З певного моменту (навіть не можу достеменно сказати, коли все це почалося) я почав боятися дзвінків власної дочки. Як правило, якщо Настя вирішила мені зателефонувати, то це означає лише одне – їй знову потрібні гроші.

А щойно я переведу їй кілька тисяч на карту, вона одразу відключає телефон і зникає у невідомому напрямку на невизначений термін. І все – тепер на її появу на горизонті можна очікувати тільки тоді, коли в неї закінчаться гроші.

Не знаю, де ми з дружиною припустилися помилки у вихованні доньки – начебто росла вона в комфорті, вчилася добре і навіть мріяла піти вчитися після школи на художника. Але все кардинально змінилося, коли Насті стукнуло 17 років – з того моменту вона почала стрімко котитися вниз похилою. Стала нервовою, постійно провокувала скандали, а одного разу взагалі втекла з дому та не показувалася чотири дні.

Спочатку ми з дружиною намагалися розмовляти з дочкою – неспроста вона так різко раптом змінилася в гірший бік. Марно. Пробували списувати все на перехідний вік – теж ні, Насті вже виповнилося 20, а її характер став лише гіршим. І одного разу, під час чергового сімейного скандалу, наша донька зібрала всі свої речі і пішла. Як вона сказала – назовсім.

Коли до нас з дружиною дійшло, що наша рідна дочка залишила нас назавжди (на той момент, вона була налаштована дуже рішуче, і підстав не вірити її словам не було), ми мало не збожеволіли. Поки моя дружина літрами пила валеріанку і плакала, я намагався по своїх зв’язках і каналах знайти доньку.

І треба сказати, що через тиждень удача вирішила мені посміхнутися – хлопець, який дружив із Настею, повідомив, що дочка та її бойфренд вирушили підкорювати столицю. Це був уже перебір, як на мене. Ну не хочеш жити з нами – не живи, але смску можна було відправити, що ти жива і здорова!

Перепсихувавши, я ухвалив рішення – написати заяву про зникнення доньки в поліцію. Правоохоронці, до речі, спрацювали дуже оперативно – вони зв’язалися з колегами, ті знайшли Настю та примусово привезли її до нас додому. Але замість примирення нас чекав кошмар!

Настя репетувала на нас так, що чули напевно не тільки сусіди, а й мешканці всіх довколишніх будинків. Вона матеріла нас останніми словами, погрожувала нaкласти на сeбе руки, а через три дні знову змилася невідомо куди. У результаті, не знаючи, що робити, ми вирішили з дружиною піти за порадою до психолога.

Психолог, вислухавши нашу проблему, дав пораду – поки що не лізти у життя доньки, бо своїми спробами налагодити стосунки на цьому етапі ми зробимо лише гірше. Нам казали, що Настя скоро перехворіє на властиву її віку безбашенність і сама повернеться в рідні пенати.

– Головне, не треба відштовхувати Настю, якщо вона вирішить попросити вас про допомогу, – у процесі розмови психолог повторила цю фразу кілька разів. І вона міцно врізалася нам на згадку.

Оголосилася дочка лише через півроку. Каялася, плакала. Тоді правда вона прожила з нами цілий місяць, але в результаті знову попросила у мене грошей – їй дуже хотілося поїхати погуляти до столиці. Я дав, і це було черговою моєю фатальною помилкою.

Після від’їзду Насті я побачив її лише один раз за наступні сім років, коли вона привезла до нас у будинок свою новонароджену дочку. Нібито на якийсь час, як вона сказала.

Востаннє, коли ми бачили Настю, ми нічого в неї не питали – ні хто батько дитини, ні де вона живе, ні як у неї справи. Дочка залишила нам документи на дитину і попросила подивитися за нею, доки вона не підросте. Як результат – онука у нас живе вже 5 років, а донька не з’явилася жодного разу.

Якщо ж говорити про дзвінки, то так – час від часу Настя нам дзвонила, коли потребувала грошей. Із сухих з нею розмов вдалося з’ясувати, що вона вийшла заміж, але забрати дитину до себе поки що не може – це заважає її кар’єрі. Про те, як ми з дружиною живемо, вона не питає, та й про доньку свою забула.

Поклавши руку на серце, можу сказати – дзвінки доньки мене давно не тішать. Якщо дзвонить – значить знову потребує грошей. І я даю, бо боюся, що якщо грошовий струмок для Насті вичерпається, вона забере у нас улюблену онучку, а такий удар наша з дружиною психіка точно не переживе.

А ще насамкінець хочу сказати, що зараз у мені живе неймовірно сильний тваринний страх. Боюся, що ми з дружиною знову наступимо на ті ж граблі і не зможемо виховати внучку нормально, адже одного разу одну дівчинку виростити «правильно» ми не змогли. І єдине, що нам залишається – це сподіватися на краще і вірити, що колись у майбутньому наша сім’я знову зможе сісти за один обідній стіл.

КІНЕЦЬ.