Заводчики породи левхен мешкали у сусідньому під’їзді.

Ви бачили колись цих собак? Чарівність! Такий собі маленький лев! Ось дітки й просили тата з мамою:

– Тату, мамо! Купіть собачку! Ну, купіть, будь ласка… Ми самі доглядатимемо її. Будемо гуляти з нею ходити. Вчитися будемо краще…

Коротко кажучи, – обіцянок було багато. Але мама з татом чудово розуміли, що всі турботи ляжуть на них. І добре б ще – тільки турботи, але тут…

А тут, вибачте мені, пані та панове, вартість одного цуценяти така, що замість нього можна майже всі меблі у квартирі поміняти!

Наближався день народження сина. Не жарти – вісім років, великий уже, майже зовсім дорослий… Донька була менша – шість років.

І ось, батьки вирішили:

– Меблі поміняємо за кілька років, а поки що… Візьмемо йому в подарунок цуценя. І для доньки також радість.

Тим більше, що оголошення були розвішані скрізь:

“Продаж цуценят породи левхен. Попереднє замовлення”

Після дзвінка сусідам з’ясувалося, що цуценята ще маленькі й повинні пожити деякий час з мамою. Після цього їх можна буде забрати. Але у зв’язку з особливою популярністю породи та попитом, їх треба замовити зараз, а це означає…

А значить це ось що – гроші несіть! Не жарти вам! Три тисячі доларів!!!

Позичали у батьків. Позики на роботі. Загалом – необхідна сума була готова і лежала в конверті на столі.

І ось, у день народження сина дітям дозволили не йти до школи! Бо на них чекав веселий похід до заводчиків і вибір цуценяти.

Вранці за святковим столом про це було оголошено.

Дітки стрибали, кричали, обіймали та цілували тата та маму.

Зрештою, гроші – справа наживна. І якщо за них можна купити радість своїм дітям, то це треба зробити…

Поснідавши та з’ївши на десерт по шматочку тортика з чаєм, вони одягнулися і пішли до сусіднього під’їзду. Про прихід вони заздалегідь домовилися.

Йшов проливний дощ – пізня осінь. І щоб пройти метрів тридцять, довелося одягати куртки, черевики та брати парасольки…

Подолавши цей короткий шлях і струсивши краплі води з парасольок, вони нарешті подзвонили у двері. І почалося…

Собачий гавкіт… Красені собаки-батьки… Цуценята, цілих п’ять штук!

Вони були першими покупцями, і їм було надано право вибрати. Чим вони й користувалися. Син та донька повзали по підлозі біля килимка з цуценятами та вибирали…

Здогадуєтесь, до чого я хилю? Так, так. Саме до цього – син вибрав одного цуценя, а дівчинка іншого. Вони притиснули до грудей кожен свого та вимагали взяти саме цього малюка.

Ну, ви ж розумієте…

У мами очі наповнилися жахом, а у тата… У тата набули того самого виразу, який у них з’являвся щоразу, коли мама пояснювала йому, чому в ці вихідні не можна їхати на рибалку.

Ситуація абсолютно безвихідна, і господиня собачок запропонувала такий вихід:

– Ви берете двох цуценят. А ми зробимо вам знижку. П’ятсот доларів! Разом сума до оплати – п’ять із половиною тисяч.

Діти, сидячи на підлозі, притискали цуценят і з надією дивилися на батьків.

– Можна чеки розписати, – приєднався чоловік господарки.

Мама з татом подивилися один на одного і, не змовляючись, важко зітхнули. Сума для них була астрономічна.

– Нам треба вийти та порадитися, – сказала мати сусідам-заводчикам.

Діти неохоче відпустили своїх майбутніх вихованців та, взявши за руки батьків, пішли до виходу з квартири. Вони озирнулися, і на їхніх обличчях були сльози.

Ну що тут поробиш? А як би ви вчинили? Відмовили?

Мама з татом не змогли відмовити. Вони вийшли у коридор на сходовий майданчик другого поверху. І почали думати, де дістати суму, що бракує.

Стару машину продавати не можна було, мама їздила на ній на роботу. Тато почував себе жахливо – він не міг нічого запропонувати, а діти дивилися на нього з надією.

І тоді мама, знову зітхнувши, зняла з пальця обручку. Ту саму, що він подарував їй на весіллі багато років тому.

Він довго збирав на неї. Золота каблучка з маленьким діамантом, але коштувала вона чимало. І тоді він зміг накопичити цю суму.

– Ні! Ні за що! – Сказав він мамі. – Це ж твоя весільна каблучка. Не можна її продавати.

– Я знаю, – відповіла мама. – Але нічого іншого в нас нема… Нічого, купиш мені інше. Адже мені все одно, що носити. Можна і за десять доларів.

Тато схопився за голову від розпачу. І при цьому, зовсім випадково, вибив з маминих рук ту саму каблучку! Їхню єдину надію і єдине доступне рішення.

Каблучка впала на верхню сходинку і, підстрибнувши, поскакало сходами вниз. Разом скрикнули всі й кинулися за нею, намагаючись упіймати.

Чотири людини мчали сходовими клітками, перестрибуючи через сходи, і відчайдушно заважали один одному.

