– Татусю, не йди! Любий, не кидай нас! Татку, нічого мені більше не купуй і Льоші теж. Тільки з нами живи! Не треба ні машинок, ні цукерок. Жодних подарунків не треба! Аби ти був поруч! – кричав шестирічний Гліб, вчепившись у ногу батька.

***

Їхня мама в цей момент ридала в кімнаті. Сил підвестися і вийти в неї не було.

А 14-річний Льоша стояв, стиснувши кулаки. Любов до батька в ньому боролася з ненавистю.

Це Гліб малюк. Ще нічого не розуміє. А він, Льоша, бачив, як матері погано. Як вона днем раніше, стоячи на колінах, просила батька залишитися. Хоча б трохи зачекати. Допоки Гліб трохи підросте. Але вмовляння не допомогли.

– Припини! Вставай! Не принижуйся, чуєш! Не потрібний ти йому. І я не потрібний, ніхто з нас, то нехай котиться! – Льоша підбіг і став відчеплювати молодшого братика від тата.

– Сину, навіщо ти так. Я приходитиму, вам допомагатиму. Лише жити буду в іншому місці. Але я вас від цього люблю не менше. Ми так вирішили просто, – почав батько.

– Хто вирішили? Це ти вирішив! Думаєш, я нічого не чув? Мама ж просила тебе не йти. Тут вона і ми! Ми ж родина. А ти йдеш! До якоїсь баби! Вона тобі дорожча за нас, так?

– Льоша щосили намагався не заплакати.

***

Якби батько обійняв його, поставив сумки на місце і сказав, що це дурна помилка, то… Він би кинувся йому на шию. І все забув. І пробачив, звісно.
Тому що це тато.

Який вчив ремонтувати машину, брав із собою щуку ловити, грав у футбол, читав книжки перед сном. Як же він може йти та викреслити все зі свого життя? Їх? За що?

Надривався від крику Гліб. Ридала мати. Батько обвів їх усіх поглядом і… пішов, похнюпившись.

І довго мчало йому навздогін: “Тату! Не йди!”.

***

З того часу життя стало іншим.

Олексій батька зненавидів. Він не хотів з ним зустрічатися, жбурляв назад подарунки, які він приносив.

Гліб чекав. То під дверима сидів. То на балконі стояв і дивився в далечінь.
Батько просив дати дітей погуляти. Мати не дозволяла.

Хоча Льоша й сам не хотів. Гліб рвався до батька, але йому казали – тато не хоче тебе бачити.

Їхня мама і від аліментів відмовилася б з гордості, але жити на щось треба було.

– Закохався татко ваш. Ось як буває! В іншому місці солодше! Діти йому не потрібні. Там зараз інші підуть! – любила говорити вона.

Льоша похмуро слухав. Гліб плакав.

***

За рік батько повернувся. Точніше, хотів це зробити. Гліба вдома не було. Тільки Льоша та мати. Батько просив вибачення, казав, що помилився. Зрозумів. Не може він без них. Нема життя без дітей.

Тільки матір назад не прийняла. Це були хвилини її помсти. І Льоша не прийняв. Образа була жива. І місця прощення там не було.

А Гліба не питали. Він був ще надто маленький.

***

Минув час. Льоша пішов у торгівлю. Гліб став лікарем. Старший брат уже мав сім’ю. Молодший до останнього виходжував маму, але незабаром її не стало.

Незабаром і Гліб вирішив одружитися з подругою дитинства Катею.
Перед цим у брата справи були в іншому місті. Запропонував з’їздити разом. Розвіятись. Замість машини вибрали поїзд. Пили чай розмовляли під шум коліс.

Вони не лаялися, дружно загалом жили, хоч і рідко бачилися. Але були надто різні за характером. Жорсткий, не терплячий заперечень Олексій, чув тільки себе.

Брата він називав “містер милосердя” жартома. І все радив доброту відкинути, не в моді вона нині.

Закінчивши справи, гуляли незнайомим раніше і красивим містом, милувалися. А потім вирушили на вокзал.

Майже біля входу Олексій мало не затнувся о чоловіка. Гидливо подивився, буркнувши, що нема чого сидіти, де не треба. Той на картонці розташувався. Брудний, з бородою, без ніг. І раптом підвів очі.

Гліб уже пройшов уперед, як раптом почув сміх брата. Зупинився.
Олексій реготав, показуючи на бездомного пальцем. Гліб швидко підійшов, схопив брата за рукав, потяг за собою.

– Припини! Некрасиво. Мало, що в нього сталося. Чому він в такому становищі? Не нам судити! – прошепотів.

