощастило із дружиною. Ірина жінка чудова! І господарка, і дружина, і мати.

Спати Таїсія Василівна не лягала. Не любила ці полиці. Вдень спеціально виспалася, щоб уночі просто посидіти спокійно, у вікно подивитися, а о шостій ранку вона вже буде на місці.

Пізно вночі у купе увійшла жінка. Молода, тридцяти років з невеликим. Гарна, тільки сумна дуже, ну така вже сумна, що Таїсія Василівна не втрималася від запитання:

– Щось трапилося у вас?

Жінка глянула на неї, і в очах блиснули сльози. Чомусь було ясно, що вона хоче виговоритися. У душі, мабуть, накипіло, а поділитися нема з ким. Випадкова попутниця якраз до речі для таких розмов.

Минуло п’ять хвилин, перш ніж вона заговорила.

– Не знаю з чого почати. Все так заплуталося у моєму житті, сама не знаю, як виплутатися. І допомогти нікому, я дуже нещасна, і виходу не бачу.

– Ну-ну, вихід є завжди. Ось з того моменту, коли ви, така гарна та молода, відчули себе нещасною та почніть. А там і вихід, дивись, з’явиться. Ніч довга, поспішати нам нікуди.

– Я відчула себе нещасною, коли зрозуміла, що щастя на світі немає і не може бути.

– Ну, це як сказати. Я не погодилася б з вами, наприклад, – відповіла Таїсія Василівна.

– Значить, не треба виходити заміж. Ніколи! – відповіла супутниця трохи різко і з надривом.

– Чоловік зрадив? Знайшов іншу? – раптом запитала Таїсія Василівна.

– Якби! Все було б набагато простіше. Але я не маю чоловіка. А у коханої людини є сім’я, дружина та дитина.

– А він їх не кидає, і вам морочить голову. Так? І ви вирішили від нього поїхати, щоб не проводити вихідні на самоті, не тужити вечорами… Розумію.

– Ні, я якраз до нього їду! У ці вихідні у нас має все вирішитися. Володимир обіцяв. Так далі не може продовжуватися. Але я боюся, дуже боюся його рішення.

Таїсія Василівна трохи напружилася. Вона згадала. Що в останній розмові по телефону з невісткою Іра нарікала на те, що Володя став часто затримуватися на роботі, і навіть у вихідні іноді працює, чого раніше не траплялося. І якісь відрядження одноденні з’явилися.

Вона подивилася на жінку і спитала:

– Володимир, кажете. А скільки ж йому років?

І тут збіг, вік її сина. Таїсія Василівна розхвилювалася не на жарт.

– А як його прізвище? – спитала вона, як би ненароком.

– Навіщо вам? Ви краще підкажіть мені, – продовжувала попутниця, – адже є якийсь вихід із цього глухого кута?

Жінка подумала, що кілька хвилин тому сама радила їй розлучитися, якщо заміжжя робить її нещасною. І що тепер радити? А якщо це її син, то значить вона повинна піти на поводу в нього і ратувати за те, щоб він покинув свою сім’ю заради цієї?!

Вона відчула себе не у своїй тарілці. Ну чому одразу син! Чи мало Володимирів у світі. Таїсія Василівна налила собі лимонаду в склянку, запропонувала співрозмовниці, та не відмовилася.

– Скажіть, як давно ви знайомі з цим… Володимиром?

Виявилося, що їхні стосунки тривають уже більше року і кохання таке, що хоч на край світу за ним. Але він боїться залишити сім’ю через доньку, вона школярка, у п’ятому класі вчиться, погано переносить стреси.

І знову збіг, її онука Марійка теж у п’ятому.

– А як дівчинку звуть? – тремтячим голосом запитала Таїсія Василівна.

– Не знаю. Ми про неї намагаємося не говорити, щоб Володю зайвий раз не турбувати. Для нього це неприємна тема. Ірина, його дружина, сильна жінка. Переживе. А дитину шкода…

Вона продовжувала щось говорити, а Таїсії Василівни застигла. Тут і без прізвища зрозуміло!

Нарешті вона прийшла до тями і запитала:

– Ну що ж ви хочете, люба? Зруйнувати сім’ю, зробити всіх нещасними, його дружину, доньку, їхніх батьків похилого віку. А як вони це все переживуть? Ви подумали?

У її голосі зазвучали строгі ноти, вона обурювалася! Перед нею сиділа жінка без жодних моральних принципів, що мріє спорудити палац свого щастя на руїнах життя інших, ні в чому не винних людей!

Сильна жінка! Та знаючи Ірину, Таїсія Василівна була впевнена, що Іра не винесе цієї зради. Вона занедужає, Марійка плакатиме, переживатиме! Та всі вони будуть нещасні. Хіба таке можна допустити?!

Попутниця подивилася на неї злегка здивовано і відповіла:

– Як вони переживуть? А як я переживаю? Про це хтось подбав, хоч одна людина на землі? Усі вважають коханок поганими людьми. А якщо я його люблю, а він мене? Ми любимо по-справжньому, що нам робити?

– Знімати штани та бігати! – грубо висловилася Таїсія Василівна, яка вже не мала стримати своїх емоцій, вони били через край. – Так, розлучніці ніколи не заслуговували на повагу, люба. І не думайте, що ви будете щасливі, якщо відведете чужого чоловіка! Та я й не дозволю вам!

Жінка дивилася на неї на всі очі і не розуміла, що за реакція, що за тон! Глянувши на Таїсію Василівну трохи злякано, одягла пальто і вийшла з купе.

– Котись! – тихо промовила Таїсія їй навздогін.

Більше вона в купе так і не повернулася, а Таїсія Василівна проплакала решту шляху. Сльози самі наверталися на очі.

Але ось і кінцева. Вона не поспішала до виходу. Нехай народ розійдеться спершу. Тут вона побачила свого Володимира на пероні, а з вагона вийшла ця лялька у своєму яскравому пальті! Він що, їх обох зустрічати прийшов? Може, познайомити вирішив?

Але тут до її попутниці підскочив якийсь молодий чоловік, міцно обійняв, а вона так і повисла на ньому! І тут, нарешті, до нещасної матері дійшло: не він! Не її син Володя виявився таким негідником! Просте збіг!

Сльози радості бігли по щоках, доки вона пробиралася до виходу. Син допоміг їй вийти, поцілував у обидві щоки, і вони поїхали додому до коханої невістки, онучки! На серці відлягло, хоч їй було трохи соромно, що вона припустила такі думки про свого сина. А вдома всі дружно посміялися з цього непорозуміння. Буває ж…