Тато, мама і син з донькою простягали вперед руки та кричали, а підла прикраса стрибала вниз, ударяючись об сходинки й, здавалося, навмисне вислизала від їхніх рук.

Вдарившись об останню сходинку, вона підстрибнула, і вже приготувалася впасти на майданчик нижнього поверху, але тут порив осіннього вітру раптом відчинив двері під’їзду!

Каблучка, блиснувши діамантом, вилетіла назовні. Усі четверо видали стогін, сповнений жаху.

Вони кинулися слідом за нею, намагаючись не загубити її. Вітер з бризками дощу вдарив їм в обличчя і вони задихнулися на секунду від цього, а каблучка, тим часом зникла з очей, розчинившись у калюжах.

Вони так і завмерли на виході з під’їзду. Жах скував їхні руки та ноги. Мама і тато, вже не приховуючи своїх почуттів, плакали. Зникла їхня остання надія!

Діти обійняли батьків. Холодні краплі стікали по їхніх обличчях. І це були краплі сліз і нескінченної води, що падала з неба.

– Дивись, тату! – раптом сказав син.

Прямо навпроти них сиділи дві маленькі фігурки – кошеня і цуценя.

Вони притискалися один до одного, але це не допомагало – вони тремтіли від холоду. Бідні, не знали, куди сховатися від холодних потоків та вітру. Так і сиділи прямо в калюжі, а по них стікали струмені води.

Але в зубах цуценяти…

У його зубах щось було затиснуто! Він тримав щось маленьке та блискуче. У світлі, що прорвалося з під’їзду, маленький діамант блиснув, як маленька зоря.

Мама та тато ахнули разом, потім кинулися до цуценяти:

– Господи, – простогнав тато. – Це вона! Малий… – сказав він і простяг праву руку до цуценяти. – Дай мені, будь ласка…

Цуценя підійняло голову і глянуло на чоловіка. Кошеня теж глянуло в очі тата і тихенько нявкало.

Песик розтис зуби, і каблучка з діамантом впала в мокру татову долоню.

Чоловік стиснув її в руці. Підвівся з колін з холодної калюжі й, підійшовши до мами, простягнув їй обручку.

– Візьми, – сказав він.

Вона взяла обручку і піднесла її до очей:

– Слава Богу, – кивнула вона батькові.

– Ми можемо піти до них, – запропонував чоловік. – Віддати їм гроші й цю каблучку. Цього більш ніж достатньо.

Він подивився на дітей, що так і стояли поруч:

– Ну, ходімо? – спитав він.

Потім озирнувся. Двоє малюків так і сиділи в калюжі в холодній воді, притулившись один до одного.

Вони вже не дивилися на людей, але татові чомусь здавалося, що їхні очі свердлять йому спину. Він зіщулився.

Мама стояла і мовчала.

І тут донька, пересилюючи шум дощу та вітру, невпевнено запитала:

– Мамочко, татку… А можна, я візьму їх обох. Можна? Не треба мені цього гарного песика. Подаруйте мені, будь ласка, на мій день народження цих двох. Я за ними доглядатиму. Нічого мені більше не треба!

Мама схлипнула і схопилася за татову руку. Вона намагалася щось сказати, але її голос відчайдушно тремтів.

І тоді тато зібрав усі залишки своєї мужності й, проковтнувши грудку в горлі, відповів:

– Ну, звісно, ​​доню. Іди, бери…

Але тут першим зірвався з місця син. Він підлетів до мокрої парочки й, нахилившись, підхопив цуценя. Потім притис його до себе і закричав:

– Чур, цуценя моє!

Дівчинка притиснула до себе мокре та холодне тільце кошеняти.

Тато і мама взяли своїх дітей за руки та пішли до свого під’їзду. Парасолі так і залишилися у квартирі сусідів.

Вони йшли й не помічали потоків холодної води та поривів осіннього злого вітру.

Тато міцно стискав мамину руку. Так само як тоді, під час весілля. Він чомусь усміхався. Мама притискалася до нього.

А діти весело стрибали по калюжах. Їм було зовсім наплювати на холодну, осінню зливу. Вони були щасливі.

А хіба якийсь там дощик може зіпсувати справжнє щастя?

Зрозуміло, ні!

– Я така рада, – сказала мама, – що зустріла тоді тебе…

– А на рибалку дозволиш у ці вихідні? – засміявся тато.

– Ні, звичайно! – засміялася мама. – Купа роботи вдома.

Тато посміхнувся і, нахилившись, поцілував її.

– Ну й гаразд, – махнув він рукою.

Вони увійшли до під’їзду. У невірному світлі, що линуло з вікон першого поверху, просто під дощем стояла дивна постать.

Це був чоловік у старенькому джинсовому одязі. Потоки води чомусь не стікали по ньому, а оббігали його. Він дивився услід сім’ї, що зникла в під’їзді.

Потім сказав:

– Діамант, – іноді це зовсім не камінь. Ні! Іноді це крихта вашої душі! І дуже важливо не втратити її у потоках дощу! Так…

Він повернувся і зник, ніби його й не було тут, а може…

Може, це мені все здалося. Як знати? Як знати…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.