– Що? Не нам судити, братику? Саме нам. Чи не впізнаєш? Так, ти ж дрібний був зовсім. А я впізнав. Відразу. Очі нашого тата особливі, нам такі дісталися. Зелені. Мама все казала, що за очі його покохала. Даремно, виходить. Що сидиш, сволота? Цікаво? Діти ми твої, тату. Не чекав? Впізнаєш? Побачились. І я не думав, що зустріну тебе ще колись. Але, мабуть, є справедливість. Ось ти тепер якийсь. Це тобі за мамині сльози. За наші. За все, що ти накоїв! – кричав зло Олексій.

***

Слова не міг навіть промовити від потрясіння Гліб. А чоловік на землі мовчки плакав. Пробурмотів тільки, які вони гарні.

– Не схожі на тебе! Однозначно. Як жаль, що ти наш батько! Мені соромно і гидко! Згинеш тут, на вулиці. Ось твоє покарання. Плач тепер. І дивися. Життя тобі нормального не хотілося? З родиною своєю. За коханням побіг. Де твоє кохання, тату? Може, тут якусь безхатницю завів? Покидьок, – продовжував Олексій.

– Досить! Припини! Припини зараз, чи я за себе не відповідаю! – вигукнув Гліб.

***

Брат відповісти йому хотів різко. Але тут же охнув від подиву. Гліб став навпочіпки. Простягнув руку. Доторкнувся до брудної щоки, погладив. І сказав:

– Привіт, тату!

Батько перехопив його руку, притиснув до себе. І заридав, опустивши голову.

Кого він бачив у цей момент? Може, біленького великоокого малюка, що хапав його за ногу багато років тому і кричав: “Тату, любий, не йди!”?

Діти виросли. Обидва. Стали чоловіками. І він винен перед ними був, звичайно.

Продовжував біснуватись старший син. Батько мовчав. Знав, що заслужив. Але серце розривалося не через лайку Олексія. А через великі добрі очі та ласкаву руку молодшого. Той не докорив жодним словом.

Але саме через це мовчазне кохання і відданість переверталося все всередині.

– Все, годі. Пішли, Глібе, наш поїзд скоро, – Олексій потягнув брата вгору.

– Я не піду. Ти їдь. Я згодом. Не можу тата залишити! – підвівся на ноги Гліб.

– Що? Ось цю погань, що нашій матері й нам життя занапастила? Ти збожеволів? Бачиш, на що він перетворився? Плюнь і пішли! Я вперше почуваюся щасливим! Він заслуговує на це! Не час шмарклі розмазувати, ідемо! – тягнув брата Олексій.

***

І тут Гліб підняв батька на руки. Він худий був, батько. Легкий. Тільки руки сильні, ними й пересувався.

Здивовано зітхнули люди, котрі стали свідком цієї сцени. Втратив дар мови старший брат. Обіймав молодшого сина за шию батько.

Все наче завмерло в повітрі. Олексій вилаявся і швидким кроком пішов.

– Синку. Синочок. Ти… пробач мені. А ноги… Мало не замерз тоді. Мені ж без вас так погано було, я ж хотів повернутися, та ось, не вийшло. Так і тинявся з того часу, все не до душі було. Залиш мене. Не треба, Гліб. Я винен, – прошепотів чоловік.

– Я давно пробачив тобі, тату. Тільки вибач, тут тебе не залишу. Зараз відмиємося, я тебе огляну, я ж лікарем став, пам’ятаєш, у дитинстві ми з тобою іграшки лікували? Бегемотик у мене був, я йому все температуру міряв ложкою! І на машинці всіх звірят своїх віз.

Ти був шофером, а я лікарем. Пам’ятаєш, тату? Потім щось придумаємо, щоб тобі пересуватися було зручніше. А жити до мене поїдеш, маю трикімнатну квартиру. У вихідні можна на дачу, я будинок збудував, сам. Тобі добре буде на свіжому повітрі, в альтанці. Чаювати вечорами станемо, – говорив син.

Він йшов поволі до виходу. Молодий здоровий красивий чоловік. Зі своїм немічним батьком на руках. Людиною, яка його колись кинула і зрадила.

Одні засуджують та хитають головою. Мовляв, навіщо так? Повз треба було йти, як старший.

Як з тобою, так і ти поступай у відповідь. Інші навпаки, захоплюються вчинком і кажуть, що це пута крові.

Просто малюк, який лікував іграшкових звірят, виріс доброю і справжньою людиною. І він дуже любить батька, попри все.

Ставте вподобайки та залишайте свої думки у коментарях!