Миколці здалося, ніби грюкнули вхідні двері, і він дуже зрадів! А раптом це татко раніше, ніж обіцяв, додому повернувся? Голоси долинали зі спальні, і Коля, розчинивши двері навстіж, хутко вбіг, але одразу ж відсахнувся…

На тумбочці лежали багряні троянди з колючими стеблами, немов чужинці. А дядько Льоня, татів товариш, цілував мамі руки, потім спробував її обійняти й різко пригорнув до себе… Далі Коля вже не міг дивитися, з острахом розвернувся і стрімголов помчав до своєї кімнати. З маминої опочивальні долинали крики:

— Не чіпай мене, Леоніде, годі, що ти робиш, негайно припини!

— А-а-а-а-а, — затуливши вуха долонями, закричав Коля, аби тільки не чути цього.

Він кричав аж до того моменту, поки не грюкнули вхідні двері – нарешті дядько Льоня пішов.

А Коля ж завжди так чекав татового друга, він і сьогодні чекав, адже ввечері на мамин день народження мали зібратися гості.

Тато сидітиме поруч з мамою й милуватиметься нею, а матінка у гарній сукні буде світло усміхатися, приймати вітання й пригощати гостей всякими смаколиками!

А ще Колька чекав дядька Льоню, бо той обіцяв подарувати йому вагончик для його залізниці. Татко рік тому купив йому рейки, вагон, цистерну і паровоз, і вони з татом запускали потяг, але Колька мріяв, аби потяг був довшим.

І дядько Льоня, татів щирий товариш, пообіцяв подарувати йому вагончик просто на мамин день народження. Коля ледь дочекався цього дня, але тепер йому нічого не треба від цього підступного дядька Льоньки!

— Синочку, ну чого ти плачеш? Дядько Льоня ввечері поїде у відрядження, не зможе до нас прийти, ось він і зайшов мене привітати, — це зайшла мама, і ховаючи очі, стала Колі пояснювати, наче він був зовсім малесеньким.

Але Коля лише замукав і став розмахувати руками на маму; вона завжди боялася, що він так нервує, ну й нехай боїться!

— Мммм-м – ммммм – геть-і-і-ііі…

Колі вже скоро п’ять, але він поки не говорить. Мама його і до лікарів водила, вони сказали, що він не німий, все гаразд, але треба почекати. Проте мама дуже хвилюється.

— Не треба, Коля, не мукай так, я піду, ти тільки не подумай нічого поганого, — мама швидко вийшла, залишивши його у спокої.

А Колька, перенервувавши, довго сидів на підлозі за шафою, та так і заснув від розпачу. Розбудив його татів голос: він повернувся з роботи з пишними, солодко пахнучими квітами, адже незабаром мали прийти гості.

І Колька схопився — йому стало моторошно, що батька всі обманули, а він так і не дізнається, і буде усміхатися, мов дурник!

— Тату, дядько Льоня маму цілував, він поганий і зовсім не друг! Поганий, поганий! — з останніх сил закричав Коля, схопив ці бридкі колючі троянди, увесь обдерся, і зі сльозами від болю подряпин, і від душевного болю за батька, та й за матір, він кричав і кричав, наче хотів надолужити своє невміння говорити:

— Він прийшов і маму схопив, викинь ці троянди, і не потрібен мені вагончик, нічого не потрібно, нічого, нічого!

Коля стояв між ними, весь спітнілий і червоний.

— Колю, синочку, ти що, заговорив? Коленька, синочку, та це все неправда, не плач, все не так було! — мало сама не розридалася мама, потім повернулася до тата, а він так і стояв з дивною усмішкою і запитанням в очах…

— Сергію, ну ти ж не думаєш, що це правда? Ну просто Льоня завжди мені знаки уваги виявляв, ти ж знаєш, а тут так все незграбно вийшло, він зірвався, я й сама не зрозуміла, але потім я сказала, що він з глузду з’їхав і нехай забирається з нашого дому… Ти чуєш мене, Сергійку? Чуєш?

Але Сергій стояв, оглушений словами сина.

Коля, його мовчазний Коля, раптом заговорив, виплеснувши клубок жаху і образи за нього. В руках у сина були поламані, розірвані троянди, а на обличчі — відбиток пережитого страху.

Марина стояла поруч і плакала, намагаючись виправдатися, але в очах Сергія читалася недовіра.

Він дивився на дружину, на сина, на ці кляті троянди, і в голові пульсувала одна думка — що взагалі тут сталося?

— Колю, синочку, заспокойся, — Сергій присів навпочіпки перед сином, намагаючись говорити м’яко, — Розкажи мені все по порядку. Що ти бачив?

Але Коля, схлипуючи, лише повторював уривки фраз: — Дядько Льоня… мама… цілував… поганий… троянди… Він тикав пальцем у квіти, наче вони були причиною всього зла.

Сергій перевів погляд на Марину. Вона стояла, опустивши голову, і сльози текли по її щоках.

— Марино, що він таке каже? — запитав Сергій, намагаючись зберігати спокій, хоча всередині все кипіло.

Марина підняла на чоловіка заплакані очі.

— Сергію, ну це не те, що ти думаєш. Льоня зайшов привітати мене з днем народження. Він… він завжди був до мене небайдужий. Він спробував… обійняти мене. Я відштовхнула його, чесно. Я сказала, що він збожеволів.

Сергій мовчав, намагаючись перетравити почуте. Він знав Льоню багато років, вважав його другом. Невже він міг так вчинити?

І як тепер дивитися в очі дружині, синові?

Скоро мали прийти гості, у них свято, а в його домі розігралося таке, що жодного настрою святкувати немає.

— Давай скасуємо, — тихо сказала Марина, — Я гостям все поясню, зателефоную, що у нас змінилися обставини.

— Та ні, не треба, нехай свято буде, — Сергій взяв троянди і викинув їх у сміттєвий кошик. Потім він підійшов до Марини і обійняв її: — Нам потрібно поговорити, але краще пізніше. Зараз потрібно гостей зустрічати, потім розберемося…

***

А сьогодні мамі Миколи виповнюється вже сімдесят літ. Звісно, будуть гості, а тато подарував мамі її улюблені парфуми і, звичайно ж, ті самі гортензії.

Тепер Микола, звичайно, знає, як ці квіти називаються. Пишні, ніжно-рожеві, вони стояли у вазі на столі, нагадуючи про той, інший, давній день народження.

Той давній мамин день народження йому на все життя запам’ятався – він уперше так близько зустрівся зі зрадою.

Батько наступного ранку зібрав речі і сухо сказав, що його батьки почуваються недобре, і він тиждень поживе у них. А заодно йому треба багато про що подумати.

Тато пішов, а мама сиділа в спальні й плакала, притискаючи до себе ніжні пишні грона подарованих татом квітів.

І Колі тоді стало дуже шкода і маму, і тата, і себе. І взагалі, навіщо (розповідь спеціально для сайту – рідне слово) він кричав і розповів татові? Це дядько Льоня винен, це він усе зіпсував і вліз у їхню родину, добродійником прикидався, нічого Колі від нього більше не потрібно!

Увесь тиждень Коля дуже чекав тата і бачив, що мама теж чекає.

Він бачив, як мама потайки витирала сльози, коли дзвонив телефон, і як її обличчя світлішало, якщо дзвонив батько. А потім татко повернувся. Він обійняв маму, посадив Кольку на коліна і сказав:

— Ну що, братці, підемо в парк на атракціони? А ще за місяць Коля з татом поїхали у дитячий світ, і тато купив йому червоний вагончик, най-найкрасивіший.

Дядько Льоня до них більше ніколи не приходив, тато сказав, що він дуже помилявся у своєму другові, а мама не винна, вона просто не очікувала і розгубилася.

Батьки помирилися, і у Колі через рік зʼявилася молодша сестричка Ритуля…

Ритуля і сьогодні, звичайно, на мамин ювілей зі своєю родиною приїде, вони в іншому місті живуть.

Микола подивився на фотографію Рити з чоловіком і дітьми, що стояла на комоді. Як швидко летить час!

У Миколи теж сім’я, кохана дружина Ірина і два сини – Антон і Микита. Антон вже зовсім дорослий, навчається в університеті, а Микита закінчує школу. Вони з Іриною зараз на кухні, допомагають накривати на стіл.

— Тату, ти чого замислився? — запитав Микита, вириваючи його зі спогадів.

— Та так, життя своє згадую… — усміхнувся синові Микола.

І хоча того далекого дня Коля від жаху нарешті заговорив, він не любить згадувати той день і дядька Льоню.

Та й сам Коля дуже вибірковий у друзях.

Він пам’ятає, як важко було його батькам, для нього теж найважливіше – це його родина. І Микола зробить все, щоб його діти ніколи не зазнали того, що відчув він у дитинстві.

Дзвінок у двері.

Це, напевно, Ритулька з родиною. Микола усміхнувся і пішов відчиняти.

Сьогодні буде велике, гучне, щасливе родинне свято. І мама буде сяяти від щастя, оточена любов’ю своїх дітей та онуків. А гортензії, подаровані татом, будуть нагадувати про те, що їхня любов перемогла…